На урочистостях був присутній автор Анатолій Покотюк.
Доглядають за капличкою найстарші жителі Кузубатиці Стецько Ілярій і Проць Петро.
Силами сільської громади збудовано каплицю на в’їзді в село Чемеринці. Багато ініціативи вклали в цю справу сільський голова Кіндрат Борис, односельчани Кривоніс Ярослава і Мартиняк Софія. Всі столярні роботи виконував Кіндрат Ярослав. На освяченні каплиці були священики о. Назарій з Дунаєва, о. Михайло з Вишнівчика і о. Василь – парох с. Чемеринці. З привітаннями та словами подяки виступили учні школи під керівництвом вчительки Ляхович Г. Учнями школи і церковним хором були виконані духовні пісні. За ініціативи Кривоніс Я.П. в капличці постійно відправлялися молебні з активною участю віруючих Волоського.
14 жовтня 2001 року в с. Гуральня освячено капличку, збудовану Петром Писарчуком. Постала капличка поряд з пам’ятним хрестом, поставленим його односельчанами до Дня проголошення незалежності.
Символічно, що освячення відбулося до Дня створення УПА, бійцями якої були кращі сини України. Багато з них віддали своє життя у боротьбі за незалежність. В день, коли матері Писарчука П.І. виповнилося 70, і постала капличка, як знак вдячності сина Богові, який дарував його матері дожити до старості, бо лікарі встановили в неї в молоді роки порок серця, не гарантували їй довгого життя.
Це був чудовий осінній день. Зібралося багато людей. О. Василь освятив капличку, висловив поздоровлення матері і слова вдячності синові. "Дякую Богові за те, що інколи посилає народові Своєму таких людей, які, маючи від Нього щедрі добра, є милосердними і щедрими до прохань тих, що теж потребують", – мовив о. Василь. Зі словами поздоровлень виступили учні школи, односельчани, які вітали маму з ювілеєм, дякували їй за те, що зуміла виховати такого сина, яким гордиться не тільки вона а й всі його земляки. Дякували Петру Івановичу за його чуйність, доброту, бажання робити людям добро. "Дякуємо Богу за те, що в цьому шаленому, жорстокому світі, Ви, Петре, вибрали найвищі цінності життя. Хай буде воля Господня, щоб Ви і надалі могли допомагати людям, які в силу об’єктивних причин, незважаючи на важку свою працю, не змогли здобути належні засоби до життя", – звучало у виступах.
Петро Писарчук подякував громаді за мовлені слова, дякував Богу за його ласки, висловив побажання, щоб освячена каплиця стала місцем щирих молитов і в хвилини радості, і в час випробувань, і в горі.
Прозвучали духовні пісні і спільна молитва до Покрови Пресвятої Богородиці, велична фігура якої у відкритій каплиці зміцнює надію вірних на її опіку і допомогу.
"Пречиста Діво Маріє! З розсвітом цього дня вдаюся під Твій покров і як добра дитина благаю Тебе: Матінко моя небесна, заопікуйся мною! Охороняй мене завжди сильним Твоїм покровом у всіх небезпеках для душі й тіла".
Сонячного липневого дня 2002 року на Кутерногах відбулося свято освячення каплиці, збудованої коштами і силами його жителів. Перше, що вразило, це багато молоді, дітей. У всіх піднесений, святковий настрій. Подумалося: "Для кутерногівців це дійсно визначне довгоочікуване свято і до рідного куточка в цей час знайшли можливість з’їхатися майже всі його вихідці, щоб розділити радість зі своїми старшими батьками. Нажаль, молодь і діти в основному не живуть на Кутерногах. Причини – загальновідомі."
Промовляючи до присутніх, декан унівський о. Назарій підкреслив, що це важлива подія в житті Кутерногів, далековіддалених від села, і багато старших людей зможуть тут помолитися, задовольнити духовні потреби, знайти душевний спокій.
Парох села Чемеринці подякував всім, хто спричинився д такої потрібної справи.
В освяченні каплиці взяв участь о. Михайло з с. Вишнівчик. Священиків і гостей з Білого, Дунаєва, Вишнівчика вітали хлібом–сіллю учні школи.
Дуже багато для організації робіт зробив Кіндрат Василь Іванович. Значну фінансову допомогу надали брати-підприємці Краєвські. "Бригадиром", за словами жителів, був Курило Омелян, який зумів організувати всіх для виконання робіт.
Їм і всім, хто долучився до будівництва, священики і присутні заспівали "Многая Літа".
Як символ віри і любові сіяє над Кутерногами прекрасна каплиця. А піднятий поруч синьо-жовтий прапор спонукає задуматися над недавнім минулим нашого народу і зрозуміти, що те, що відбулося, стало можливим у незалежній Україні.
За розповіддю сина Кулеби Євгена.
Трагічна доля Кулеби Павла з Гуральні. Був вивезений на роботу в Німеччину в роки окупації. Працював на шахті. Стався обвал, і багато шахтарів загинуло. Серед них у шахті був і наш земляк. Дружині «за німців» прийшло повідомлення про смерть чоловіка. Вона важко пережила цю страшну звістку, бо залишилася вдовою з неповнолітнім сином Євгеном. Важко довелося жінці, щоб якось вижити з сином у ті скрутні часи. Чим могли допомагали сусіди і родичі. Потім сина призвали в Радянську армію.
І ось через 10 років повертається її чоловік. Виснажений, важко хворий, у шинелі він йде пішки з Поморян додому. Приходить на гору над селом, падає на землю і, заливаючись слізьми, цілує її. Хтось побачив його, і вже по Гуральні і до дружини Ганни докотилося: "Павло Ганни з того світу вернувся". Не повірила дружина, але серце підказувало: "Біжи, зустрічай!" Вибігла на вулицю і бачить – йде її Павло.
Та й цього разу не судилося дружині радіти довго. Бо чоловік повернувся важко хворим. Йому заборонено було розказувати, де він був і що робив. Але його стан свідчив про те, що доля його була важкою. Розказав тільки, що під час аварії на шахті він один чудом залишився живим, бо опинився між якимись бочками і обладнанням, що й врятувало йому життя. Рятувальники витягли його з-під завалів. Продовжував працювати. І ось прийшли "визволителі", забрали усіх і повезли, але не додому, а в Сибір. Що робив там – нічого не розказував. Син Євген розповідає, що колись почув розмову батька з Хоменком І.А., який у роки війни служив у внутрішніх військах, конвоював арештованих, а потім "в’язав" колгоспи, був головою у Чемеринцях. Він розпитував батька, де той був і чи знає начальників, прізвища яких він називав. Із ствердних відповідей батька Євген зрозумів, що він був на золотовидобувних рудниках, можливо в Магадані. А коли важко захворів, його відпустили додому. Недовго витримало його серце, і він невдовзі помер.
В Сибірі.
Шеремета Ксенія розповідає, що везли їх у товарних вагонах. Було холодно. Тих, що вмирали, викидали просто в дорозі. Зі станції їх відвозили на санях. Їх віз німець. І ставлення його було людяним. Він віддав їм великий тулуб, і це хоч трохи полегшало їх становище, бо мороз був 40-градусний. А от сім’ю сотника Курила віз якийсь росіянин. Він зовсім не жалів їх і, навіть, перекинув з саней у сніг, і тільки воля Божа вберегла їх від холоду.
Від непосильної роботи на шахті Ксенія підірвала здоров’я і не змогла далі працювати, що значно погіршило їх становище. Пізніше влаштувалася дояркою в радгоспі. Жили у викопаних землянках.
Справа, за яку вони боролись, була праведною, і Бог оберігав їх
На теренах села діяла мережа ОУН, а пізніше загони самооборони з вихідців села, які присвятили себе справі боротьби за волю, за розбудову своєї держави. Багато з них віддали своє життя у нерівній боротьбі з ворогом. Багатьом доля послала важкі випробування у концтаборах Сибіру. Багатьом, хто залишився живим, не судилося пережити радості від утвердження незалежності України. А вони за це боролися і так хотіли побачити Україну самостійною державою.
Хочу розповісти про випадок, який переконує, наскільки люди чекали цього дня. Важкохворий Мартиняк Мирон Іванович, уже відчуваючи, що сили залишають його, переживав за те, якими будуть результати референдуму 1 грудня 1991 року. "Хочу дожити до цього дня", – говорив він.
А випадки, про які згадують вояки УПА, наводять до думки, що у безвихідних ситуаціях вони виживали, бо справа, за яку вони боролись, була праведною і Бог оберігав їх.
Кулеба Роман розповідає: "Ми з Очкусем Василем прийшли до знайомих у Мочули, де моя мама принесла нам чисту білизну. Переодягнулися, поїли, посиділи і йдемо в загін, який розташований у Пнятинському лісі. Ніч місячна, видно як удень. Підходимо до останньої хати Кулеби Дмитра і лише минули його ворота, як із засідки у саду вискакують шестеро облавників і кричать: "Стій! Будемо стріляти!" Ми побігли, а вони біжать за нами і стріляють. Ніде заховатись, бо від Мочул до Гуральні жодної хати, куща. Я кладу гвинтівку на плече і, біжучи, вистрілюю. Вони на мить зупинилися. А нам з Василем за цей час вдається заховатися у цегольні на початку. Гуральні. Думаємо, тут вступимо у бій. Вони, оговтавшись, біжать далі. Ми чуємо, що вони побігли дорогою. Отже, не побачили, куди ми заховалися. Повернулися в загін і бачимо, що ложе автомата Василя повністю поколене кулями, а у мене через халяву чобота пройшло дві кулі. Якби вони зачепили ногу, я б не зміг бігти і був би там убитий або взятий живим".
З розповіді зв’язкового Грендиша Івана, 17-річного хлопця з Кутерногів: "На Кутерногах зупинився відділ УПА з Волині (як ми їх називали – "волиняки"). Всі вони були високі, на конях. І був у них кінь, який вмів перестрибувати через річку чи інші перешкоди, довжиною до 4 м. Вони проводили навчання. І мене навчали управляти цим конем. Я отримую завдання передати "естафету" в курінь, який базувався у лісі під Липівцями. Але стало відомо, що по дорозі з Перемишлян може бути облава, і мені сказали їхати в село на Голий Кінець, Гуту і звідти поза Плинників у Липовецький ліс. Доїжджаю я на Гуту, а там засідка. Облавці командують зупинитися, а я повертаю коня на луги. Вони за мною, оточують зі всіх боків, думають, що тут мені вже ніде подітися, бо попереду річка. А я пришпорюю коня, і він легко перестрибує річку. Почали стріляти навіть з ручного кулемета, але я уже у лісі Лішники і тільки чую цокіт куль об дерева. Поїхавши іншою дорогою, добрався до партизанів. Вони допомогли мені злізти з коня, і бачать, що моя шинеля посічена кулями. Я розповідаю їм, що сталося. А вони рахували простріли від куль, нарахували аж вісім. А мене не зачепило!"