У жовтні 1990 р. Верховна Рада створила Конституційну комісію з підготовки проекту Конституції.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України, який був підтриманий на Всенародному референдумі 1 грудня 1991 року.
Із проголошенням незалежності в Україні розгортається конституційний процес — розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції, її розділів і статей. Конституційний процес умовно можна поділити на кілька періодів. Упровдож першого періоду (1990 — жовтень 1994 р.) була сформована Конституційна комісія на чолі з Президентом Л. Кравчуком і Головою Верховної Ради І. Плющем; до комісії також увійшли учені-правознавці, судді, працівники правоохоронних органів, народні депутати. Результатом роботи комісії стало створення двох варіантів проекту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однак жоден із них прийнятий не був.
Другий період розпочався у листопаді 1994 р., після позачергових виборів Президента України і формування нового складу Верховної Ради. Конституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. Нові проекти створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими проблемами були механізм прийняття Конституції, форма правління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки.
У грудні 1994 р. Президент запронував на обговорення Верховної Ради законопроект про державну владу та органи місцевого самоврядування, але цей документ не було прийнято. Протистояння між Президентом, котрий прагнув створити сильну законодавчу владу в країні, та Верховною Радою, що намагалася зберегти свої повноваження, закінчилося підписанням 5 червня 1995 р. Конституційного договору, який збільшив повноваження Президента. За умовами договору Президент визнавався головою держави та головою виконавчої влади, він особисто визначав склад, Кабінету Міністрів. Положення, що були закладені в основу Констутиційного договору, створили правову базу для діяльності органів виконавчої влади та президентської адміністрації.
Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма 26 червня 1996 р. видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Суперечку викликали питання, що стосувалися співвідношення повноважень законодавчої та виконавчої влад, статусу російської мови, державної символіки та ін. На думку багатьох політиків, Конституційний процес зайшов у глухий кут.
У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутати Верховної Ради прийняли Конституцію України. її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради.
Конституція включає 161 статтю і 14 розділів (15-й розділ містить «Перехідні положення»)..
Конституція України має найвищу юридичну силу. Вона визначає форму правління, державний устрій, політичний режим України як незалежної, суверенної, правової держави.
Найвищою соціальною цінністю за Конституцією є людина; Конституція визначає права, свободи й обов'язки громадян України. На сучасному етапі депутатами Верховної Ради обговорюється питання про внесення змін до Конституції України.
Висновок. Прийняття нової Конституції стало важливим етапом у формуванні української державності. Конституція закріпила демократичні
права і свободи громадян України, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та їх незалежність одна від одної. Основу зовнішньої політики забезпечення Ті національних інтересів і.безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма країнами. День 28 червня був оголошений національним святом України — Днем Конституції.
З проголошенням незалежності України та розпадом СРСР, почався новий етап у розвитку економіки нашої держави. Одним із найважливіших завдань, що постали перед першим Президентом України Л. Кравчуком (обраним 1 грудня 1991 р.), Верховною Радою та урядом стало завдання забезпечити українському народові нормальні умови життя, підняти рівень його добробуту.
Основні підсумки економічних перетворень за 1994 - 1999 рр,: 1) подолано падіння ВВП, в 1999 р. було отримано приріст ВВП у порівнянні з попереднім роком на 2,8%; 2) обсяг промислового виробництва зріс на 4,3%; 3) на 7,5% зросли обсяги житлового будівництва; 4) намітилася позитивна тенденція скорочення дефіциту Державного бюджету України; 5) суттєво знизився рівень інфляції, поліпшені умови зовнішньоекономічної діяльності (з 1996 р. Україна забезпечила в зовнішньоторговельному обороті позитивне сальдо); 6) практично у всіх галузях промисловості сформувалися "точки зростання" — підприємства, що виробляють потрібну ринкові конкурентноспроможну продукцію; 7) сформовано основні атрибути національної економіки: грошову, фінансову, платіжну, податкову, митну, банківську та інші системи, що в своїй сукупності визначають економічну інфраструктуру нашої держави; 8) сформовано базові засади багатоукладної економіки, розширені корпоративні та приватні сектори економіки (понад 70% загального обсягу промислової продукції виробляється на недержавних підприємствах); 9) реалізувалися завдання земельної реформи (більше 6 млн. громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь країни); 10) утверджено ринковий механізм ціноутворення, здійснено непростий перехід до світових цін, запроваджено ліберальний режим зовнішньої торгівлі, що забезпечило товарну насиченість українського ринку; 11) утвердилися основи ринкової інфраструктури (на кінець 1999 р. в Україні було зареєстровано 203 комерційні банки, 1330 інвестиційних компаній та фондів, 262 страхові компанії, 340 бірж, 390 кредитних спілок), відбулося становлення фондового, товарного, грошового та валютного ринків.
Водночас, попри певні позитивні тенденції, соціально-економічна ситуація була складною і неоднозначною. Причинами такої ситуації були: 1) бартеризація економіки (на кінець 1997 р. близько 40% промислової продукції реалізовувалося по бартеру, в нафтохімічний промисловості бартер став практично єдиним засобом розрахунків); 2) негативний інвестиційний клімат (це пов'язано з нестабільною політичною ситуацією, частою зміною і заплутаністю податкового законодавства, корумпова-ністю чиновництва); 3) величезний зовнішній борг; 4) малоефективна податкова система та завищене оподаткування, що сприяє швидкому розвитку "тіньового" сектора економіки; 5) "тіньова" економіка є неоподаткованою структурою і становить загрозу для економічної безпеки держави (вона має два типи: перший — громадяни діють цивілізованими методами, але приховують свій прибуток від оподаткування (забезпечує доходи для 75% населення України), другий — кримінальний сектор, характеризується навмисним ухиленням від дій державних регуляторів, перерозподілом офіційно чи неофіційно виробленого товару, незаконним використанням державних ресурсів, розкраданням, шахрайством, рекетом, наркобізнесом та іншими видами кримінальної діяльності), В "тіньовому" секторі обертається 10 - 12 млрд. доларів США і 6 млрд. грн., тоді як в легальному обігу знаходиться біля 10 млрд грн., цьому сектору належить не менше 60% ВВП. Мафіозні структури, зміцнившись, ставлять зараз перед собою не лише економічні, а й політичні цілі. Україна опускається до рівня найкорумпованіших держав світу.
У листопаді 1999 р. Президент Л. Кучма був переобраний на другий строк. Стратегія перетворень в Україні на наступні п'ять років знайшла своє відображення у Посланні Президента України до Верховної Ради в лютому 2000 р. — "Україна: поступ у XXIстоліття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 - 2004 роки". Запропонована стратегія соціально-економічного розвитку обґрунтовує складні та відповідальні завдання, її стрижнева позиція — визначення шляхів виведення української економіки на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання політики структурних змін та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою держави.
Основні пріоритети стратегії економічного та соціального розвитку України на 2000 - 2004 рр.: 1) утвердження механізмів, які мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й утворення необхідних передумов її прискореного зростання, досягнення щорічних темпів зростання ВВП на рівні 6 - 7%, легалізація української економіки, виведення її за межі "тіньових" відносин; 2) забезпечення зростання інтелектуального потенціалу нації, застосування науково-технологічних інновацій; 3) здійснення активної аграрної політики, спрямованої на швидке подолання кризових процесів, забезпечення необхідної адаптації підприємств АПК до умов ринкової кон'юнктури, зміцнення їх фінансового стану, утвердження в перспективі України як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством; 4) здійснення політики доходів та реформування системи оплати праці, подолання існуючого нині штучного заниження вартості робочої сили й неприпустимо низького рівня соціальних витрат, вдосконалення соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління, розвиток соціального партнерства, зміцнення співробітництва та взаємодії органів виконавчої влади, роботодавців і профспілок.
Основним стратегічним завданням України Президент визначив реалізацію політики економічного зростання. Виділяється два етапи зазначеної політики: перший етап (2000 - 2001 рр.): перед урядом ставиться завдання забезпечити зростання ВВП у 2000 р. на 1 - 2%, у 2001 р. — на 4%; у кінцевому підсумку ставиться завдання здійснити впродовж двох років такий обсяг перетворень, які забезпечили б формування в країні ефективної критичної маси ринкових відносин, подальший розвиток економіки на самодостатній ринковій основі; другий етап (2002 — 2004 рр.): перед урядом ставиться завдання забезпечити зростання ВВП у середньому за рік на 6,5%, подальше прискорення темпів економічного зростання здійснюватиметься на власній відтворюваній (інвестиційній) базі та переважно на достатній ринковій основі.