Довір Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 р. і його значення. Договір про ненапад з Німеччиною радянським урядом був підписаний у Кремлі в ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. після кількагодинних переговорів міністрів закордонних справ СРСР Молотова і Німеччини Ріббентропа в присутності Сталіна. Договір складався з семи статей і передбачав зобов’язання обох сторін утримуватися від агресивних дій і будь-якого нападу стосовно один одного як окремо, так і спільно з іншими державами.
Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємний протокол, в якому був обумовлений територіальний устрій майбутньої Європи. Окреме його положення стосувалося українських земель: “У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до складу Польської держави, - читаємо в цьому документі, - межа сфер та інтересів Німеччини і СРСР буде проходити приблизно по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну.” Отже, більшість Західної України, згідно з умовами протоколу, повинна була відійти до Радянського Союзу.
Обидва ці документи – договір про ненапад і таємний протокол як єдине ціле очевидно суперечили принципам міжнародного права, ігнорували загальновизнані норми міжнародних стосунків і, по суті, були протиправними, оскільки ґрунтувалися на насильстві щодо третьої країни.
Гітлерівське керівництво вирішило утриматися від організації повстання на Західній Україні як штучного приводу для вторгнення Вермахту. Такі дії суперечили б духові підписаного договору, та й, зрештою, потреба у них уже пропала.
Побоюючись викликати недовіру радянського уряду, нацистські відомства і спецслужби різко обмежили зв’язки з українськими емігрантськими угрупуваннями. Так, уже на другий день після підписання пакту “Молотова-Ріббентропа” німецькі офіційні установи отримали наказ із застереженням, що зовнішньо-політична ситуація вимагає надзвичайно обережної поведінки і нагляду за всім, що відбувається в українських організація.
Західна Україна цікавила Сталіна передусім як нове володіння імперії, а також як зона безпеки на її Західних кордонах. Водночас, скориставшись сприятливим моментом, сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависному йому національно-визвольному рухові українського населення на західноукраїнських землях, не допустити його активізації на території Радянської України. В цьому наочно проявилась стандартність дій російської зовнішньої політики, якій завжди була властива схильність шляхом інкорпорації супротивної сторони вирішувати свої внутрішні проблеми.
Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. нападом фашистської Німеччини на Польщу. 3 вересня 1939 р. Великобританія і Франція оголосили війну Німеччині. Ці держави мали спільні зобов’язання про взаємодопомогу. Приклад Великобританії наслідували її найбільша колонія Індія і всі англійські домініони: Канада, Південно-Африканський Союз, Австралія і Нова Зеландія. Фашистська Італія тимчасово зайняла позицію “невоюючого союзника” Німеччини. США проголосили про свій нейтралітет (офіційно дотримувались до грудня 1941 р.). Юридично народи всіх континентів опинилися у стані війни, яка набула дійсно світового характеру.
Радянський Союз трохи “запізнився”, і вже не нападав на Польщу, а “захищав” західних українців і білорусів. Поява німецьких дивізій біля обумовленим таємним протоколом демаркаційної лінії активізувала дії радянського керівництва, яке на перших порах попри всі намагання Гітлера втягнули СРСР у військовий конфлікт (ноти від 3, 5, і 8 вересня) не наважувалися на цей крок, що засвідчив би пряму спів відповідальність за агресію проти сусідньої держави. Водночас, боячись втратити досягнуті домовленості, Москва 10 вересня дала зрозуміти Берліну, що для неї питання стоїть лише про Західну Україну і Західну Білорусію. Зокрема, Молотов у телеграмі до Ріббентропа зазначив: якщо виступ радянських військ і відбудеться, то лише з таким обґрунтуванням, що Червона армія виступає на захист населення Західної України і Західної Білорусії від німецької загрози. Це викликало в Берліні невдоволення. На вимогу німецької сторони з радянської ноти польському уряду антинацистський пункт був вилучений натомість з’явилось формування: “радянський уряд не може байдуже ставитись до того, що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишились беззахисними. Зважаючи на таку обставину, радянський уряд дав таке розпорядження Голові; командуванню Червоної армії: віддати наказ військам перейти кордон і в під свій захист взяти життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії. Ця нота в ніч з 16 на 17 вересня 1939 р. була вручена польському послу в Москві.
17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла радянсько-польський кордон, 28 вересня 1939 р. було підписано радянсько-німецький договір про “дружбу і кордони”, до якого теж додавались секретні протоколи. За своїм змістом вони були протиправні й аморальні. Це було продовженням змови Гітлера і Сталіна про розподіл сфер впливу. Згідно з протоколами до сфери інтересів СРСР входила також Західна Україна і Бессарабія. Новий західний кордон СРСР встановлювався приблизно по “лінії Керзона”. Крім того, радянсько-німецьке зближення дало можливість радянському уряду мирним шляхом розв’язати питання про передачу СРСР Бессарабії і Північної Буковини (червень-липень 1920 р.).
Таємний протокол Молотова-Ріббентропа дав згодом радянському керівництву можливість мирним шляхом розв’язати питання про передачу Росії Бессарабії і Північної Буковини. Влітку 1940 р. занепокоєний несподіваними успіхами гітлерівський військ у Франції сталінський уряд вирішив прискорити розширення і зміцнення своїх позицій на південно-західних регіонах, щоб одержати максимальну користь з укладених з Німеччиною угод розподілу сфер впливу. Молотов 23 червня 1940 р. звернувся до німецького посла в Москві з заявою, в якій вказував на неможливість зволікання з арабським питанням. В заяві вперше прозвучали радянські домагання на Буковину, що обґрунтовувалося низькою обставин і насамперед українським етнічним фактором. Це стало несподіванкою для Німеччини, оскільки в даному протоколі пакту питання про Північну Буковину не ставилося. Проте не зважаючи на погіршення відносин з СРСР і підкреслюючи свою вірність усім раніше досягнутим спільним домовленостям, Німеччини погодилася на територіальні уступки. Останні мали переконати Сталіна в тому, що саме він, а не Гітлер є стороною, що виграла в цьому непересічному тасуванні різних територій.
Молотов 26 червня 1940 р. вручив румунському послу в Москві ноту нормативного характеру з вимогою передачі Радянському Союзу Бессарабії і Північної Буковини. Наступного дня радянський уряд направив новий ультиматум румунському уряду з вимогою протягом чотирьох днів, починаючи з вересня, звільнити від румунських військ територію Бессарабії і Північної Буковини. Залишена без підтримки Німеччини Румунія змушена була зректися цих територій. Війська Південного фронту, які ще 19 червня розташувалися на кордоні з Румунією, 29 червня перетнули Дністер і вступили на територію Бессарабії і Північної Буковини. Румунські війська одержали наказ організовано відійти. 28 червня частини Червоної армії вступили в Чернівці, Хотин і Акерман, 30 червня вийшли на кордони Румунії. Сьома сесія Верховної ради СРСР 2 серпня 1940 р. включила заселенні переважно українцями Північну Буковину, Хотинський, Акерманський та Ізмаїловські повіти Бессарабії до складу СРСР.
27 вересня 1940 р. до “сталевого пакту” між Німеччиною та Італією (травень 1939 р.) приєдналася мілітаристська Японія. Так склався військовий союз під назвою “Пакт трьох держав”. За ним Японія визнавала керівну роль Німеччини і Італії у встановленні “нового порядку” в Європі. Німеччина і Італія, у свою чергу, визнавали керівну роль Японії у встановленні “нового порядку” у Великій Східній Азії.
Щоб приспати пильність радянського керівництва, Ріббентроп що напередодні повідомив його, що Пакт спрямований не проти СРСР, із яким Німеччина підтримує “сердечні відносини”, а “виключно проти американський паліїв війни”, і 17 жовтня 1940 р. навіть запросив Молотова для переговорів у Берлін. Радянському урядові пропонувалось підписати з державами Пакту угоду про політичне і економічне співробітництво і секретні протокол про поділ світу, згідно з якими Радянському Союзу, зокрема, пропонувалось розширити свою “сферу інтересів” у південному напрямку в бік Індійського океану.
20 листопада 1940 р. протокол про приєднання до Пакту трьох держав підписала Угорщина, 23 листопада - Румунія, 24 листопада – Словаччина, 1 березня 1941 р. – Болгарія, 16 червня 1941 р. – так звана Незалежна держава Хорватія.
Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель фактично вступили у вирішальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать документи. 21 червня 1941 р. Гітлер писав у листі до Мусоліні: “Що стосується боротьби на Сході, дуче, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секунду не сумніваюся у значному успіху. Передусім я сподіваюся, що нам пощастить на тривалий час на Україні загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам у майбутньому”. Ще чіткіше домінування економічних інтересів над політичними міркуваннями простежується у матеріалах наради Гітлера з керівниками Рейху, що відбулася 16 липня 1941 р. У відповідь на пропозицію Розенберга дозволити в Україні певний культурний розвиток, відкрити у Києві університет, Геринг різко відповів: “...ми повинні спочатку думати, як забезпечити себе продовольством, а до всього іншого справа дійде набагато пізніше”.