Своєю чергою, на Україну прибували різні місії іноземних держав для врегулювання спеціальних питань. Так, 21 листопада 1921 р. у Харкові функціонували Німецьке бюро по репатріації. Уповноважений у справах біженців Латвії, репатріаційна місія. Улітку 1922 р. в Україні перебувало надзвичайне посольство Туреччини.
Важливу роль у здійсненні УСРР “права посольства” відігравало створене на початку 1921 р. повноважне представництво України в Москві. Через нього УСРР підтримувала відносини з Латвією, Естонією та іншими країнами. Крім того українське представництво мало можливість підтримувати контакти з акредитованими представниками Великобританії, Китаю, Ірану та деяких інших держав, які не мали дипломатичних відносин з УСРР. Через свого постійного представника в РСФРР уряд УСРР підтримував постійні зв’язки з усіма радянськими республіками, які теж мали свої представництва в Москві.
Утворення СРСР
Міжнародне спілкування України зі світом майже припинилось із створенням СРСР.
Вже в 1923 р., після створення СРСР, права республік дуже обмежувалися. Почалася реконструкція зовнішньополітичних структур радянської України. Закрився комісаріат закордонних справ УСРР, замість нього призначався уповноважений представник НКЗС СРСР в Україні. Постановою колегії НКЗС СРСР в його обов’язки входило: інформувати уряд УСРР по партійній лінії про міжнародне становище та зовнішню політику СРСР, виявляти ініціативи українського уряду в питаннях зовнішньої політики, мати зв’язки з рад наркомами УСРР при посольствах СРСР у Німеччині, Австрії, Чехословаччині та Польщі, а також надавати українському урядові різні матеріали з зовнішньої політики, які його можуть зацікавити. Уповноваженим представником НКЗС СРСР в УСРР був призначений О.Шліхтер.
Урядом СРСР також було вирішено згорнути посольства радянської України у Берліні, Празі, Відні та Варшаві. Замість ліквідованого посольства УСРР при посольстві СРСР призначався представник України за рішенням колегії НКЗС СРСР і за згодою НКЗС УСРР. Першим на цю посаду посів Г.Беседовський. Також було вирішено відкрити консульський стіл по українських справах при посольстві СРСР. Хоча фактично вони відкриті не були, про що не однократно звертався уряд України до Москви.
За Конституціє СРСР 1924 р. з переліку прав республік були вилучені їх права на врегулювання питань про кордони між собою, дипломатичні відносини, укладення договорів з іншими державами, встановлення внутрішніх позик тощо. Фактично унітарність СРСР закріплювали і Конституція 1936, і Конституція 1977 р. Про союзний договір1922 р. протягом майже семи десятиліть аж до кінця 80-х практично не згадувалось.
Однак збереження за Україною статусу хай навіть формальної, але окремої державної одиниці мало великий позитивний вплив на подальший розвиток української національної самобутності.
В насильному усуненні УСРР від зовнішньополітичної діяльності необхідно відрізнити три етапи. Перший етап припадає на 1920-1923 рр., коли УСРР зберігала до повеної міри політичну окремішність від РСФРР. У тому самому досить короткому періоді уряд УСРР мав певну змогу проводити власну зовнішню політику, втримувати безпосередні зв’язки з іноземними державами та бути активною стороною у різних міжнародних договорах, що прямо чи опосередковано торкалися України.
Це був час політичного сателітства УСРР, хоч і тоді вже реальні можливості тієї української радянської республіки були надзвичайно обмежені. Період відносно політичної окремішності УСРР закінчився з моментом створення СРСР, на користь якого УСРР була приневолена відмовитися від таких важливих атрибутів політичної суверенності і незалежності, як зовнішня політика, зовнішня торгівля, власні збройні сили тощо.
Другий період в існуванні УСРР припадає на 1923-1944 рр., коли Україна цілком зникла з міжнародної арени. Негайно після утворення СРСР були ліквідовані окремі дипломатичні представництва УСРР в інших державах, а усією діяльністю на міжнародній арені, перебрав Народний Комісаріат Закордонних Справ СРСР.
Україна в планах та політиці іноземних держав міжвоєнного двадцятиріччя
Паризька мирна конференція фактично здійснила новий поділ українських земель.
Ще наприкінці 1918 р. Румунія несанкціоновано приєднала (захопила) Північну Буковину, Хотинщину, Бессарабію, із чим пізніше офіційно погодилися учасники Паризької конференції. Щодо політичної правосуб’єктивності, то українці, що проживали в названих землях, позбавлялися будь-якої національної само визначеності. Якщо до 1924 р. їх ще вважали офіційно за національну меншину, то пізніше кваліфікували як “громадян румунської народності, що втратили свою рідну мову”. На українські землі було поширено єдині правові норми і закони Румунії, що перетворювало їх усього-на-всього в національний регіон унітарної держави. Будь-яка автономна самоврядність скасовувалась.
За Філадельфійською (1918 р.) угодою представників української і чеської політичної еміграції Закарпаття на правах широкої державно-адміністративної автономії – із власним сеймом і урядом – мало ввійти до складу Чехословаччини. Цю угоду в 1920 р. підтвердила Паризька мирна конференція. Щоправда, до кінця 30-х років закарпатцям так і не дозволили реалізувати на практиці реалізувати обіцяну їм автономію.
У контексті нових геополітичних реалій перших повоєнних років вирішувалася доля й інших західноукраїнських земель. Після невдалого походу Червоної армії на Варшаву (1920 р.) більшовики змушені були розпочати мирні переговори з Польщею. На основі Ризького мирного договору ( березень 1921 р.) між Польщею з одного боку та РСФРР, УСРР, БСРР з іншого до Польщі увійшли Північно-Західні землі – Волинська губернія за тогочасним адміністративним поділом.
Східну Галичину окупувала Польща ще в 1919 р. За Сен-Жерменським договором політичний суверенітет над нею залишався в руках Антанти, Польщі передавалося лише тимчасове право адміністративного управління східногалицькими землями. Фактично ж Польща, порушуючи міжнародні угоди, здійснила інкорпорацію цих земель. Намагання уряду ЗУНР (з 1920 р. в еміграції) поновити західноукраїнську державність не знайшли підтримки ні учасників Паризької конференції, ні Ліги націй. Більше того, рішенням Ради послів (Великобританії, Франції, Італії, Японії) у березні 1923 р. Польщі передавався і політичний суверенітет над Східною Галичиною за умови, що вона забезпечить національним меншинам (а отже, і українцям) самоврядні автономні права. Польська влада, без будь-яких негативних наслідків для себе, це проігнорувала.
Названим рішенням Ради послів в основному завершився новий поділ України. Деякі рішення міжнародно-правового характеру щодо статусу Бессарабії було прийнято в 1926 р.
У польській конституції 1921 р. проголошуваівасякурс на вільний розвиток національних меншин, який мав забезпечуватися автономним устроєм і місцевим самоврядуванням. Демократичні засади цієї конституції були важливим аргументом, який висували польські правлячі кола перед Антантою, коли вимагали визнати результати територіального розмежування після всіх воєн. Коли східний кордон Польської держави дістав міжнародну легітимність, наступ на національні права українців посилився.
Найбільш крайні позиції займала Партія націонал-демократів (ендеків), вони твердили, що Західна Україна – це невід’ємна складова частина Польської держави. Прагнучи здійснити національно-культурну асиміляцію українців, вони проштовхнули через Сейм у 1924 р. закон, який заборонив вживання української мови в урядових установах. Міжнаціональні відносини особливо загострилися колонізаційною політикою польських урядів, спрямовану на “осадження” у Західній Україні максимально великої кількості поляків – демобілізованих солдатів, відставних чиновників, а потім усіх бажаючих. Сільським осадникам давали кращі землі. За міжвоєнний період виїхало близько 200 тис. поляків. Починається пацифікація українського населення польською армією, розголос про це набув міжнародного характеру і викликав протести в Лізі Націй.
Встановлення у Польщі авторитарного режиму супроводжувалося посиленням судової і поліцейської сваволі від якої страждали передусім національні меншини. В цих умовах УНДО посилила боротьба за територіальну автономію Західної України в межах Польської держави. Визнання права на автономію розглядалося як основа для нормалізації польсько-українських міжнародних відносин.
У міру того, як зростала загроза з боку гітлерівської Німеччини, панівні кола Польщі ставали більш готовими для компромісу з національного питання. Уряд обіцяв припинити діяльність, яку УНДО визнавало як антиукраїнську. Зі свого боку УНДО зобов’язувалося утримуватись від будь-яких форм антиурядової діяльності. На першій сесії сейму лідера УНДО Василя Мудрого обрали віце-маралом нижньої палати парламенту. Українські парламентарі підтримали внесені урядом закони про зміцнення національної безпеки, які стали необхідними умовами загострення міжнародного становища. Польський уряд зробив зустрічний крок і звільнив українських політичних в’язнів у Березі Картузькій. Було підготовлено і прийнято закон про амністію політичних в’язнів.
Нормалізація польсько-українських міжнародних відносин сприяла зміцненню Польської держави. Від неї вигравали обидві сторони. Однак доброї волі лідерів було замало. На місцях державні чиновники керувалися не стільки інструкціями з Варшави, скільки власними уподобаннями. Гасло 2зміцнення польськості на кресах” залишилося для них цілком актуальним, вони дальше чинили насильство над українцями. Поступово найпопулярнішим чинником у суспільно-політичному житті на Західній Україні ставав український націоналізм.