Проте дипломатичні відносини між Чехословаччиною й Україною не були встановленні. Після підписання радянсько-чехословацького договору від 29 червня 1945 р. про передачу Карпатської України “її споконвічної матері – України” про встановлення дипломатичних стосунків між УРСР та Чехословаччиною забули. Зазначимо, що підписання цього договору відбулося без участі українських дипломатів, хоча формально його текст було написано українською, російською і словацькою мовами (але не чеською).
Дипломатичні стосунки України з Польщею обмежилися переговорами з про радянським “люблінським урядом”, угодою про евакуацію українського і польського населення (підписаною 9 жовтня 1944 р. уповноваженим від уряду УРСР головою РНК Хрущовим і уповноваженим ПНКВ головою комітету Осубкою-Моравським) та обміном державними візитами польських лідерів у жовтні 1945 р. до Києва і Хрущовим у грудні 1945 р. до Варшави. Проте обмін дипломатичними представництвами внаслідок цього не відбувся.
Однак не треба вважати, що українські урядовці не брали участі у вирішенні питань, пов’язаних з визначенням повоєнних кордонів України. Бурхливу діяльність у цьому напряму проводив, зокрема, Хрущов, який по суті став одним з ініціаторів збирання в єдиній українській державі її етнічних земель. У листі до Сталіна від 20 липня 1944 р. Хрущов пропонував утворити в так званій Закерзонії – районах Польщі, заселених українським населенням, які не увійшли після 1939 р. до СРСР, - радянське правління з метою надалі, “... коли це буде вигідно, проголосити офіційно про входження цих районів до складу Радянського Союзу з приєднанням до радянської України”. З Холмського, Грубешівського, Замостського, Томашівського, Ярославського районів і деяких інших населених пунктів, за планами голови РНК України, могла б бути створена Холмська область УРСР з центром в м. Холм. Ці пропозиції Хрущова “з політичних міркувань” не знайшли підтримки в Москві, проте чимало “пропозицій” було враховано, зокрема, відносно Закарпатської України.
Щодо встановлення дипломатичних відносин УРСР з країнами Заходу, то останні досить швидко розпізнали суть “сталінської гри” з “розширенням прав республік”. “Дезінтеграція” союзного НКЗС, як вважали західні дипломати, не позбавляла його філії в республіках здійснення функції над контролю і, передусім, щодо проведення його зовнішньої політики. Тому від встановлення безпосередніх зв’язків з Україною західні країни відмовилися. Додамо, що пропозиція британського уряду про встановлення дипломатичних відносин з Україною викликала роздратовану реакцію Молотова, який “запевнив” британців у тому, що Київ не зацікавлений у розширенні дипломатичних контактів.
У самому зовнішньополітичному відомстві України після приходу Мануїльського поступово почали усвідомлювати справжнє місце українського наркомзаксправ.
Щодо Наркомату оборони, то прийняття Верховною Радою СРСР 1 лютого 1944 р. Закону “Про створення військових формувань союзних республік і про перетворення у зв’язку з цим Народного Комісаріату Оборони із загальногосподарського в союзно-республіканський Народний Комісаріат”. Сталіна цікавило тільки те, щоб за допомогою такої “політичної гри” зміцнити міжнародні позиції СРСР, і отримати якомога більше голосів, за рахунок республік, у майбутній міжнародній Організації Об’єднаних Націй. Для досягнення цієї мети Сталін був змушений проголосити новий статус республіканської державності, надавши союзним республікам, серед інших повноважень, і право створити власні збройні формування. Безумовно, робота з формуваннями республіканських збройних загонів повинна була залишитись тільки на папері.
Після отримання права на створення власних військових формувань в Україні, не гаючи часу, приступили до його конкретної реалізації. Перший крок полягав у призначенні Наркома оборони УРСР. На цю посаду, згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 11 березня 1944 р. було призначено генерал-лейтенанта В.П.Герасименка.
У жовтні 1945 р. у Сан-Франциско було ратифіковано документ про вступ УРСР та Білоруської РСР до ООН. Незадовго до цієї події генерала В.П.Герасименка було раптово звільнено з посади командувача Київським військовим округом і переведено на посаду командувача Прибалтійським військовим округом, а цю посаду зайняв генерал-полковник А.А.Гречко.
Незважаючи на те, що Наркомат оборони УРСР не міг вирішувати завдання зі створення власних збройних формувань і майже жодної діяльності в цьому напрямку не розвивав, на папері він проіснував аж до 1977 р. Так, 1946 р. Наркомат оборони УРСР став називатися військовим міністерством УРСР (указ президії Верховної Ради УРСР від 25 вересня 1946 р.), а з 1953 р. – Міністерством оборони УРСР (указ президії Верховної Ради УРСР від 10 квітня 1953 р.).
Основними причинами відновлення зовнішнього представництва УРСР були, з одного боку, намагання цією акцією заспокоїти міжнародну громадську думку, мобілізувати український народ на завершення війни та відбудову; нейтралізувати дії національно-визвольних сил, які боролися за відродження української незалежної держави; розколоти українську діаспору в західних державах, а з іншого – бажання створити зручний і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних планів керівництва СРСР. Хоча в основі відновлення зовнішнього представництва УРСР лежала певна децентралізація і тому цей крок союзного керівництва був своєрідною поступкою, все ж він робився не в бік лібералізації чи демократизації режиму, а навпаки, був спрямований на посилення впливу тоталітарного режиму у внутрішній і зовнішній політиці. Це було парадоксальне “послаблення для посилення”. Проте навіть за цих обставин сам вихід України наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, та вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови української державності.
Тема 9. Міжнародні відносини після Другої світової війни. (1945-1990 рр.). (4 години)
Відновлення української дипломатії
У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), де обговорювалися проекти майбутньої Організації Об’єднаних Націй, Радянський представник А.Громико вніс пропозицію вважати шістнадцять радянських республік членами-засновниками цієї організації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена і лише після наполегливого тиску й певних поступок з боку Сталіна на Кримській конференції в лютому 1945 р. США і Англія зобов’язалися підтримати пропозицію Радянського уряду щодо прийняття Української РСР та Білоруської РСР у члени ООН. Отже, боротьба за голоси (а значить і вплив) в ООН – одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України.
6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилася в роботу. Д.Мануїльський очолив І-й комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули (вступу) і першого розділу Статуту – “Цілі та принципи міжнародної організації. Членами різних комісій і комітетів були й інші представники української делегації – І.Сенін, О.Палладін, В.Бондарчук, М.Петровський, П.Погрібняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної та соціальної ради, а 1948-1949 рр. вона була постійним членом головного органу Організації Об’єднаних Націй – Ради Безпеки.
Після входження України до ООН ( що сталося виключно внаслідок тиску сталінської дипломатії)і розгортання в ній специфічної діяльності її делегації на чолі з Мануїльським, подальша розбудова НКЗС УРСР була знята з порядку денного. У цей період зовнішньополітичне відомство УРСР нагадувало заморожений ембріон, що не встиг розвинутися.
Одержавши право мати власний НКЗС, вийшовши на міжнародну арену, Україна, разом з тим, не отримала реальних прав на вироблення власної зовнішньополітичної лінії, тим більше на встановлення безпосередніх зносин з іноземними державами. Ось як про це писав учасник та член українських делегацій В.Батюк: “З 1945 р. відновлюється українська присутність на міжнародній арені, хоча і у вельми обмеженому вигляді – лише в міжнародних організаціях і обов’язково одночасно з присутністю СРСР – нас тримали на коротенькому налигачі. Коли, наприклад, десь у 60-х чи на початку 70-х років міністерство закордонних справ з Києва запропонувало Москві, щоб Україна самостійно зарубано на корені – Україна могла захищати інтереси тільки під пильним наглядом делегації СРСР, яка в залах засідань завдяки англійській абетці розміщувалася відразу праворуч української. Наше становище було ганебним. Вказівки і дерективив Москві писалися “советской делегации”, хоч як ми наполягали на множині, вживалася лише одна – “советской”, а не “советським”. І ми мусили тих директив дотримуватись: остаточне рішення про делегацію також приймалося в Москві”.
Завершення возз’єднання українських земель в єдиній державі
Наприкінці війни процес об’єднання українських земель та формування території України вступав у вирішальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро встало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесі українсько-польського, українсько-чехо-словацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному визнаванні факту включення протягом 1939-1945 рр. західних областей України до складу СРСР.
Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею. Цей процес був складним і тривалим. На перебіг подій вплинули: небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських еміграційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існували до вересня 1939 р.; намагання Сталіна шляхом певних територіальних поступок підтримати про радянські сили в Польщі; несамостійність української дипломатії, яка завжди йшла в руслі міжнародної політики СРСР.