На середину Х ст. у різних частинах східнослов’янської території сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявія, Славія та Арсанія. Куявію ототожнюють з Київською Руссю, державою великого нащадка Кия – Аскольда. Славія – це об’єднання ільменських словен та окремих неслов’янських народів, майбутня Новгородська земля. Її столицею була Лагода. Арсанія знаходилась в Приазов’ї та Причорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутараканське князівство.
Територія де жили слов’яни, це терен перехрещування культурних і політичних впливів Сходу і Заходу. Вона зберігала нашарування різних культур і розвивала свою багату культуру, яка згодом синтезувала ці впливи. Однак відкритий характер землі у сусідстві з кочовим степом, не сприяв розвитку цієї культури, оскільки всі сили народу спрямовувалися на боротьбу із нападниками.
Духовний світ праукраїнців Антської держави був доволі складним. Кожне плем’я шанувало своїх богів. З процесом творення держави відбулося виділення загально племінних богів, головними з яких були: Дажбог – бог сонця, Велес – бог худоби, Сварог – бог неба, Ярило – бог весни, краси, кохання. Марен – богиня смерті. Дещо пізніше був встановлений для усіх племен спільний культ Перуна – бога війни і блискавки. Крім того, праукраїнці вірили, що у воді живуть русалки, у полі – мавки і польовики, у лісі – лісовики, у хатах – домовики, у болотах – дідьки. Це били другорядні божества, яких називали слов’янським словом – бісами.
Благословення вищих і нижчих богів здобували різними молитвами , обіцянками та жертвами. Для своїх богів анти споруджували спеціальні культові споруди – капища. Дещо пізніше з’являться служителі культу – волхви.
В антів був поховальний обряд. Мертвих або закопували в землю, або палили на великому вогнищі, а попіл збирали в горщики і ставили їх на стовпах на роздоріжжі. Агатих покійників ховали дуже пишно. З ними живцем закопували в яму або палили їх жінок, слуг, коней, усе, що могло знадобитися покійнику у потойбічному світі. Після похорону на його могилі справляли тризну (поминки) – пили, їли, співали.
Таким чином, українське населення є автохтонним і споконвіку проживало на цих землях. Починаючи з неоліту і упродовж наступних етапів формування протоукраїнців, колискою цього складного процесу виступало Придніпров’я, зв’язане з цивілізацією Середземномор’я та іншими народами як Європи так і Азії. Саме на цих землях всередині І тис. н.е. почалося формування державності майбутньої Київської Русі.
У 860 р. у літописах згадуються київські князі Аскольд і Дир., які нібито були спершу боярами Рюрика, але відпросилися в нього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. За іншою версією (Шахматов, Грушевськи, Толочко, Брайчевський) проаналізувавши літописні повідомлення вони зробили висновок про те, що Аскольд і Дир. Були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії. Князювали вони, напевно, в різний час. Спочатку – Дір, про якого згадує Ал-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов’янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Набагато більше свідчень збереглося про Аскольда. Найвизначнішими зовнішньополітичними акціями Аскольда були походи на греків (860,863,866,874), результатом яких стали дуже вигідні для нього договори.
860 р., після перемоги над греками, Аскольд запровадив у Київській Русі християнство і здійснив перше хрещення свого народу. У Києві було створено митрополію, куди було направлено архієпископа (митрополита) М.Сірина та шість підлеглих йому єпископів. Почалося будівництво церков. Аскольд прийняв титул кагана, що дорівнював імператору. В 882 р. Аскольд був вбитий Олегом, що прийшов з півночі.
- Норманська і анти норманські теорії походження назви Русь.
- Вплив норманців на формування державності.
В останній чверті ХІІ ст. у писемних джерелах з’являється назва “Україна”. Уперше її фіксує Іпатіївський літопис 1187 р.
- походження назви “Україна”.
Формування й об’єднання Київської Русі було справою не тільки щасливих походів, але й зручної дипломатії. Міжнародні відносини цього періоду відбуваються як у різних формах, так і у різних напрямках. Основними формами є торгівля й культурні зв’язки. Серед напрямків зовнішньополітичної діяльності Русі можна відзначити такі: Русь і країни Європи; Русь і країни Сходу. Той чи інший напрямок набув першорядної ваги у зв’язку з об’єктивними подіями. Відповідно змінювалися і мета зовнішньої політики Русі, методи її проведення. Якщо до кінця ХІ ст. головним було розширення кордонів Київської Русі за рахунок колонізації сусідніх територій з метою забезпечення торгових шляхів, а також охорона своїх кордонів, а другий період – період розпаду й занепаду Київської держави – характеризується підпорядкуванням зовнішньополітичної політики забезпеченню цілісності держави.
Тема 2.
Міжнародні відносини Київської Русі та Галицько-Волинської держави (4 год.).
Князівська держава проіснувала п’ять століть. В історичному розвитку українського народу вона виконала надзвичайно важливу роль – запобігла його знищенню і забезпечила розвитку господарства і культури.
Київська Русь була найбільшою державою Європи. Вона творила величезне об’єднання народів, рівного якому на Заході не було. Її економічний розвиток не тільки забезпечував населенню прожиток, а й поставляв багато продуктів на експорт. Внасідок зручного географічного положення на перехресті торговельних шляхів між Чорним та Балтійськими морями і між Азією та Середньою Європою праукраїнстька територія стала одним із важливих чинників міжнародної торгівлі. Великі простори захищали державу від наступів сусідів – у воєнних змаганнях вона завжди виходила переможцем. Хозарська держава впала під ударами Києва. Візантія ніколи не відважилась вийти поза Крим і тільки політичними інтригами намагалася стримати зростання могутності північного сусіда. Війни з Угорщиною, Польщею та Литвою носили пограничний характер, і в кінцевому підсумку українська територія не зменшувалася, а розширювалася. Боротьба, яка вела Київська Русь, була однією з ланок у відвічних змаганнях, що проводила Європа проти натиску Азії. Україні у цій боротьбі випало найнебезпечніше місце для оборони – проти азійських “воріт народів”, що пропускали в Європу дикі орди. Вона перша брала на себе удари кочівників і століттями вважалася “непереможним щитом” Європи.
Займаючи величезну територію від Балтійського моря і Північно-Льодовитого океану до Чорного моря і від Волги до Карпат, Київська Русь відігравала важливу роль у формуванні політичної історії Європи. Зрозуміло, неабияку роль як в Київській Русі, так і Галицько-Волинській державі відводилося міжнародним відносинам.
1. Зовнішня політика Київської Русі
Писемні джерела, зокрема “Повість временних літ”, фіксують формування київської держави з УІ ст.. Важливим чинником у процесі політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу стало заснування Києва.
Надзвичайно зручні географічні, культурні, економічні умови сприяли швидкому розвитку його як головного політичного центру української держави. Спираючись на дружини полян-русинів, київський князь володарював над усіма тими племенами, головні ріки яких текли до Києва: над деревлянами, дреговичами, радимичами, сіверянами. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.
Автор літопису “Повість временних літ” називає Кия першим полянським князем, який разом із братами Щеком, Хоривом та сестрою Либіддю заснував місто. Літопис наводить дві версії щодо особи Кия. Згідно першої він був перевізником через Дніпро, а за другою князем. А користь другої версії є більше літописних свідчень. Кия з почестями приймав візантійський імператор. Повертаючись з Візантії Кий мав намір поселитися на Дунаї, де збудував місто Києвець, але під тиском місцевих племен змушений був повернутися до Києва. (За Грушевським).
М.Брайчевський говорив, що Кий походить зі східнослов’янського племені хорватів, яке входило до складу Полянського союзу. Під ударами аварів Антсько-Полянський союз розпався. Авари переселили хорватів на Балкани. Належав Кий до соціальної еліти, яка змушена була терпіти аварську зверхність. Учився в Константинополі, був приятелем майбутнього імператора Іраклія.
Близько 635 р. Кий підняв повстання проти аварського каганату. Маючи підтримку Іраклія, здобув низку перемог, намагався закріпитися на нижньому Дунаї, де здобув Києвець. Однак у подальшій боротьбі зазнав невдач і відійшов на північ до Середньої Наддніпрянщини, де і заклав Київ.
У УІІІ-ІХ ст., за літописом, у середньому Подніпров’ї склалося державне об’єднання – Київська Русь, до складу якого увійшли поляни, деревляни, сіверяни.
860 р. у літописах згадуються київські князі Аскольд і Дір, які нібито спершу були боярами Рюрика, але відпросилися у нього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. Ця версія спростована О.Шахматови, М.Грушевським, П.Толочком і М.Брайчевським. Проаналізувавши літописні повідомлення вони зробили висновок про те, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками київської династії. Спочатку князював Дір, про якого згадує Ал-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов’янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Набагато більше свідчень збереглося про Аскольда. Найвизначнішими зовнішньополітичними акціями Аскольда були походи на греків (860, 863, 866, 874), результатом яких стали дуже вигідні для нього договори.
Після перемоги над греками в 860 р. Київське князівство уперше сповістило середньовічний світ про своє існування й початок боротьби за першість з Візантією на Чорному морі, Південно-Східній Європі та Передній Азії. Внаслідок вдалих походів на володіння Візантії, Київська держава уклала дуже вигідні договори.