На зборах Курило Роман був обраний сотником, Шеремета Михайло – станичним. Я з іншими жінками готувала обід і добре чула, що робилося на подвір’ї, де було близько 300 осіб. Пообідавши, учасники зборів співали "Ще не вмерла Україна", "Ой у лузі Червона калина", "Не пора, не пора" та інші. Це було велике свято, якого я довго не могла забути."[82]
Пан Зенон та Маркіян з Липовець поїхали з села, а через деякий час ми почули, що хлопці з нашого села створюють свою збройну силу. Коли довідався про збори війт Сипко Павло та поліцай Кулеба Іван, приїхали на Кузбатицю і допитували селян, про що йшла мова на зборах. В селі ширилися чутки, що поляки скоро втечуть, що українці будуть мати свою державу. Окремі, радикально налаштованні, поляки скаженіли, обурливо ставилися до українців, погрожуючи: “Ми вас ще будемо бити і хоронити у ваших синьо-жовтих лахах”.
Через деякий час, згадував Проць Олекса, який був присутній на зборах, "ми приступили до діяльності". В Дунаєві був постерунок польської поліції. Була там зброя: карабіни, патрони, револьвери, гранати. На зборах нашого Чемеринецького загону було вирішено заволодіти, тобто реквізувати зброю. Окремим учасникам операції було доручено вивчити умови зберігання зброї. Виявилося, що зброю охороняють, і з голими руками здійснити задум було безглуздям. Тоді вирішили взяти зброю в "щельців" – не пам’ятаю, скільки карабінів. Кілька поліцаїв на підводах їхали в Перемишляни. Очевидно, була якась нарада, про що нам дали знати з Дунаєва. Нас, декілька хлопців, засіли на повороті на Дунаїв і чекали появи підвід. Нарешті дві підводи появились на дорозі. Ми вискочили на дорогу і захопили поліцаїв так, що вони без опору віддали нам всю зброю та патрони.[83] Кулеба Роман згадує, що, коли почалася польсько-німецько-радянська війна, польські солдати йшли з Дунаєва, Смереківки через гору на Перемишляни. Хлопці з села виходили на дорогу і відбирали карабіни. Поляки зброю віддавали без опору, мабуть тому, що боялися, коли попадуть в полон до німців чи росіян, їм можна буде виплутатися з ситуації без зброї.[84]
З села почався виїзд поляків до Польщі. В цей час виїхали багатій Міклушка, ксьондз Новак та багато інших. З села багато хлопців, що служили в польський армії, загинули в боях з німцями та військами Червоної армії. Згадуючи про виїзд поляків, селяни співали пісні:
Пішли пани із торбами,
Що нас били нагаями".[85]
Колишні протиріччя показали себе. Невідомо за що був вбитий у лісі мельник Даніц.
Жителі села чекали звільнення: волі, свободи, правди, яка твердо спала. В селі залишилися польські родини старожилів та декілька сімей мазурів. Серед селян існувала ненависть до євреїв-визискувачів, до власника корчми Хуника, до колишніх заправил, що вірно вислужувалися польському режимові.
Війна, що почалася, розставила односельчан на різні фронти. На фронтах Вільчак Людвиг, Боршовський Данило та інші. З фронту повернулися Гарасим Степан, Гарасим Дмитро,Кіндрат Василь ,Росіцький Петро та інші. Вербицький Йосип обслуговував на війні солдатів, підвозив боєприпаси, привозив поранених до польових лікарень. При відступі польського війська втік з підводою в село. Коней від нього забрали червоноармійці. Чак Йосиф воював на Східному фронті. Пізніше вбитий у Чемеринцях.
Отже, 20 років панування Польщі на Чемеринецькій землі проходило в національному, соціальному та політичному протистоянні.
Появилися окремі протиріччя між римо- та греко-католиками,що приводило до ворожнечі між радикально налаштованим польським населенням та українцями. Польська влада пробувала утвердити своє панування, українці - стати господарями своєї землі.
Політичне і міжнаціональне протистояння,підбурюванне владою, в час війни виражалося в міжусобицях, в пролитті крові. І як наслідок, загарбання Польші фашистською Німечиною, а Західної України - більшовицькою Росією.
Розділ VII.
ПІД ВЛАДОЮ РАД (1939–1941 роки)
У вересні 1939 року Червона армія, порушивши кордон, вторглася в Західну Україну, захопивши її землі. Про події, що проходили на цих землях, більшовицька історіографія замовчувала, або зображала події фарбами, потрібними більшовицькій ідеології. У більшості документів, написаних у 1939 році, вказується, що похід радянської армії в Західну Україну носив визвольний характер. Селяни зустрічали визволителів радісно, з квітами і т.д. Насправді в 1939 році в селах будували брами, на яких вивішували синьо-жовті та червоні прапори. "Я був малим хлопцем, мав 6 років. У вересні до нашого села під’їхали на конях червоноармійці. На початку села була побудована брама з прапорами: червоним та синьо-жовтим. Народу зібралося багато. Під’їхала, накрита брезентом автомашина, полуторка, з якої вийшов зарослий, високого росту, кремезний офіцер-росіянин. Він привітався з селянами. Оглянув браму і наказав: "Снимите эту националистическую тряпку", тобто синьо-жовтий прапор. Селяни наче оніміли. Ніхто прапора не поліз знімати. Тоді він наказав під’їхати до брами полуторці, а офіцер нижчого рангу зняв синьо-жовтий прапор і заховав у кабіну машини. Потім офіцер почав проклинати австрійців та поляків, які в ярмі і темноті гнітили селян. Вказавши на вершини гір рукою, сказав, що "советская власть" заставить гірські полонини ростити пшеницю".[86]
Очевидно подібна зустріч була і в Чемеринцях. Житель села Кулеба Степан згадував, що совітські вояки були в рогатих шапках, з дуже довгими рушницями зі штиком. Були взуті в черевиках з обмотками, а офіцери в парусинових чоботях. При зустрічі з селянами говорили, що колгоспне селянство живе в достатках, а за селян працюють трактори та комбайни. Наголошували, що полька влада зробили вас своїми рабами, а радянська влада знищить куркулів, і всі будуть жити в повних достатках. Діти будуть вчитися в школах, а жінки будуть мати права на рівні з чоловіками. Селяни уважно слухали виступаючого, "раділи новому "щастю", яке їх чекало".[87]
В скорому часі було створено сільську раду, обрано голову, секретаря. Почала працювати школа. Директором залишився Базилевич Роман. Головою сільської ради обрали на виборах Мерзу Петра[88], створили виконком сільської ради. Працівники сільської ради описали наявність в кожному господарстві землі, великої рогатої худоби, тяглової сили. На зиму 1939–40 років районне начальство знало про господарську діяльність села. Були обміряні землі з озимими та ярими культурами. Селян поділили на куркулів, середняків та бідняків. На основі даних сільської ради було запроваджено примусові поставки державі хлібопродуктів (пшениці, ячменю, вівса), м’яса, молока, яєць, обов’язкову здачу шкіри, вовни, льоноволокна. Культзбором були охоплені всі селяни, залежно від площі у гектарах. Запроваджувалися податки за землю, тварин та податок на нежонатих після 18 років. Контигент (обов’язкова поставка хліба) державі селянин віз до складів залізничних станцій власною тягловою силою. Зерно переважували і видавали квитанцію про здачу. Культзбори були великими. Селянам мало що залишалося на прожиток і засів ярих культур. Спочатку люди вірили, що прийшли з-за Збруча "брати по крові" і "старший брат" росіянин, і можна буде мати свою державу. На словах Українська радянська соціалістична держава, декларована Конституцією УРСР 1937 року, визнавала суверенність держави, а на ділі "батько народів" перетворив її в економічний придаток разом з іншими союзними республіками для російської соціалістичної імперії. Тому в усій Галичині в час приходу більшовицької влади вивішували синьо-жовті прапори. Населення Галичини та Волині мало знало про голодомори 1922–23 років, 1932–33 років, про які замовчував бюрократичний сталінський режим, за який і сьогодні не хочуть взяти на себе відповідальність лідери Компартії України.
Поголовно малоосвічені селяни не могли визначити понять національного способу співжиття. В 1940 році в село час від часу почали приїздити працівники районного відділу державної безпеки (НКВС). Вони уважно придивлялися до колишніх польських сільських чиновників, лісничого, директора школи, вчителів, священика. Скрупульозно, при допомозі довірливих селян, вивчали хто чим дихає, як окремі особи ставляться до нової "народної влади", до "батька народів", культ якого досяг апогею. Вишукували людей, які брали участь у Січових Стрільцях, Галицькій армії, служили у польському війську, їх військові чини, заслуги і все інше. Під особливим наглядом була інтелігенція, заможні селяни. Часто проводилися збори, на яких виступали "брати" з НКВС. Вони говорили селянам, що запеклими ворогами є українські буржуазні націоналісти, які з польською шляхтою довели вас до бідноти, а радянська влада зробить вас щасливими, заможними, грамотними і від Карпат до Тихого океану "ваша Родина". Ми викоренили націоналізм у Східній Україні, а зараз настала черга за вашими землями, бо націоналісти-самостійники хочуть незалежної, соборної, суверенної України.
"Гачок кинутий, ловись рибко." І ловилася. Окремі інтелігенти, селяни, гострі на язик, входили в довіру, розкривали те, чим боліла душа і серце при польському режимові. Працівники НКВС старалися також ввійти в довіру до тих, хто довірявся їм. І в скорому часі, добре знаючись на справах фабрикації ворожих для більшовицького ладу ідей, створювалися цілі тони провин для нових жертв сталінської машини терору.