Піднесення національного руху в умовах революції 1905–1907 рр. налякало не лише правлячі кола, але і багатьох опозиційних царизму ліберальних і соціалістичних діячів. Як тільки мова заходила про українське питання, всі вони знаходили між собою порозуміння.
Великодержавно–шовіністична антиукраїнська істерія піднялася на ще вищий рівень, коли стало зрозуміло, що довготривала політика русифікації не принесла очікуваних владою результатів. Всупереч всьому, прагнення українців залишатися самими собою не зникало. Від культурно–освітньої діяльності вони перейшли до політичної боротьби і ставили питання про відновлення Української держави. Це те, чого найбільше боялась Російська імперія. Тому, як тільки з'явилася можливість, на українців обрушилась хвиля агресивного російського шовінізму. В українців прагнули забрати все, чого вони добилися в 1905–1907 рр. Об'єктом переслідувань стали і представники інших неросійських націй, що проживали на території України, особливо євреї.
Перша світова війна була наслідком загострення політичних, економічних і колоніальних протиріч великих держав, які напередодні війни утворили два військово–політичні блоки — Антанту (Велика Британія, Франція, Росія) і Троїстий союз, до якого входили спершу Німеччина, Австро–Угорщина, Італія та який у перебігу війни трансформувався у Четверний союз (замість Італії до нього увійшли Туреччина та Болгарія). Всі учасники блоків мали агресивні наміри приєднання чужих територій та встановлення контролю над джерелами сировини і ринками збуту.
Трагедія українського народу полягала в тому, що він був позбавлений державності, розшматований Російською імперією та Австро–Угорською монархією і з чужої забаганки втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів учасників ворогуючих блоків.
Найбільш далекосяжні плани щодо України виношувала кайзерівська Німеччина: розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, долучивши її разом із Прибалтикою, Польщею та Кавказом до складу майбутньої світової імперії. Про це свідчать слова «сталевого короля» А.Тіссена, що пролунали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі та Донецький басейн з Одесою, Кримом, Приазов'ям».
Австро–Угорщина претендувала на Поділля й Волинь.
Не меншими були й зазіхання російського самодержавства. Прикриваючись «ідеєю об'єднання всіх руських земель» під владою російського царя, воно планувало акцію приєднання Галичини, Буковини, Закарпаття.
З початком війни українські землі перетворилися на театри воєнних дій, а самі українці, позбавлені власної державності, повинні були воювати за чужі інтереси і фактично брати участь у братовбивчому протистоянні — адже в російській армії знаходилося 3,5 млн. українців, а в австро–угорській — 250 тис.
Бойові дії на території України розпочались у серпні 1914 р., коли, майже одночасно з битвою на Марні (6–11 вересня), російський Південно–Західний фронт генерала Іванова силами чотирьох армій завдав удару по Галичині (Галицька битва 18 серпня — 21 вересня 1914 р.). Цією операцією росіяни прагнули реваншуватися за невдале вторгнення у Східну Пруссію армій генералів Ренненкампфа і Самсонова, розбитих 8–ю німецькою армією Прітвіца, а також відтягнути німецькі сили із Західного фронту. Кінцевою метою російських військ було оточити головні австро–угорські сили у прикордонній смузі й розгромити їх, не давши відійти до Карпат.
Під час російського прориву, насамперед 8–ї армії генерала Брусилова, битви в Галичині заступали одна одну з калейдоскопічною швидкістю: Люблінсько–Холмська операція біля Красника і Томашова, Галич–Львівська на річках Золота Липа і Гнила Липа, бої в районі Городка тощо. Австрійські війська відступали під натиском 8–ї армії Брусилова, відкриваючи росіянам шлях до Верхньої Сілезії — важливішого за Східну Пруссію району для Німеччини. За 33 дні Галицької битви російські армії просунулися на 200 км, оволодівши Львовом, Перемишлем, Чернівцями, відкинули австро–угорські війська за річки Сян і Дунаєць, вийшовши до Карпат. Проте через брак артилерійських набоїв 21 вересня Південно–Західний фронт наступ припинив. У тих боях австрійці втратили 400 тис. вояків, а росіяни — 230 тис. Після того, як Німеччина перекинула на Східний фронт два армійські корпуси, Самсонов змушений був задовольнитися досягнутим.
На початку 1915 р. російське військо просувалося на захід. Після 4 місяців облоги, на початку березня 1915 р. було захоплено місто Перемишль. У полон узято 117 тис. вояків. Російська армія заволоділа значною частиною Карпат і просувалася на Краків. Кінцевою метою походу було заволодіти Угорщиною, відірвати її від Австрії. Але невдовзі ситуація корінним чином змінилася 2 травня 1915 р. німецькі війська прорвали фронт у районі Горліце. Горліцька операція тривала з 2 травня до 22 червня 1915 р., а весь німецько–австрійський наступ — до кінця вересня того ж року. Російська армія була змушена залишити Галичину, Буковину, частину Волині, Польщу, Литву й Курляндію. На всіх ділянках німецькі війська мали значну перевагу в людях, техніці та боєприпасах.
Восени 1915 р. російські війська, вибиті з Галичини й Буковини, закріпилися на лінії Кам'янець–Подільський — Тернопіль — Кременець — Дубно.
Звістка про Лютневу революцію в Росії й падіння династії Романових збіглася в Україні з роковинами народження і смерті Т.Шевченка. Перша інформація з бунтівного Петрограда надійшла до Києва 28 лютого 1917 р., але ще декілька днів потому жодних офіційних заяв із цього приводу в київських газетах видрукувано не було. Лише 4 березня відбулося перше засідання виконкому Ради об'єднаних громадських організацій на чолі із заступником київського голови М.Стародомським. Того ж дня відбулися й установчі збори Київської ради робітничих депутатів, виконком якої було обрано з 37 осіб.
Проте найважливішою і доленосною подією початку березня стало створення Української Центральної Ради (УЦР). Хоча зараз в Україні досить ґрунтовно досліджується цей період вітчизняної історії, дотепер немає чіткої картини того, за яких обставин і якого конкретного дня сталася ця подія. У шкільних підручниках здебільшого утворення Центральної Ради датується 4 (17 за новим стилем) березня 1917 р. Цю дату назвав свого часу один з активних діячів Центральної Ради історик Д.Дорошенко. І хоча він наголошував на тому, що 4 березня можна вважати лише формальною датою, саме її й прийняли як незаперечну. Але інші історики, а ще раніше — й ініціатори створення Центральної Ради, датували її народження 7 (20) березня, оскільки саме того дня відбулися вибори голови, заступників голови і секретаря УЦР. Такої думки, зокрема, дотримувався й М.Грушевський. На думку дослідника Центральної Ради В.Верстюка, створення її розпочалося 3 березня і тривало близько десяти днів.
Ініціатором створення цього штабу української революції, як згодом назвуть УЦР, виступило «Товариство українських поступовців», організоване М.Грушевським і С.Єфремовим. Поступовці скористалися з рекомендації Тимчасового уряду Росії утворювати на місцях ради громадських організацій, але утворили не губернську раду, а раду загальноукраїнського масштабу.
Головою Української Центральної Ради було заочно обрано загальновизнаного лідера національно–визвольних змагань українського народу професора М.Грушевського, який лічив останні дні свого московського заслання. Щодо заступників голови Центральної Ради у перший період її існування, то ними було обрано представника кооперативного руху Ф.Крижанівського і члена ТУП Д.Дорошенка, товаришем голови — українського соціал–демократа Д.Антоновича, писарем — члена УСДРП С.Веселовського, а скарбником — іще одного кооператора, В.Коваля. Після відставки Д.Дорошенка на посаду заступника голови УЦР було обрано визначного українського літературознавця і громадського діяча В.Науменка. Представником Центральної Ради в Петербурзі був М.Славінський. Він виконував функції посередника між УЦР і Тимчасовим урядом.
До Центральної Ради ввійшли представники всіх провідних національних партій. Окрім поступовців, там були українські соціал–демократи і соціалісти–революціонери, представники культурно–освітніх, кооперативних і студентських організацій, наукових товариств, громад, гуртків, представники православного духівництва. Упродовж першого місяця своєї роботи Центральна Рада залишалася в основному київською організацією, до того ж нечисленною, її вплив майже не поширювався за межі столиці. Не мала вона попервах і чітких політичних гасел. У перших відозвах звучали здебільшого культурницькі мотиви: організовуватися в політичні товариства, заводити українські школи, розвивати українське книгодрукування і пресу. Проте головним здобутком було висунення гасла територіальної автономії України у складі нової демократичної Росії.
Великий моральний вплив на розвиток української революції справила петроградська маніфестація українців 12 березня та українська маніфестація 19 березня у Києві, в якій під сотнями (понад 320) прапорів взяли участь близько 100 тис. осіб. Вона стала кульмінаційною подією у відродженні національного руху. Повернувшись до Києва, М.Грушевський висунув гасло автономії України у складі Федеративної Російської республіки. М.Грушевський не сприйняв поміркованого лібералізму своїх товаришів–тупівців і став на радикальну позицію.
Гетьман П.Скоропадський, колишній царський генерал, командир 1–го Українізованого корпусу, доступився до влади в Україні 29 квітня 1918 р. завдяки державному перевороту, здійсненому за допомогою німецько–австрійських окупаційних військ.