Члени українсько-російської делегації по репатріації постійно відвідували табори інтернованих, розповідали про життя в УСРР, агітували за повернення. Командування української армії перешкоджало поверненню в УСРР солдатів і офіцерів. Ставлення до тих, хто бажав повернутися до УСРР, було суворим, їх сприймали як зрадників, ізольовували.
Репатріація поляків із СРСР у Польщу завершилась у 1924 р.
У цей період взаємини між Радянською Україною та Польською Республікою ускладнювалося тим, що радянська сторона була незадоволена перебуванням на території Польщі уряду УНР, її армії, а особливо допомогою польського генштабу в підготовці антирадянських повстань в Україні з метою повернення їй незалежності. Польська сторона висловлювала протести проти існування підпільних комуністичних організацій на її території, створених при підтримці червоної Москви. Загалом же можна стверджувати, що 1921-1923 рр. були періодом, коли українсько-польські відносини ґрунтувалися на засадах Ризького мирного договору, згідно з яким Польська Республіка визнавала УСРР як незалежну державу і мала з нею політичні та дипломатичні відносини. Однак практично міжнародна діяльність радянської України була підпорядкована радянській Росії, її урядом визначалися напрямки відносин з іншими країнами, у тому числі, і з Польською Республікою.
Українсько-польські зв’язки цих трьох років характеризуються розв’язанням цілої низки проблем: по-перше, встановлення кордонів, по-друге, - проведення репатріації, і, по-третє, - ліквідація різного роду конфліктів, пов’язаних із перебуванням уряду та армії УНР у Польщі й допомогою радянської сторони польському комуністичному рухові.
У цей період активізувалася діяльність УСРР і з іншими державами. У квітні 1921 р. в Берліні було підписано протокол між УСРР та Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. Він засвідчив визнання радянської України Німеччиною де-факто. У серпні Україна уклала мирний договір з Литвою, а в листопаді – з Естонією. Одночасно проводились переговори про визнання Росії і України і укладення ними торговельних угод з Чехословаччиною та Італією.
7 грудня представники РСФРР та УСРР у Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю.М.Коцюбинського.
У березні 1921 р. Росія підписала договір про дружбу і братерство з Туреччиною. Після його підписання турецький посол у Москві Алі Фуад-Паша звернувся до НКЗС РСФРР з нотою про те, що уряд Великих Національних Зборів Туреччини бажає вступити в переговори з урядом УСРР для укладення з ним договору і підписання ряду конвенцій. Посол повідомляв, що переговори можуть початися через місяць, і пропонував місцем переговорів обрати столицю УСРР – Харків. Проте 22 липня Алі Фуад-паша звернувся з листом до повноважного представника УСРР при уряді РСФРР, в якому підтверджував згоду уряду Великих Національних Зборів Туреччини вести переговори, але не в Харкові, а в Анкарі. Зміну своєї позиції з приводу місця переговорів ангарський уряд пояснював, що в такий важливий час для Туреччини уряд їх не може переміщатися. Уряд УСРР у відповідь на прохання уряду Великих Національних Зборів вести переговорив Анкарі прийняв рішення надіслати Надзвичайним послом в Анкару для укладення переговорів одного з близьких соратників Леніна, командувача всіх збройних сил України і Криму, члена уряду УСРР Фрунзе. 12 серпня УСРР повідомив про Анкару.
Одним з важливих моментів у підготовці до переговорів було підписання “Конвенції про репатріацію військових і цивільних полонених”, укладеної між урядом Великих Національних Зборів Туреччини 17 вересня 1921 р. Переговори про підписання конвенції велись послом Туреччини в Москві Алі Фуад-пашою і повноважним представником УСРР при уряді РСФРР. Конвенцією передбачалось провести репатріацію усіх військовополонених і інтернованих цивільних осіб в тримісячний термін. З цією метою до Харкова приїхала турецька комісія по репатріації, що мала дипломатичні привілеї.
2 січня 1922 р., після багатьох ускладнень, пов’язаних передусім із внутрішньополітичним становищем в самій Туреччині, в Анкарі був підписаний договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною. За дорученням уряду радянської України договір підписав Фрунзе, за дорученням уряду Великих Національних Зборів Туреччини – міністр закордонних справ Юсуф Кемаль. Згідно із статтею16 договір підлягав ратифікації і набирав чинності з дня обміну ратифікованими грамотами, який мав відбутися в Харкові. 16 березня 1922 р. договір був одноголосно ратифікований Великими Національними Зборами Туреччини. В Україні він був ратифікований одноголосно 23 березня 1922 р. В Харкові почало працювати посольство Туреччини.
Дипломатичні зв’язки з іншими країнами були потрібні Чаковському, щоб налагоджувати насамперед економічне співробітництво. Він утвердив наркомат зовнішньої торгівлі і окремою постановою Української економічної наради визнав добру його роботу. Наприкінці 1921 р. було утворено експортний фонд в 60 мільйонів карбованців золотом. Натиснувши на центральні відомства, голова українського уряду добився істотної самостійності в роботі НКЗТ. У сферу впливу наркомату увійшла Польща, Чехословаччина, Румунія, балканські країни, Туреччина.
Результати розгортання дипломатичної активності УСРР 1921 р. були досить вагомі, коли взяти до уваги те, що вона починалася з нуля і відбувалася в умовах розрухи і голоду. Однак уже у 1922 р. ініціативи уряду Чаковського в галузі зовнішніх зносин рідко закінчувалися результативно через зростаючий опір центру. По-перше, посилилася тенденція центрального партійно-державного апарату “автономізувати” незалежні республіки. По-друге, вплив Чаковського у центральному керівництві послабився. Будучи вторинним, він завжди залежав від підтримки Леніна і Троцького. Та Ленін серйозно захворів, а Троцький опинився в політичній ізоляції.
Повпред РСФРР в Італії Воровський одночасно виконував функції повноважного представника УСРР, тому що відкрити в Римі власне представництво України не дозволяли. Коли НКЗТ УСРР заснував в Італії торговельну місію у складі 9 чоловік і призначав торгпреда, центральні відомства запротестували. Під їх тиском ЦК КП(б)У у березні 1922 р. засудило такі дії НКЗТ.
На початку квітня 1922 р. український уряд мусив ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. Функції представництва у Латвії та Естонії було передано місії РСФРР, і тільки тимчасово залишилося представництво в Італії.
Як голова уряду Чаковський був поставлений у незручне становище в питанні про обмін дипломатичними місіями з Туреччиною після укладення договору про дружбу і братерство. Минали місяць за місяцем, а центр не розв’язував питання про українську місію в турецькій столиці. На початку вересня 1922 р. коли в Харкові вже працювало турецьке посольство, ЦК КП(б)У спромігся на таке “революційне” рішення: “Визнати за необхідне мати в Туреччині українського повноважного представника із скороченим штатом”. Після такого рішучого демаршу в Туреччині з’явилася українська місія, але проіснувала недовго.
Дедалі інтенсивнішими ставали торговельні зв’язки між обома країнами. Так, уже в 1926-1927 рр. Туреччина посідала перше місце у зовнішній торгівлі України: на її частку припадало 45% усього українського зовнішнього товарообороту, а в експорті СРСР до Туреччини частка УСРР становила приблизно 35%.
Загалом 1922 р. УСРР мала близько 40 своїх повпредів, консулів, тимчасових дипломатичних місій у різних країнах (у Москві, Ташкенті, Лондоні, Берліні, навіть у Китайському Харбіні). За берлінським протоколом, у листопаді 1922 р. дія Раппальського договору поширилася на всі радянські республіки. Керівником берлінської місії став М.В.Левицький. Про те це було досягнення “під завісі”.
У 1920-1923 рр. УСРР сама або разом з іншими радянськими республіками уклала або приєдналася до більш як 60 міжнародних договорів, угод, конвенцій, протоколів з 15 капіталістичними державами, в тому числі з Великобританією, Німеччиною, Францією, Австрією, Туреччиною та Епідемічною Комісією Ліги Націй. 28 листопада 1921 р. вона приєдналася до багатосторонніх Женевських конвенцій 1864 і 1906 р. про надання допомоги хворим і пораненим у діючих арміях, а 1922 р. стала учасником резолюції Генуезької конференції з політичних, економічних, фінансових питань, в основі яких лежала угода між 34 державами-учасницями цієї конференції. Договори за участю УСРР регулювали такі важливі питання державних відносин, як політичні, економічні й фінансові, проблеми війни і миру, встановлення дипломатичних і торговельних відносин, правові питання (передусім обмін військовополоненими та інтернованими), прикордонні, охорони здоров’я і допомоги голодуючим тощо.
УСРР здійснювала пасивне і активне право посольства, тобто проводила з іноземними державами та місіями, а також посилала своїх дипломатичних представників для участі у міжнародних конференціях. Лише за два роки (1921-1922) УСРР домовилася встановити дипломатичні відносини з Австрією, Італією, Латвією, Литвою, Німеччиною, Польщею, Чехословаччиною, Туреччиною, Естонією.
Під час утворення СРСР УСРР здійснила обмін повноваженими представництвами з Польщею, Німеччиною і Чехословаччиною. Повноважне представництво УСРР було засноване в Австрії, а на Україні представництво інтересів Австрії було доручено Австрійській місії в Москві. В Італії представництво УСРР було доручено представнику РСФРР В.Боровському, а при уряді УСРР була акредитована Італійська місія в Москві. В Англії представництво УСРР було покладене на уповноваженого РСФРР Л.Красіна. 1923 р. поважне представництво УСРР було засноване в Туреччині.
Створення повноважних представництв УСРР в Латвії, Литві та Естонії затримувалося через те, що тодішні уряди цих країн відклали ратифікацію договорів, укладених з УСРР. Проте в березні 1922 р. в прибалтійські держави прибула репатріаційна місія, очолювана уповноваженим УСРР в справах репатріації. Спеціальні тимчасові місії УСРР – репатріаційні, торговельні, Червоно Хреста – відряджалися до багатьох країн (Австрії, Німеччини, Польщі, Чехословаччини тощо).