Вступ
Прийнята в сучасній науці періодизація єгипетської історії має корені в далекій давнині. Її основа була запропонована в двотомній «Історії Єгипту», написаній грецькою мовою єгипетським жрецем Манефоном, що жив незабаром після епохи Олександра Македонського. Сам твір не дійшов до нас, збереглися тільки уривки, але загальний підхід відновлюється і по них. Він розбив цю історію на три великих періоди — Древнє, Середнє і Нове царства, вважаючи кожне з них часом правління десяти династій.
Про епоху Древнього царства існує дуже мало джерел. Тому про деяки моменти в політичній історії тогочасного Єгипту можемо тільки здогадуватись. Найбільш висвітленим в літературі питанням є історія створнення пірамід.
Щож стосується епохи Нового царства, що висвітлювалась найбільшим числом давньоєгипетських пам'ятників, збігається з правлінням трьох манефоновських династій - XVIII, XIX і XX (з XVI по XI ст. до н.е.).
Уже на її початку відбулися значні зрушення у всіх галузях єгипетського господарства. З XVIII династії повсюдно відзначається широке застосування бронзи поряд із триваючим використанням знарядь праці з чистої міді, каменю і дерева. Після винаходу мехів у металургії було покінчено з важкою і небезпечною працею - роздуванням горну легенями через довгі трубки; з'являється більш зручний і продуктивний ткацький верстат; удосконалений плуг з ручкою, який остаточно витісняє старий, відомий із глибокої стародавності. Використання водопідйомних споруджень - шадуфів, які нагадують усім відомі криничні "журавлі", не могло не привести до різкого збільшення продуктивності праці в садівництві й городництві, де до цього застосовувався тільки малопродуктивний ручний полив. Інтенсивно розвивається нова для країни галузь ремісничого виробництва - склоробство. Саме від епохи Нового царства дійшли до нас різноманітні сосуди численні дрібні вироби з непрозорого кольорового скла. Поява його свідчить про успіхи прикладної хімії, що домоглася також особливо відчутних досягнень в області муміфікації - недарма так добре збереглися мумії більшості фараонів Нового царства, які були у смутні часи пізньої єгипетської історії заховані від грабіжників у затишній схованці біля фиванского некрополя і виявлені тільки в самому кінці XIX ст. н.е.
Вся економіка епохи Нового царства найтіснішим образом зв'язана з завойовницькою політикою фараонів XVIII-XIX династій, з пограбуванням захоплених територій і країн: досить сказати, що не синайські рудники тепер є основними постачальниками міді в Єгипет - вона у величезній кількості ввозиться з Палестини і Сирії, прибуває у вигляді дарунків з Кіпру; золото, так марнотратно споживане єгипетським двором і храмами, служить основним видом данини скореної Ефіопії, а також надходить у Єгипет і з завойованих країн Передньої Азії; звідти ж і, можливо, шляхом обміну з Малої Азії - із країни хетів - одержують єгиптяни срібло. Будівельний ліс як і раніше рубають у горах Лівану і частково в Нубії. Шлють могутнім царям Єгипту дарунки і незалежні правителі Нижньої Месопотамії. Міцніють зв'язки з далеким Пунтом, сполучення з яким було полегшено спорудженням каналу, що з'єднує східний рукав Нілу з Червоним морем. Пунт для Єгипту - це як і раніше мирра і ладан, золото і рідкі породи дерев, екзотичні рослини і тварини. У великій кількості поставлялися в Єгипет награбовані під час війни чи отримані у виді постійної данини зерно, худоба, багато продовольчих припасів. Деякі культурні рослини, що не зустрічалися раніше в Єгипті, почали культивувати в ньому в епоху Нового царства.
Історія Раннього і Древнього царства
Погляд на дві перші династії як на особливий період в історії держави викликаний нестійкістю політичною ситуацією в той час, ситуацією, що характеризується напруженою боротьбою за владу і становленням централізованого державного апарату. Остаточне перетворення Єгипту в цілісну державу відбувається лише до кінця другої династії, тобто до початку Древнього царства. По Манефону, царем, що вперше об'єднав Єгипет під своєю владою, є правитель Верхнього Єгипту Менеє (Міна). Це не зовсім вірно. Ймовірно, Менеє був не першим верхньоєгипетським правителем, що прагнув до панування над Нижнім Єгиптом і, що домігся на цьому шляху визначених результатів. Швидше за все, з його ім'ям зв'язаний лише початок літописної традиції[1]. Епоха Древнього царства також знаходиться в тіні, на задньому плані історичного простору. Головним її свідченням є знамениті піраміди царів IV династії: Хеопса (Хуфу), Хефрена (Хаф-Ра) і Микерина (Менкау-Ра). Ці піраміди, як відомо, вважалися одним із семи чудес світу і постійно викликали суперечки з приводу свого створення. Скажемо кілька слів про процес будівництва. Добре відомі описи Геродота, у яких викладена несамовита історія про 100 тисячі чоловік, що працюють щодня без свят і вихідних і та змінюютьодин одного кожні три місяці. За Геродотом, будівельники вирубували величезні камені з каменоломень у східній пустелі, підтаскували їх до Нілу, переправляли через нього і лише потім доставляли до місця будівництва. Однак намальована Геродотом картина, ймовірно, не відповідає дійсності. Основним матеріалом, використовуваним при будівництві, був місцевий вапняк, що добувається в підніжжі Лівійського плоскогір'я, тобто поруч з місцем розташування пірамід, а здалеку, з іншого берега, привозився лише білий вапняк, матеріал високої якості, використовуваний для облицювання внутрішніх і зовнішніх поверхонь. Безпосередньо на будівництві працювало відносно невелике число спеціально навчених загонів, хоча до некваліфікованої праці залучалося, ймовірно, досить багато народу. Але 100 тисяч — це, звичайно, явне перебільшення. Правителі Древнього царства не тільки будували піраміди, вони займалися й іншою належною їм по статусу діяльністю — наприклад, робили військові походи і скоряли сусідні держави. Так, засновник IV династії Снефру успішно воював з Лівією й Ефіопією, царі V династії боролися на Синаї з азіатськими племенами і теж небезуспішно вторгалися в Лівію. Говорячи про V династію, необхідно також відзначити виникнення державного культу бога Сонця Ра (Ра був головним богом міста Геліополя, з якого походила V династія). Цей культ мав найважливіші наслідки для політичного і культурного життя Древнього Єгипту. Зокрема, саме в часи V династії в титулатуру фараонів уводиться рядок про те, що цар є сином бога Ра. Відзначимо на закінчення, що наприкінці VI династії маятник, здається, відхиляється від свого традиційного стану — номовый сепаратизм перемагає, влада фараона зберігається лише «на папері». Можна сказати, що наприкінці періоду Древнього царства країна фактично розпадається на безліч окремих номів. Історія Середнього царства Після тривалого (більш ніж два століття) періоду «розброду і хитання», смут і постійної невпорядкованості, який призвів до розвалу сформованої іригаційної системи і просто до господарської розрухи, близько 2040 р. до н.е. цар, Фиванського нома Ментухотеп I, який посилився до того часу, знову підкорив собі весь Єгипет. Почався наступний період відносної стійкості і спокою — період Середнього царства. Подробиці політичної історії Середнього царства майже так само недоступні для нас, як і історія Древнього. Свого розквіту Єгипет періоду Середнього царства досягає при XII династії. Воцаріння засновника династії Аменехмета I знаменується переносом столиці з Фив, розташованих на півдні, на західний берег Нілу, на границю Верхнього і Нижнього Єгипту (поблизу Фаюмского оазису). Перенесення столиці в центр країни було осмисленим політичним ходом, ціль якого полягала в можливості контролю як над Верхнім, так і над Нижнім Єгиптом. Назва нової столиці — Іт-Тауї (що означає «Той, що заволодівобома землями») — підкреслювало цю установку. Фараони XII династії вели успішні війни на кордонах держави з племенами Лівії і Передньої Азії, будували оборонні фортеці і робили завойовницькі походи (наприклад, у Нубію й Ефіопію).[2] Однак зовнішній спокій ховав за собою усю внутрішню невпорядкованість, яка зростала: життя двору було обплутано мережею багатоходових палацевих інтриг, що перешкоджали стабільному життю. В результаті при XIII династії країна розпалася на дві частини, а потім наступив більш ніж двосотлітній період смут, внутрішньодинастичних звад, яким не преминули скористатися зовнішні завойовники. Гіксоси нападають на Єгипет і підкоряють собі велику його частину. Столиця гіксоського Єгипту розташовується в м. Аварисі (східна частина Дельти). Корінне населення поступово накопичує сили для опору загарбникам. На чолі визвольного руху стає фиванський ном. Спочатку Камеї, а потім його брат Яхмес (Амасіс I) витискають гіксосів і, поєднуючи Єгипет під своєю владою, покладають початок наступному періоду розквіту єгипетської державності, називаному Новим царством.
Історія Нового царства
Час правління трьох останніх династій (XVIII, XIX, XX) відповідає найбільшому розквіту єгипетської держави і на відміну від попередніх епох набагато краще документована. Два перших царі XIII династії (Яхмес і Аменхотеп I), провівши кілька завойовницьких експедицій, відновлюють кордони Єгипту часів Середнього царства. Подальше розширення території відбувається за правління Тутмоса I, що здійснює успішні військові походи в Сирію і Палестину і добирається навіть до верховій Євфрату. Однак після смерті цього фараона завойовницький пафос єгипетських правителів слабшає й у військових походах настає тимчасова пауза. Династийная історія наступних 20—30 років являє собою прекрасний сюжет для історичного роману, що захоплює. Черговий фараон — Тутмос II — правив дуже недовго і від своєї дружини — цариці Хатшепсут мав лише дочку. Тому спадкоємцем став його син Тутмос III від наложниці на імені Ісида. Однак Хатшепсут, скориставшись малолітством нового царя, поступово прибрала до рук усю реальну владу, а через якийсь час і відкрито проголосила себе фараоном. При цьому Тутмос III номінально теж залишався фараоном, і міг брати участь у священних святах у відповідності зі своїм титулом. Однак це не робило його залежність від цариці менш принизливої. Зрозуміло, подібна екстраординарна ситуація повинна була зажадати від Хатшепсут і есктраординарних зусиль, тобто надзвичайної політичної хитрості і найвищого професіоналізму в політичних іграх — адже Тутмос III не був слабовольним правителем, на которого можна було не звертати уваги, і, крім того, його право на владу освячувала тисячолітня традиція. Для того щоб знайти твердий ґрунт під ногами, Хатшепсут наблизила до себе декількох фаворитів (найближчий з них — її керуючий Сененмут), крім того, вона постійно обдаровувала знаками уваги вельмож попередніх царювань і домоглася підтримки жрецтва. Замість військових походів цариця будувала храми і жертвувала численні багатства богу Амону, до храму якого належали вельможі, що складали її найближче оточення. Але вона підтримувала і жреців, які служили іншим богам. Після смерті Хатшепсут на двадцятому (чи двадцять першому) році «царювання» Тутмоса III ситуація в державі різко міняється. Тутмос зводить спізнілу рахівницю зі своєю мачухою, жорстоко розправляючись з її оточенням і прагнучи винищити всяку пам'ять про неї (знищуючи її статуї, стираючи її імена зі стін храмів). Наступні 20 років вже одноособового царювання Тутмоса супроводжуються численними загарбницькими війнами проти Сирії і могутньої держави Митанії, що також вважали Сирію сферою своїх інтересів. Підсумком цих воєн було завоювання Сирії і Палестини. Провівши на троні 54 роки, Тутмос III залишив після себе державу, яку можна було вже іменувати «світовою». Його спадкоємцям більше не вдається розширити територію держави і вони намагаються лише втримати її в колишніх межах, займаючись придушенням заколотів у завойованих областях. Поряд з цим у Єгипті відбувається величезне кам'яне будівництво. Особливо захоплювався цим Аменхотеп III. За його царювання зводиться розкішний храм Амона-Ра у Фивах, будується величезний царський палац і заупокійний храм царя, а також дві колосальні статуї фараона, «колоси Мнемона». [3] «Сонцепоклонний переворот» Аменхотепа IV Аменхотепа III наслідував його син, що взяв таке ж ім'я. Аменхотеп IV ввійшов в історію як автор «сонцепоклоного перевороту», тобто як людина, що відмовилася від шанування традиційних богів і започаткувала замість цього культ єдиного божества, бога Атона, що є безпосереднім утіленням Сонця і не має ніякої сакральної передісторії. Нам складно зараз сказати, які причини (релігійний фанатизм чи політичні установки, а може бути, і те, і інше разом) лежали в основі такого безпрецедентного для єгипетської культури кроку — джерела дають занадто мало інформації для цього. Зупинимося лише на основних моментах формування нового культу. Наприкінці 4-го року правління нового царя Сонце, що одержав титул «Ра-Хор-Небосхильний що радіє на небокраї в імені своєму як Шу, що є Атон», було проголошено царюючим фараоном з відповідною титулатурою і знаками імені. При цьому змінилося і його зображення: Ра стали представляти не так, як раніше — людиною з головою сокола, оточена сонячним колом, а у виді кола з царською змією зпереду і безліччю спрямованих униз променів, що закінчуються кистями людських рук. Потім піддалися трансформації і канонічний вигляд царя, якого раніше прийнято було представляти в ідеалізованому виді, ховаючи його фізичні особливості. Прагнення до реалістичного зображення Сонця як фараона спричинило за собою реалістичну установку й у цьому випадку — фараон став зображуватися максимально точно, з пунктуальним відтворенням усіх його тілесних вад. Це привело до виникнення нового («амарнського») стилю в мистецтві, що характеризується відмовленням від ідеалізації, прагненням до портретної подібності. На стінах храму Сонця з'являються побутові замальовки, не підлеглі ніякій осмисленій логіці, які випадковий характер. На 6-му році свого правління фараон змінює ім'я з Аменхотепа на Ехнатона, (Аменхетеп значить "Амон задоволений"),а Ехнатон ("Корисний для Атона").[4] Нові особисті імена одержують члени його родини, його сановники, якщо до складу їхніх імен входило ім'я Амона чи деяких інших старих єгипетських богів. Тепер імена божеств, противних Атону, безжалісно знищуються на всіх пам'ятниках. Ехнатон будує нову столицю — Ахетатон (Ах-Йати), що переводиться як «Небокрай Сонця». Потім культ Атона починає насаджуватися й в інших містах, що викликає внутрішній протест у чиновників, насамперед провінційних. Проте при житті Ехнатон не зустрів явного опору. Більш того, він домігся знаків шанування, набагато переважаючих традиційні. У нього було своє жрецтво у Фівах і Ахетатоні, а чиновники зустрічали царя в незвичних для них і принижуючих їх позах, зігнувши спини і задерши голови нагору. Поводження Эхнатона наочно показує, що політичні і релігійні мотиви були сплетені в його свідомості воєдино. Протиставивши введений їм культ традиційному культу Амона, фараон тим самим відокремився від фіванського жрецтва і реалізував у найбільш «чистому» виді ідею, що «визрівала» протягом усієї політичної і культурної історії Єгипту — представлення про фараона як про головну сакральну фігуру єгипетської культури. Реформи Эхнатона занадто різко поривали з багатовіковою традицією, тому вони не могли бути довговічними. Незабаром після його смерті столиця Єгипту повертається у Фіви, а його ідеї і навіть пам'ять про нього нещадно викорінюються. Внутрішня невпорядкованість знову приводить до тимчасового ослаблення держави. Наступний сплеск політичної активності Єгипту зв'язаний з XIX династією. Сеті I і його син Рамзес II відвойовують у кровопролитній боротьбі з хетами велику частину предньоазиатських володінь Єгипту, але держава більше вже не виростає до розмірів, досягнутих при Тутмосі III.