Можливо, у столиці відбувалася боротьба за владу. І от, кинутий на сваволю долі, Єгипет і його люди, як говориться в папірусі, виявилися у владі "великих" і "володарів міст", що призвело до міжусобиць і руйнування країни; почалися вбивства, жертвами яких стали як "великі", так і простолюдини. Незабаром на сцені з'явився сирієць Ірсу, якому, ймовірно, удалося навіть захопити тимчасово владу в країні. На які сили спирався сирієць Ірсу, хто були його прихильники, який був масштаб його дій, сказати важко. Не виключена, однак, можливість того, що в тяжких умовах внутрішньої боротьби і неминучої господарської розрухи відбувся широкий виступ низів єгипетського суспільства, у якому взяли участь і іноземці. У цій критичній обстановці Сетхнехту вдалося нарешті придушити заколот, відновити авторитет центральної влади.
Син Сетхнехта, засновника нової, XX династії, Рамзес III (середина XII ст. до н.е.) успадкував від батька вже замирену країну, інакше навряд чи йому вдалося б справитися з двома великими вторгненнями в Західну Дельту лівійських племен і другою навалою "народів моря", що було відбито в ряді кровопролитних морських і сухопутних битв. Воював Рамзес III і в Передній Азії, знову прагнучи усталити позиції Єгипту за Синайським півостровом. До складу його війська в незмірно більшому масштабі, чим раніш, входили іноземні частини - шердани, лівійці, филистимляни; справа в тому, що, уступаючи тиску жрецтва, підтримка якого у важке для країни час була необхідною, цар звільнив храми від рекрутської повинності їхніх працівників (заклику в армію кожного десятих).
Великі дарунки і привілеї храмам, які все більше стали протиставляти себе центральній владі, виснажливі війни, самоправність місцевої адміністрації - усе це привело до різкого погіршення внутрішнього становища країни, до збідніння державної скарбниці, один раз спустілої настільки, що не було можливості в термін видати постачання ремісникам і службовцям царського некрополя, так що вони застрайкували. Не припиняється гризня різних придворних клік, жертвою якої став і сам Рамзес III.[6]
Після смерті Рамзеса III при останніх восьми царях XX династії, що усі носили особисте ім'я Рамзес, внутрішня стабільність і зовнішньополітичні позиції Єгипту виявилися остаточно підірваними. Уже при Рамзесі VI Єгипет цілком позбавляється своїх іноземних володінь, за винятком Ефіопії. Незабаром після реформ Аменхетепа IV намітилося політичне й економічне розмежування Нижнього і Верхнього Єгипту, де фіванське жрецтво поступово бере у свої руки всю повноту влади. Спроби Рамзеса IX якось урізати права верховного жреца Амона не увінчалися успіхом. Нарешті, за Рамсеса XI верховний жрець Амона Херихор концентрує у своїх руках усі вищі посади держави - він і верховний сановник (чаті), і глава єгипетського війська. Після смерті останнього царя XX династії влада на півдні країни переходить до Херихору, однак Нижній Єгипет не визнав верховної влади фіванського правителя. У Дельті виникла власна династія зі столицею в м. Танис. З цього часу (середина XI ст. до н.е.) єдина єгипетська держава Нового царства припиняє своє існування.
Пізній Єгипет
Єгипетське суспільство XI-VIII ст. до н.е. по своїй економічній і соціальній структурі багато в чому ще було продовженням Нового царства. Але в VII-VI ст. намічаються зміни у всіх сферах життя країни. Єгипет нарешті вступає в залізний вік. До нас дійшли знаряддя праці (різці, пилки, свердла), виготовлені з заліза , залізна зброя (кинджали). У народів, з якими доля звела єгиптян у ту епоху, залізний вік установився раніше: і в ефіопів, що утвердили своє панування у Верхньому Єгипті в VIII ст. до н.е., і в ассирийцев, які вторглися в країну в VII ст., і в грецьких і малоазійських поселенців (воїнів-найманців і купців), що поселилися до VI ст. до н.е. у Дельті. Тепер зміни, часом дуже істотні, відбуваються у всіх галузях єгипетського господарства - у ремеслі, землеробстві, скотарстві. Приблизно з VII ст. до н.е. спостерігається небувалий раніше ріст товарно-грошових відносин, причому об'єктом купівлі-продажу все частіше стає земля. Це свідчить, очевидно, про розвиток приватного землеволодіння. Можливо, джерела такої форми земельної власності варто шукати ще в початковий період Нового царства, коли перші царі XVIII династії щедро дарували воїнам землі (навряд чи мова йшла тільки про службові наділи).
Можливо, що саме в зв'язку з появою значної категорії приватних власників землі - людей, не настільки тісно зв'язаних з визначеними службовими обов'язками і відповідним службовим (державним) забезпеченням, у джерелах тієї епохи нарешті стає досить ясним, що особи, позначені терміном "немху", протиставляються баку - рабам у повному розумінні слова - у якості вільних.
Розширення товарно-грошових відносин, продаж і скупка землі, лихварство сприяли руйнуванню багатьох дрібних власників - немху. Вперше на рабському ринку ми бачимо раба-боржника. З'являються у великій кількості документи про самопродаж у рабство ("на вічні часи разом з дітьми"), існує практика поневолювання боржника на термін до п'яти років, своєрідною формою рабської залежності стає самопродаж у "сини". Усі ці явища - як і в Передній Азії, характерні супутники розвитку приватного рабовласництва - спостерігаються в Єгипті набагато сторіч пізніше, оскільки "другий шлях розвитку", по якому йшло єгипетське суспільство, сприяв тривалому збереженню державного сектора в його архаїчних формах.
Уже при останніх Рамезсидах (у самому кінці II тисячоріччя до н.е.) Єгипет втрачає свій колишній вплив у Передній Азії. Яскравою ілюстрацією цього можуть служити пригоди Унуамона, героя єгипетської повісті, посланого (ймовірно, за Рамзеса XII) у Фінікію за кедром для ремонту священної барки бога Амона і численні приниження його з боку місцевих князьків. Так, царьок Бібла прагнув підкреслити свою повну незалежність від Єгипту, перед яким недавно тріпотів.
У повісті про Унуамоне згадуються імена жреца Херихора і Несубанебджеда, могутнього властителя Таніса. Перший з них незабаром став фактичним правителем Верхнього Єгипту, другий з'явився засновником нової, XXI династії, царі якої приблизно сто років правили Дельтою, підтримуючи дружні відносини з правителями і верховними жрецами Амона-Ра у Фівах.
Пройшло сторіччя, і на політичну арену рішуче виступили лівійці, що вже віддавна проникали з заходу й осідали в Дельті. Ще з другої половини Нового царства полонені лівійці використовувалися фараонами як воїни-найманці. Згодом лівійці селилися в Дельті цілими племенами. Шешонк, один з вождів-воєначальників при останньому царі XXI династії, проголосив себе царем у середині Х ст. до н.е.; почалася XXII лівійська династія. Шешонк зміцнив свою владу в Дельті й оголосив свого сина верховним жрецьом Амона-Ра у Фівах: країна була знову об'єднана. Незабаром війська Шешонка вторглись у Палестину, у 930 р. до н.е. ними був узятий і розграбований Ієрусалім. Але успіхи лівійської династії виявилися примарними, її влада - неміцної. Серед лівійської верхівки розгорілася внутрішня боротьба. Дельта розпалася на ряд незалежних областей, очолюваних лівійськими князьками, хоча номінально продовжували існувати і лівійські царі, що зробили своєю столицею м. Бубастис у східній частині Дельти (XXII- XXIII династії). Північ Верхнього Єгипту контролювалася могутнім номархом Гераклеополя, на півдні влада знаходилася в жрецтва Амона-Ра. Країна переживала час господарського застою, упадка іригаційної системи, порушення торгового обміну. Об'єднання країни знову стає необхідною умовою господарського підйому. Ініціатором боротьби за нове об'єднання виступає фиванское жрецтво, що змогло в цій боротьбі обпертися на військову міць уже відокремилася від Єгипту Нільської Ефіопії (Куша), що бажала установити своє панування в Єгипті.
Ослаблення влади Єгипту над Ефіопією і консолідація місцевих племен привели у VIII ст. до н.е. до виникненнуя на південних границях Єгипту ефіопської держави зі столицею Напата в IV нільському порозі. У середині VIII ст. ефіопський цар Пианхі вступив у Фіви і за підтримкою жрецтва Амона, якому за древньою традицією поклонялися й в Ефіопії, почав похід на північ. Нижній Єгипет чинив ефіопам завзятий опір. Війська правителя Саиса Тефнахта за підтримкою жителів і жреців Мемфіса зустріли ефіопів у Середньому Єгипті, однак були розбиті в ряді боїв. Після падіння Мемфіса Пианхі вступив у Дельту і взяв у полон останнього царя XXIII лівійської династії - Осоркона III. Тефнахт був змушений визнати владу Пианхи над Нижнім Єгиптом.
З царів ефіопської (XXV) династії найбільш значними були Шабака і Тахарка, які намагалися відігравати політичну роль і в Передній Азії; однак внутрішньої роздробленості країни вони не перебороли: уся країна, і особливо Дельта, фактично розпадалася на дрібні лівійські і єгипетські князівства, і в 674-665 р. до н.е. Єгипет не зміг протистояти ассірійському завоюванню.
Висновки
Єгипет – стародавня рабовласницька держава, що за короткий час досягла такого рівня розвитку, якого не мала жодна держава того часу. Єгипет розташувався на пн. Сході Африки. Виникла ця держава в період палеоліту. Наявність родючих ґрунтів, будівельних матеріалів сприяла розвиткові землеробства, будівництва а також ремесел та торгівлі, що допомагало збагачувати державу та розвивати науки.
Єгипет перетворився на могутню рабовласницьку державу з необмеженою владою фараона. Але таке становище в країні було не довго. Соціально політична боротьба та чисельні повстання рабів й бідноти спричиняли до нових і нових розколів держави на кілька царств. Єгипет став вразливим, що дало змогу племенам гіксосів робити набіги на країну. Панування гіксосів припало на другий перехідний період – XIII –XVII династії, 1786-1575 до н. е. Гіксоси заволоділи в основному північними областями. У Фівах продовжували правити місцеві царі, які змушені були визнати зверхність гіксосів і сплачувати їм данину.