ІСТОРІЯ
СЕЛА
Вступ
В даній історії села Чемеринці автор зробив спробу частково вивчити та дослідити розвиток села від найдавніших часів до наших днів. Автор хотів показати село на етапах подій, шо відбувалися на Прикарпатті з найдавніших часів і охоплюючи наше сьогодення.
У цьому дослідженні використані документи Львівського державного історичного архіву, матеріали і документи, що збереглися в церкві, газетні публікації та розповіді старожилів.
Шановні читачі! У своїй праці автор на основі вивчених матеріалів старався в одному розрізі показаній історії села, його жителів, що були активними учасниками заснування, розширення і розвитку його.
Автор дякує священику села Проньків Василю Ільковичу, який зберіг архів церкви, жителям села Жоху Ярославу Степановичу, Проць Теклі, Росі Якиму, Круп’яку Михайлу, Кулебі Роману, Мартиняку Мирону, Проню Івану, Даниліву Михайлу, Чепіжаку Ілярію, Кулебі Омеляну, Стецько Ілярію, Лис Марії… за допомогу в зібранні матеріалів про наших земляків.
Виносимо велику подяку учням школи, які допомогли зібрати спогади учасників визвольних змагань. В короткій, неповній історії села розміщено матеріали про суспільно-політичне, духовне та культурне життя села. Ми не претендуємо на визнання нашого дослідження, як великої наукової праці. Можливо нами допущені якісь недоречності, то нехай наші наступники, що колись візьмуться за глобальне вивчення історії села, його минулого і сьогодення нам пробачать.
Дорогий юний читачу!
Перед тобою лежить книжечка в якій ти прочитаєш про минуле життя тих, хто заснував село, як його наступні покоління розширяли примножували славу про нього, як не жаліючи життя, боролися за незалежність твоєї Вітчизни. Тож пам’ятай, хто ти є.
Українець я, малий!
Українець я, малий,
Жовто-синій прапор мій
В сонячному ореолі,
Тризуб золотий на фоні.
І столиця – місто Київ,
Славні міста-побратими.
Про них в житті пам’ятай,
Рід свій в праці звеселяй.
Про карпатські гори, кручі,
Про Дністер, Дніпро могучий,
Та простори України,
Найдорожчі – нам єдині.
Від Полісся по Чорне море,
України тут простори.
А від Тиси, аж по Дон,
Віковічний наш кордон.
Прадіди, діди віками,
Воювали з ворогами.
За Вкраїну, рідний край,
Мову рідну і звичай.[1]
Пам’ятай дорогий читачу, що Незалежність України кувалася віками, злита вона кров’ю мільйонів людей, твоїх попередників.
То, шануй про них пам’ять, передай наступному поколінню про тих, що полягли в боротьбі за твою Батьківщину. Примножуй своїм розумом і працею, де б ти не був, багатства матері України – дитям, якої ти є.
Тож Вітчизна найдорожча,
Рідна хата, батько, ненька,
Україна – рідна мати –
Всіх нас горне до серденька.
Розділ I.
ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ
СЕЛА ЧЕМЕРИНЦІ. ПЕРШІ ВІДОМОСТІ ПРО НЬОГО
Село Чемеринці розташоване на території лівого та правого берегів річки Золотої Липи та її невеликих потоків-приток. Межує село на сході з селами Смереківка, Дунаїв, на півдні – з селом Біле, П’ятин, на заході – з селом Виписки, на півночі – з селами Плинників, Вишнівчик. Село багате на землі середньої родючості, має великі масиви лісів.
Багато сотень років учені працюють над проблемою виникнення населених пунктів на Прикарпатті. У більшості історичних досліджень вчені зводять свої думки до глибинних періодів давнини. Про сліди людей, до нашого літочислення свідчать речові докази (предмети, якими здобували їжу) наші предки.
Проведені археологічні розкопки в Липівцях, підтверджують про існування тут шнурової кераміки. Розкопки в Болотні та речові предмети знайдені в Білому, Гологорах свідчать, що люди на цій території жили в епоху кам’яного віку. Вчені дослідили, що м. Гологори є ровесником Трипілля. Дунаїв у 1385 році було вже містом. Виходячи з наявності цих міст безпомилково можна зробити висновок, що вони були взаємозв’язані шляхами, по яких відбувався рух. Йшли торгові відносини. Тому села Вишнівчик та Чемеринці, які розташовані на цьому шляху, виникли якщо не одночасно, то пізніше, але в епоху кам’яного віку. Якщо судити про Прикарпаття з географічного положення то воно було мостом, який з’єднував Східні цивілізації з Заходом, Південь з Північчю. Серед різноманітних археологічних речей, що знайдені при розкопках речі домашнього вжитку (кам’яні сокири, мотики, кам’яні різці[2], кістяні голки, посуд) є доказами епохи пізнього кам’яного віку.
В цей період появляються стоянки найдавніших людей – городища. За твердженням науковців Львівського Державного Національного університету Кіcа, Тиса, Г.Гербільського та інших городища на Львівщині виникли ще задовго до нашого літочислення[3].
Про те, що село існувало в епоху кам’яного віку, свідчить знайдена кам’яна сокира в потоці при розширені берега в намулі на хуторі Провал, на той час, учнем школи Кіндрат Борисом.
В селі є хутір Городиска, розташований поблизу річки по шляху на Дунаїв. Місця для жител в цьому урочищі підтверджують, що перші поселенці мали великий життєвий досвід. Місце вигідне тим, що береги і вершини захищали від вітрів, наявність глибоких ровів були вигідні для створення примітивних жител. Однак, місце невелике, тому тут могли поселитися пару родів.
Очевидно Городиска і Провал заселялися одночасно. Провал мав більш родючі ґрунти. Потоки з’єднували поселення з лісовими масивами, в яких можна було не тільки полювати, але й захиститися.
Цікаву думку висловив колишній депутат польського сейму Владислав Польнаревич. В книзі "З джерел Сяну, Дністра, Стрия" процес загарбання українських земель він називає так: "Сколонізованіє і загосподарювання східних окресів"[4]. Як мемуарист, він наводить багато фактів, кому була роздана земля. Слово "колонізація" ним стверджується. Але щодо господарювання то тут, як історик, він допустив недоречність.
На землях Прикарпаття були давно відомі господарства. Велике господарство мали князі, їх далекі та близькі родичі. І поляки не були родоначальниками господарств. Очевидно він має на увазі процес полонізації та проникнення в господарства земель населення польського походження. Про те свідчить факт про Миколу Гологірського.
Землі в цьому регіоні (Поморяни, Дунаїв, Віцін) були литовського воєводи Радзивіла[5], які потім він обміняв з Потоцьким на Волині і частково Галичині (Клекотів, Сестратин), Опарипси, Батьків та інші. Село з давніх-давен мало хутори, назви яких збереглися до нашого часу. Коли Потоцький одержав землі і передав їх Миколі з Гологір, вже був відомий хутір Волоський. Його назва походить від запозиченого польського слова "Влах", яке вони запозичили з болгарського письма. Слово "Волох" на болгарській мові означає пастух. Очевидно Потоцький заставив Миколу з Гологір створити тут господарство. Розвивати землеробство, скотарство. На берегах потоку були вже будівлі здавна. Селяни могли в пана пасти худобу і безпосередньо жили на цьому хуторі. Старожили стверджують, що найдавніше панське подвір’ я було в центрі тепер зруйнованих колгоспних будівель. Коли зруйновані будівлі панів це справа подальшого дослідження історії села. До сьогодні збереглися назви полів. Так, ціле урочище над хутором Волоське називається Панським полем.
Поряд з Волоським є хутір Кучерівка. Житель села Жох Ярослав Степанович підтверджує, що хутір був спочатку по рову, який прилягає до дорогина Перемишляни, а потім зайняв територію сучасної Кучерівки. По різному судять про історію цієї назви. Очевидно, слово Кучерівка перенесене з першого поселення. Перша розміщена близько помістя панського. Тут жили слуги, що доглядали коней – кучери.
Назва хутора Мочули походить відболотистої місцевості, а Бридок – за потоком, і можливо так виникла його назва.
Сусіднє селоГуральня. Ця назва зустрічається в багатьох селах. Вона пов’язана з горілчаним виробництвом, на якому працювали люди з села. Пан мав можливість цим займатися. Підприємства Потоцьких виникли десь на початку 18 століття. Виготовлення спирту почалося монахами в Італії в провінції Пальмеро в XVII ст . Секрети виробництва спирту могли проникнути в Польщу, а потім і в села.
Старожил Стецько Ілярій розповів: "В кінці 90-х років ХІХ століття на горілчаному заводі (гуральні) сталася аварія. Розірвався бак з горілкою. Селяни збіглися і черпали горілку відрами та іншою посудиною".[6]
Крім цього с.Гуральня була цегельня і вапнярка
До села Гуральня належав хутір Кутерноги. Назва його походить від прізвища заможного селянина Кутернога.
Назва села Кузбатиця ,за легендою,походить від саморобного посуду з кори дерева – козуба (кори смереки, сосни, вільхи, модрини), в які селянські діти збирали ягоди, малину, суницю, плоди вишень, черешень, а також гриби. Здиралась кора з дерева. Кору згинали так, щоб одна сторона посуду була довшою. Зігнуту кору протикати гілками лози в заздалегідь вирізаних отворах. На довшій половині вирізували отвір для пальців руки. Отвір служив для того, щоб одною рукою тримати козуб, а другою кидати в нього плоди, ягоди, пшеницю тощо.
Стецько Ілярій стверджує, що в його господарстві донедавна знаходились козуби, в які поміщались до 50 кг пшениці.
Хутір Гута. Ця назва пов’язана з виготовленням скла. Вона зустрічається в багатьох населених пунктах. Очевидно, тут в минулому була майстерня, де місцеві ремісники-кустарі вміли виплавляти з піску скло.
Хутір Голий Кінець. Місцевість цього хутора бідна на родючі землі. Вапнякові породи біліють на схилах гір. Тільки урочища полів Дерниска та прилеглі до лісу поля були вигідними, багатими на перегній. Цей хутір, в минулому столітті, тричі знищувала пожежа.