У 1679 році татари пограбували Святогірський монастир і взяли в полон архімандрита Іолія. Тому царський уряд розпорядився збудувати на лівому березі Сіверського Дінця й правому березі Осколу нову Ізюмську засічну лінію. В ході її зведеня харківський полковник Г. Донець з своїм сином Костянтином на правому боці Дінця одне з найбільш укріплених міст у цьому районі – Ізюм ( 1681 р.) і поклав початок створенню Ізюмського полку, до якого причислили Мацьку й Торську козацькі сотні. Для прикриття Ізюма, Святогірського монастиря, Маяцького й Соляного острогів влітку 1684 року слобідські козаки збудували різного виду укріплення, серед яких невеличку земляну фортецю – Городок ( нині Райгородок Слов’янського району). Ізюмською та Торською лініями були відмежовані землі слобідських полків від Війська Запорозького.
Заселення Слобожанщини та південних повітів Росії сприяло росту попиту на сіль і вимагало розширення її виробництва. Тому у 70-х роках велися пошуки нових джерел соляної ропи як на лівому, так і на правому боці Дінця. Якщо мешканці Тору розшукали такі джерела по р. Жеребцю, то козаки Сухарівського юрту – на р. Бахмут і користувалися ними з 1683 року «наїздом», тобто періодично. Оскільки бахмутські джерела виявилися більш насиченими соляним розсолом, то сюди стали приїжджати мешканці інших міст. Після зруйнування татарами у 1697 році не лише варниць, але й значної частини Торського острогу, торяни й маячани стали переселятися на Бахмут і заводити там свої варниці, поклавши початок Бахмутській слободі. Щоб захиститися від нападів татар, вони в 1702 року звернулися до царя за дозволом звести острог на Бахматі. Згідно з описом, складеним в 1703 році, Бахмутський острог був збудований із стоячих дубових колод по обидва боки ріки. Довжина його стін складала 156 саженів ( понад 300 метрів).
Суперечки між слобідськими козаками, що посилилися на Бахматі, й донськими, котрі теж розвідали місцеві соляні джерела, спонукали Петра I в жовтні 1704 року розпорядитися переписати Бахмутські промисли на казну. Отже, Бахмут фактично був переписаний до Ізюмського слобідського полку. Однак згідно з губернською реформою 1708 року Бахмут став центром повіту Азовської губернії. Правда, передача соляних промислів у відання казни викликала незадоволення у солеварів. На чолі з отаманом К. Булавіним вони взимку зруйнували варниці, що фактично і послужило поштовхом до початку повстання. Бахмут став центром повсталих. У зв’язку з цим на початку липня 1708 року був зруйнований царськими військами. Проте невдача російських військ при Пруті в 1711 році й перенесення російсько-турецького кордону з узбережжя Азовського моря в межиріччя Самари й Орелі, на витоки Сухого Торця, змусили царський уряд вжити заходів для зміцнення цієї ділянки кордону, що сприяло розбудові міста й розміщення в ньому гарнізону.
Після нищівної поразки гетьмана І. Мазепи в Полтавській битві царські війська зруйнували у травні 1709 року Стару Січ. Рятуючись від переслідування, запорожці покинули старі насиджені місця й переселитися в межі Кримського ханства, заснувавши на лівому березі Дніпра, поблизу старого слов’янського городища Олешки так звану Олешківську Січ.
Козаки все більше стали приділяти уваги освоєнню рибних багатств Азовського моря, де при гирлі Кальміусу знаходилися невелика їх фортеця Домаха, зведена на рубежі 16-17 століття, на водному шляху запорожців з Дніпра через Самару – Вовчу – Осикову, балку Широку – Кальміус в Азовське море. Рибні заводи запорожців у 20-30-х роках виникають не лише поблизу гирла Кальміусу, але й на схід від нього аж до Єйської коси, де знаходилась Єленецька паланка. Це викликало незадоволення серед донських козаків, які після переходу Північного Приазов’я згідно з Белградським договором між Росією та Туреччиною у 1739 році до складу Росії стали претендувати на ці землі. Суперечки доходили до конфліктів, і царський уряд змушений був у 1746 році розмежувати їх по річці Кальміус.
З метою подальшого зміцнення південних кордонів царський уряд восени 1748 року сформував Бахмутський козацький полк з бахмутських, маяцьких та торських козаків численністю в 300 чоловік, призначивши полковником І. Шабельського, який одночасно був і комендантом Бахмутської фортеці. Тому Бахмутський козацький полк не належав до козацьких з’єднань, а складав своєрідне військово – землеробське поселення, які царський уряд розміщав на південних рубежах імперії у 18 столітті.
У цілому в період Нової Січі ( 1734 – 1775 рр.) більша територія сучасної Донецької області входила до складу Війська Запорозького ( Кальміуської - з центром у Домасі, при гирлі Кальміусу, та Барвінківської – з центром в Барвінковому, на Сухому Торці – паланок), північно-східна частина до Ізюмського слобідського полку, а більша частина Луганщини й частково Донеччини – до війська Донського. Після ліквідації в 1765 році слобідських полків і створення Новоросійської губернії землі, що входили до Війська Запорозького й Донського, були віднесені до Слобідсько – Української та Новоросійської губернії. Після ліквідації Запорізької Січі її землі були включені на Лівобережжі Дніпра до складу Катеринославського намісництва ( з 1802 року Катеринославської губернії). Землі, що знаходилися на схід від Кальміусу, залишилися у складі Війська Донського.
Під час російсько-турецької війни 1828-1829 років частина козаків Задунайської Січі, що виникла в межах Турецької імперії після зруйнування Запорозької Січі, з числа тих запорожців, які покинули Росію, на чолі з Й. Гладким, створили Задунайський полк і перешли на бік Росії. Після війни цей полк розселили між Кальміусом і Бердою і за ним закріпилася назва Азовського козацтва, яке протрималось у Приазов’ї до 1865 року. У тому ж році козацький устрій у Приазов’ї був ліквідований, а козаки, що не погодились стати «сільськими обивателями», були переведені на Кубань і влилися до Кубанського козацтва, організованого в 1792 році з козаків – чорноморців, тобто колишніх запорожців.
Таким чином, сказане вище переконливо свідчить, що наші витоки слід шукати в запорозькому та слобідському, також частково донському козацтва, які фактично до кінця 18 століття складали основну частину населення краю й поклали початок його культурного освоєння.