Козацький обоз, символіка та зброя
Козацький обоз
Задумавши похід проти ворогів, татар, турків та поляків, запорозькі козаки вхолосту били на Січі з найбільших гармат, затим посилали кругову повістку козакам-зимівчакам, які жили у степу по хуторах, слободах та землянках-бурдеях. На такий поклик поспішали, як бджоли до своїх вуликів, звідусіль козаки до збірного пункту, хто пішки, хто верхи, із зброєю та продовольчими припасами. При цьому, якщо йшлося про нагальну оборонну війну, коли треба було відбити раптовий напад ворога, відібрати у нього захоплений християнський ясир, то козаки збиралися в похід швидко, кидалися на ворогів навально, вступали в бій мужньо, не шкодуючи життя, ні сил, і потому так само швидко поверталися на Січ.
Коли ж ішлося про наступальний похід, і то в особливо великих масштабах, то запорожці залучали й городових козаків, посилаючи до них у міста, здебільшого під час ярмарок та великих свят, своїх оповісників— машталірів.
Зібравши таким чином якомога більше охотників для походу, запорозька старшина відкривала велику раду, де повідомляла славному низовому товариству причини їх виклику на війну і загальні плани походу, затим усіх, хто зібрався, розпускали на кілька днів по куренях, зимівниках та слободах, аби вони могли запастися необхідними речами для тривалого походу— харчами, бойовою зброєю, важкими возами, сильними кіньми, — і лише після цього вдруге скликали раду й оголошували похід. Незвичайне видовище становила собою велика сила запорозьких вершників на степовій рівнині.
Ой у полі могила, широка долина,
Сизий орел пролітає:
Славне військо, славне запорозьке,
У похід виступає.
Ой у полі могила, широка долина,
Сизий орел пролітає:
Славне військо, славне запорозьке,
А як золото сяє.
Попереду їхав на коні військовий хорунжий з червоним прапором або хоругвою в руці; за хорунжим, на чолі самого війська, на доброму аргамаку в багатій збруї та шорах виступав “власний” кошовий отаман, який вручав свою владу на час своєї відсутності в Січі “наказному” отаманові. За “власним” кошовим отаманом виступали послідовно піхота, кіннота й артилерія, розділені на полки та сотні з особливими полковниками на чолі; більшість кінних козаків, як і сам кошовий отаман, часто виступали, за прикладом татар, парокінними. Разом з військом ішов цілий стан потрібних у поході людей: ковалів, слюсарів, кашоварів і грабарів, тобто саперів, які вміли при нагальній потребі швидко зводити усілякі земляні укріплення, тобто насипи та шанці для захисту від ворога у відкритому степу. Разом з військом рухалися важкі вози, на яких запорожці везли свою артилерію і частину зброї і які водночас слугували козакам для перевезення поранених та як засіб захисту від супротивника. Виступаючи цілим військом, запорожці завжди рухалися табором, усередині якого йшла піхота, зовні— кіннота. Для спостереження за пересуванням ворога вони неодмінно виряджали увсебіч, на версту від табору, особливих передових козаків. Рухалися вони дуже повільно, здебільшого вночі, вдень ставали в глибоких балках, густих байраках та драбних чагарниках. У дорозі завжди були надзвичайно обачними: не розпалювали багаття, не курили люльок, не дозволяли іржати коням і зав’язували їм морди хустками, мотузками або ременями; намагалися говорити між собою стримано, упівголоса чи навіть пошепки; для орієнтації на місцевості брали з собою так званий нюрнберзький квадрат, тобто свого роду компас. Військо мусило рухатися з такою обережністю, що цього “ні сорока, ні ворона не могли ні бачити, ні чути”. Коли запорожці у такій суворій таємниці діставалися, приміром, до кордонів Криму, то, діждавшись півночі, вони раптово вдиралися у саме “панство” кримське і починали у ньому ґрасувати як найнесподіваніші гості, намагаючись якомога сильніше нажахати ворожу землю, навести на неї ляк вогнем і пожежами, аби опісля захопити собі чим більше здобичі та ясиру і визволити з полону християнських бранців. Коли ж запорожці здибалися з ворогами у відкритому степу, то вони насамперед кидалися робити із своїх возів табір, поміщали в таборі своїх коней, військо, харчі, гармати, а тоді звідтіль уже стріляли, наче з фортеці, у супротивників. З цією метою вони становили вози один біля одного, колесо до колеса. Колеса сковували грубими залізними ланцюгами, голоблі підіймали вгору. Таким чином у цілому виходив круглий табір, званий німцями “вагенбург”, котрий зовсім був неприступний для ворогів завдяки потужному рушничному вогню. Вдень з такого табору козаки без угаву стріляли то з гармат, та з мортир, то з рушниць та пістолів, а на ніч ставили навкруг нього на чатах пильних вартових козаків з рушницями.
Козацька символіка
До козацької символіки XVI-XVII століття належали клейноди й атрибути української державності: прапор, бунчук, булава, печатка, духові труби, мідні котли, гармати. Вони відображали військовий й адміністративний уклад козацтва.
Козацькі символи, клейноди, стали визначним явищем в історії державності й культури українського народу за часів середньовіччя.
Козацька зброя
Український козак та воїн, запорозький козак і лицар— це нероздільні поняття: коли говорили про козака, то розуміли, що він неодмінно воїн; коли говорили про запорожця, то обов’язково бачили в ньому лицаря. Все життя українських козаків полягало в боротьбі з поляками, турками, татарами й почасти з москалями. Таке становище робило козаків вельми досвідченими у військовій справі і поширило про них славу навіть між володарями держав Західної Європи. Ясна річ, козакові як воїнові, окрім особистих якостей та бойової виучки, треба було мати й відповідне озброєння, щоб перемагати своїх ворогів. Можна з певністю сказати, що козаки мали всі типи бойової зброї, що були свого часу на озброєнні поляків, турків, татар, москалів, волохів, сербів, чорногорців.
З усього оружжя найпоширенішими в них були, крім гармат, рушниці, списи, келепи, шаблі, пістолі та ятагани.
Рушниці(від слова ”рука”), інакше самопали або мушкети, козаки використовували найрізноманітніших видів, але всі вони мали довгі стволи і коштовні ложа, оздоблені сріблом з насічкою та черню. З них стріляли, як у той час було, завдяки покладеному на поличку порохові, кременю, приладнаному до полички, та курку. Як одностайно свідчать сучасники, козаки вправлялися з рушницями з великою майстерністю, вони стріляли з них на досить велику відстань і дуже влучно. Судячи з цін середини XVIII століття на предмети озброєння та речі першої необхідності, рушниці коштували від двох до п’яти, а іноді й до восьми карбованців за одну, це були на той час досить великі гроші. З козацьких старожитностей, що збереглися у приватних зібраннях, видно, що більшість серед рушниць— польського і турецького, або, точніше сказати, східного виробництва, хоч є також зброя російська (тульська) та власного виробництва.
Такий само вигляд, тільки менші розміри, звичайно до п’яти чвертей завдовжки, і широке дуло мали пістолети, або пістолі, як їх називали козаки. Кожен козак мав при собі чотири пістолі і носив два з них за поясом, а решту— у шкіряних кобурах, пришитих зовні до шаровар.
Рушницями, пістолями та шаблями козаки дуже любили похизуватися і тому приділяли їм велику увагу, брали їх у коштовну оправу та прикрашали, звідки й пішов серед них вираз “ясна зброя”. “Зброя в них вся була вбрана у золото та срібло, на зброю вони клали все своє багатство: той не козак, коли у нього недоладна зброя”, — говорив самовидець, 116-річний козак Розсолода. Лише під час походів козаки змочували рушниці та пістолі розсолом, щоб вони заіржавіли і не вабили “ грати вороже око на ясній зброї”.
Списи також широко застосовувалися козаками: козакові без ратища, як дівчині без намиста”. Всі ратища (від слів “рать”, ”ратувати”) робили з тонкого та легкого дерева, завдовжки п’ять аршинів, пофарбованого спірально у червоний та чорний кольори. На верхньому кінці ратища прилаштовували гостре залізне навершня-спис, як правило п’ять вершків завдовжки (були більші й менші, а на нижньому робили два невеликі, одна нижче другої, дірочки для ремінної петлі, що надягалася на ногу вершника. На деяких ратищах робили ще й залізну перетинку біля списа для того, щоб уражений ворог не просунувся держаком до козакових рук і зопалу не почав знову з ним битися; нерідко траплялося, що якомусь супротивникові і живіт розпорють, а з нього й кров не бризне, він навіть не помічає того і знову починає рватися у бій; тоді за допомогою перетинки ворога легко відбивали й валили на землю. Іноді козаки робили списи з гостряками на обох кінцях, щоб можна було ними уражати ворога навсібіч. Часто списи служили козакам під час переходу через болото готовим матеріалом для спорудження мосту: коли козаки дійдуть до топкого місця, то одразу кладуть один на другий два ряди списів— у кожному ряду спис уздовж і впоперек, — і по тих списах, як по кладці, переходять трясовину. Пройшовши через ряд списів, одразу стають на другий і знімають перший, з якого мостять третій, — отак і перебираються через болото.
Списи, без сумніву, запозичені козаками зі Сходу, оскільки такого роду зброя відома була татарам у XIII-XIV століттях, як про це свідчать твір про татар Марка Поло та автобіографія Тамерлана. Нарешті, татарські козаки, які стали відомі на півдні раніше наших козаків, завжди були озброєні списами.
Шаблі в козаків були не такі криві, як у турків, і не дуже довгі (середня довжина їх— п’ять чвертей), зате доброї якості і надзвичайно гострі: як рубне кого, так надвоє і розсіче— одна половина голови сюди, а друга туди”. Леза шабель вкладалися в дерев’яні, обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова “пихати”), оздоблені нерідко до кінця руків’я якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах робилася золота насічка. Як правило, шаблі носили при лівому боці і прив’язували завдяки двом кільцям, одним вище, другим нижче середини, вузеньким ременем під пояс. Шабля вважалася такою необхідною козакові, що у піснях козацьких вона називається завжди “шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою”.