1. Визнання авторитету України
2. Право входження в усі європейські структури
3. Поглиблення демократичних перетворень
4. Участь у виробленні спільної політики
У 1996 р. Україна стала також членом однієї з «молодих» європейських організацій — Центральноєвропейської ініціативи, до якої входять 15 держав Центральної та Східної Європи. У травні 1999 р. відбувся саміт голів держав цієї організації у Львові. Успіхом України на зовнішньополітичній арені можна вважати участь у роботі такої організації як Чорноморське економічне співтовариство. У червні 1998 р. воно набуло статусу міжнародної економічної регіональної організації. Особливо слід відзначити співпрацю України з такою престижною міжнародною організацією, як Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Делегація України взяла участь у роботі п'ятої сесії парламентської асамблеї цієї організації, яка обговорювала модель загальноєвропейської безпеки на XXI ст. Україна виступила з ініціативою створення без'ядерної зони в Центральній і Східній Європі.
А втім співпраця України з різними міжнародними організаціями, зокрема з Європейським Союзом, в якому наша держава прагнула стати асоційованим членом, складалась не досить успішно. У грудні 1999 р. Європейський Союз прийняв декларацію про майбутні стосунки з Україною. Документ витримано в доброзичливому тоні, але мова про прийняття України до цієї організації не йде. Причина цього — надто повільне проведення Україною економічних реформ.
У другому напрямкузовнішньої політики України — співробітництві у рамках СНД, українська дипломатія теж мала як успіхи, так і прорахунки. Успіхи були в основному пов'язані з підписанням двосторонніх угод із членами СНД. Зокрема, гарна співпраця налагодилась з Азербайджаном, Україна розраховує на участь у транспортуванні каспійської нафти через свою територію до Європи та в інших престижних проектах, розрахованих на десятиріччя. Успіхом слід уважати підписання у травні 1997 р. широкомасштабного Договору про дружбу і співробітництво з Росією. Цей договір, нарешті, було ратифіковано Державною Думою Росії 25 грудня 1998 р. Досить продуктивно розвиваються стосунки України з Молдовою, зокрема щодо створення міждержавної вільної економічної зони в районі Джурджулешти (Молдова) — Рені (Україна). З Туркменистаном також налагоджується двостороннє співробітництво, в якому зацікавлені обидві сторони: Україна отримує туркменський газ, а Туркменистан — кваліфікованих спеціалістів і устаткування для розроблення десятків великих об'єктів.
Негативним моментом у відносинах з СНД є прагнення Росії та деяких інших країн до створення наддержавних органів політичного і військового призначення, що, на думку керівництва України, недоцільно.
У третьому напрямку— співробітництві з європейськими державами і НАТО, Україна має суттєві здобутки. У липні 1997 р. під час Мадридського саміту країн — членів НАТО, на якому до складу цієї організації було прийнято Чехію, Польщу та Угорщину, з Україною було підписано спеціальну Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною. У 1998 р. було відкрито офіс військового представництва НАТО в Києві.
Четвертий напрямок зовнішньої політики — теж досить важливий і пріоритетний. Активну участь України в діяльності ООН, однієї зі співзасновниць цієї організації, світовий загал пошанував тим, що нашого тодішнього міністра закордонних справ Г.Удовенка обрали в 1997 р. головою 52–ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, а з 1 січня 2000 р. Україна стала непостійним членом Ради Безпеки ООН.
Світова громадськість поважає Україну за те, що вона є першою у світі державою, яка добровільно відмовилася від свого ядерного статусу. Україна бере участь і в інших міжнародних організаціях: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, Міжнародному суді та ін.
Україну визнало більш як 140 держав світу; із 110 державами встановлено дипломатичні відносини у повному обсязі, у 23 — відкрито посольства, у Києві працюють 43 закордонні представництва.
Вибори Президента в 1999 р. відбулися в Україні втретє за роки незалежності. Підготовка до виборів розпочалася заздалегідь. Бажаючих зайняти найвищу посаду в державі було досить багато. Відповідно до Закону «Про вибори Президента України», щоб стати кандидатом у президенти і потрапити до виборчого бюлетеня, претендентам необхідно було зібрати 1 млн. підписів громадян України на свою підтримку. Після ретельної перевірки поданих підписних листів Центральна виборча комісія зареєструвала кандидатами на посаду Президента України 15 осіб. Серед них були: діючий президент Л.Кучма, Голова Верховної Ради України О.Ткаченко, лідер комуністичної партії П.Симоненко, колишній Голова Верховної Ради України О.Мороз, екс–прем'єр–міністр Є.Марчук, лідер прогресивної соціалістичної партії Н.Вітренко (єдина жінка серед кандидатів) та інші. Народний Рух України, який розколовся на дві частини, запрезентували Г.Удовенко та Ю.Костенко.
В усіх областях України було створено передвиборчі штаби кандидатів. Вони вели агітацію за претендентів на найвищу державну посаду, намагаючись заручитися підтримкою різних верств населення. Для цього використовувались різні гасла, в тому числі популістські, наголошувалося на труднощах і складнощах економічного життя держави.
Під час президентської гонки деякі кандидати вступали в коаліції, створювали союзи. Зокрема, 24 серпня 1999 р. було створено «Канівську четвірку». До її складу увійшли О.Мороз, Є.Марчук, О.Ткаченко та В.Олійник — мер Черкас. Це об'єднання дістало таку назву, оскільки було утворене в Каневі на Чернечій горі біля пам'ятника Т.Г.Шевченку. «Канівці» перебрали зобов'язання висунути єдиного кандидата і закликати своїх виборців голосувати за нього. Це зобов'язання викликало здивування у багатьох політологів, оскільки кожен кандидат мав свій електорат, який не сприймав передвиборчу програму іншого. Насамперед це стосувалося найбільш реальних претендентів Є.Марчука, якого підтримували праві сили, та О.Мороза, за яким стояли лівоцентристи.
Не обійшлася передвиборча компанія й без прикрих випадків застосування сили. Так, проти кандидата в президенти Н.Вітренко було здійснено терористичний акт, у наслідок чого постраждали 33 особи, а сама Н.Вітренко дістала поранення.
Велику увагу президентським виборам надавали засоби масової інформації, які, на жаль, виливали бруд на окремих кандидатів, особливо на діючого Президента. Втім, під час голосування 31 жовтня ніяких порушень виборчого законодавства численними спостерігачами помічено не було. Вибори пройшли цілком організовано.
У першому турі найбільшу кількість голосів — 36,4% здобув Л.Кучма, другим був П.Симоненко — 22,5%, на третє місце вийшов О.Мороз — 11,2%. Н.Вітренко посіла четверту сходинку — 10,9%. Є.Марчук був п'ятим — 8%, шосте й сьоме місця відповідно зайняли Ю.Костенко — 2,2% і Г.Удовенко — 1,2% голосів.
За законом про вибори, якщо ніхто з кандидатів не набере 50% плюс 1 голос, призначається другий тур голосування. У другий тур, який проводився 14 листопада, вийшли Л.Кучма і П.Симоненко; перемогу здобув діючий президент, який набрав більше 56% або 15 млн. голосів. За П.Симоненка проголосували 38%, чи близько 10 млн. виборців. Отож, Президента України Л.Кучму було переобрано на другий термін.
Велику роль у перемозі Л.Кучми зіграла молодь, яка проголосувала за нього. Інаугурація Президента відбулася 30 листопада. У своїй інаугураційній промові Л.Кучма пообіцяв проведення зваженої внутрішньої та зовнішньої політики, прискорене здійснення економічних реформ, рішучу боротьбу проти корупції, зменшення податкового тиску, підтримку дрібного й середнього виробника. Серйозність намірів Президента підтверджує запропонована ним кандидатура прем'єр–міністра В.Ющенка, відомого реформатора. Парламент більшістю голосів (296) підтримав кандидатуру колишнього голови Нацбанку В.Ющенка, який напередодні нового 2000 р. почав формування уряду.
1. Чергові вибори Президента України 1999 р. відбулися в умовах чинності нової Конституції України і нового Закону України «Про вибори Президента України» від 15 січня 1999 р. Закон про вибори Президента України передбачав, зокрема, реєстрацію претендентів після пред'явлення мільйона підписів громадян України на їхню підтримку. Аргументувалося це потребою обмежити кількість претендентів на найвищу посаду. Однак центральна виборча комісія (ЦВК) зареєструвала 15 претендентів. В останній момент двоє претендентів зняли свої кандидатури й у бюлетенях залишилося 13 прізвищ кандидатів.
31 жовтня 1999 р.відбувся перший тур виборів Президента України. П'ятеро претендентів набрали найбільшу кількість голосів: Л.Кучма — 36,49%, П.Симоненко — 22,24%, О.Мороз — 11,29%, Н.Вітренко — 10,97% та Є.Марчук — 8,13%. Відповідно до Конституції, Центральна виборча комісія призначила другий тур виборів на 14 листопада 1999 р. В ньому взяли участь два претенденти з найбільшою кількістю голосів. Наслідки голосування 14 листопада були такими: Л.Кучма — 56,25%, П.Симоненко — 37,80%. Решта — близько мільйона громадян України — викреслили прізвища обох кандидатів у виборчих бюлетенях, вважаючи, що жоден із них не повинен бути президентом.
Перемога Л.Кучми на президентських виборах 1999 р. й «оксамитова революція» (формування конструктивної більшості) у Верховній Раді 2000 р. вперше за роки незалежності зробили можливими погоджені дії державної влади в соціально–економічній сфері. Виконавча й законодавча гілки влади почали опрацювання стратегії довгострокового економічного розвитку.
Основою нового стратегічного курсу, його визначальним пріоритетом мало стати утвердження України як високотехнологічної держави. Україна має вагомі об'єктивні передумови для входження до групи провідних, технологічно розвинених країн світу уже у першому десятиріччя нового століття —тисячоліття.