Германія на початку століття вийшла на друге місце у світі за рівнем промислового виробництва (після США) і перше місце в Європі (в 1913 р. Німеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англія відповідно - 10,4 млн. т і 9 млн. т (для порівняння Франція - 5,2 млн. і 4,7 млн. т відповідно, а Росія - 4,6 млн. т і 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися інші сфери національного господарства Німеччини, наука, утворення й т.д.
У той же час геополітичне положення Німеччини не відповідало зростаючій моці її монополій, амбіціям міцніючої держави. Зокрема, колоніальні володіння Німеччини були досить скромними в порівнянні з іншими індустріальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колоніальних володінь Англії, Франції, Росії, Німеччини, США і Японії, у яких проживало 526 млн. тубільців, на частку Німеччини до початку Першої світової війни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловік (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Німеччини було самим численним із всіх країн Західної Європи.
Уже на початку XX в. підсилюється експансія Німеччини на Близькому Сході у зв'язку з будівлею Багдадської залізниці; у Китаї - у зв'язку з анексією порту Цзяочжоу (1897) і встановленням її протекторату над Шаньдунским півостровом. Германія також установлює протекторат над Самоа, Каролінськими й Марианскими островами в Тихому океані, здобуває колонії Того й Камерун у Східній Африці. Це поступово загострювало англо-германські, германо-французькі й германо-російські протиріччя. Крім цього германо-французькі відносини були ускладнені проблемою Ельзасу, Лотарингії й Руру; германо-росіяни втручанням Німеччини в Балканське питання, її підтримкою там політики Австро-Угорщині й Туреччині. Загострилися й германо-американські торговельні відносини в області експорту продукції машинобудування в Латинській Америці, Південно-Східній Азії й Близькому Сході (на початку століття Німеччина експортувала 29,1% світового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провісниками Першої світової війни стали марокканські кризи (1905, 1911), Російсько-японська війна ( 1904-1905), захоплення Італією Тріполітанії й Кіренаїки, Італо-турецька війна ( 1911-1912), Балканські війни ( 1912-1913 і 1913).
98. Оломоуцькі угоди 1850 року.
Ольмюцька угода 1850 — двосторонній договір, підписаний в Ольмюці (сучас. Оломоуц, Чехія) главами урядів Австрії Ф. Шварценбергом та Пруссії О.Т. Мантей-фелем.
Революції 1848-49 в Європі призвели, зокрема, до загострення б-би між Австрією й Пруссією за домінування в Німеччині. Прус, король Фрідріх Вільгельм IV відмовився від корони об'єднаної Німеччини, яку йому було запропоновано Франкфуртським парламентом у квітні 1849, посилаючись на неможливість для монарха, влада якого має божественне походження, отримувати повноваження від виборного інституту. Але, використовуючи ситуацію, що склалась у Європі, він зробив спробу домогтися об'єднання Німеччини під володарюванням Пруссії, запропонувавши план створення Прусської унії — союзу 26 нім. д-ав під проводом Пруссії, та виступивши з пропозиціями про створення заг.-нім. парламенту, який Пруссія розглядала як засіб поширення свого впливу на всі нім. д-ви.
Австрія виступила категорично проти цієї ідеї й вимагала скасувати Прусську унію та відновити Німецький Союз відповідно до рішень, досягнутих на Віденському конгресі 1814-15.
Оскільки Пруссія залишила вимоги Австрії без офіц. реакції, відносини між двома д-вами загострились і вилились у пряму збройну конфронтацію у Великому герцогстві Гессен-Кассель: Пруссія, що ввела свої війська для придушення заворушень, не пропускала туди австр. частини.
Посередником у конфлікті двох великих д-ав виступив рос. імператор Микола І, який у травні та жовтні 1850 провів безрезультатні переговори з представниками конфліктуючих сторін. Після провалу посередницьких зусиль Миколи І, Росія, а згодом і Франція, засудили дії Пруссії та виступили на підтримку Австрії.
Велика Британія також не підтримала Пруссію, але зайняла в цілому нейтральну позицію.
Відень висунув Берліну ультиматуміз вимогою пропустити австр. війська за два тижні. Австрія домовилась про спільні воєнні дії проти Пруссії з Баварією та Вюртембергом; водночас було скликано австр.-прус, конференцію в Ольмюці, за результатами якої підписано двосторонню угоду.
За її умовами Пруссія погоджувалась на відновлення Німецького Союзу та зобов'язувалась пропустити в Гессен-Кассель австр. війська, а також дозволити їх прохід до Гольштейну, на прохання данського короля Фредеріка VII, для придушення виступів проти панування Копенгагена. Водночас Австрія та Пруссія погодились скликати в Дрездені конференцію нім. д-ав для перегляду умов Віденського конгресу. Обидві сторони погодились не повертатись до ідеї заг.-нім. парламенту.
У 1851 відповідно до О. у. було проведено Дрезденську конференцію, яка формально відновила Німецький Союз. Дип. перемога Австрії в результаті укладення О. у. затвердила певну перевагу останньої в б-бі за контроль над нім. д-вами. Але після поразки в авст-рійсько-прусській війні 1866вона була остаточно втрачена, й Австрію було відсторонено від процесу Німеччини об'єднання 1848- 71.
99. Монро доктрина — декларація принципів зовн. політики США, вперше систематично викладена в щорічному посланні Президента США Дж. Монро Конгресу 1823.
Передумовами прийняття доктрини стали загроза інтервенції Священного союзу в Лат. Америку з метою відновлення контролю Іспанії за своїми лат.-амер. колоніями, які вже були визнані США як незалежні д-ви, та прийняття 1821 указу рос. імп. Олександром І про заборону заходу інозем. кораблів, у т. ч. американських, до територ. вод рос. Півн.-Зах. Америки.
Доктрина формулювала принцип «неколонізації», який наголошував що Півн. та Півд. Америки не можуть у майбутньому розглядатись як об'єкти колонізації будь-якої європ. д-ви. Доктрина обґрунтовувала ідею поділу світу на амер. та європ. системи й формулювала принцип невтручання США у внутр. справи будь-якої європ. д-ви, суто європ. конфлікти, які не зачіпали безпосередньо амер. інтереси та в справи існуючих у Зах. півкулі європ. колоній, а в б-бі колишніх іспан. колоній проти метрополії — збереження нейтралітету.
М. д. була виступом проти колоніальної монополії європ. д-ав у Зах. півкулі, проти митних бар'єрів для амер. торгівлі та судноплавства в прагненні США зміцнити і розширити свої позиції та вплив у регіоні. Принцип «неколонізації» став інструментом створення сфери впливу самих США. Спираючись на принципи М. д., США обґрунтовували своє право анексувати сусідні території, щоб запобігти їх переходу під контроль інших д-ав (приєднання Нової Мексики, Арізони, Оре-гону, Каліфорнії, Техасу анексія).
Наприкінці XIX ст. М. д. стала обґрунтуванням територ. експансії в Центр. Америці та Карибському басейні (див. Американсько-іспанська війна 1898). На поч. XX ст. на засадах доктрини була сформульована політика, за якою США могли здійснювати будь-які кроки, аж до збройної інтервенції, в Півд. Америці, що постійно ускладнювало їх відносини з лат.-амер. країнами.
На Балканах схрещувалися інтереси Австрії, Росії й Італії, а також і інших держав Європи.
Як відомо, Австрія й Росія з XVIII століття в балканській політиці сторожили один одного: кожний крок уперед однієї - викликав відповідний рух іншої.
При Миколі I ідея поділу спадщини "хворої людини", якимось визнавалася тоді Туреччина, усе більше й більш різко вигострювалася, закінчившись Кримською війною.
ДО 1876 року балканське питання знову загострилося. Вище було відзначено, що з 1866 року повернена фронтом на Балкани Австрія вважала відтепер свою балканську політику найважливішої у своїх зовнішніх відносинах із сусідніми державами. Ревнивим поглядом австрійські дипломати стежили відтепер за кожним кроком Росії на цьому півострові.
В 1875 році слов'янський рух на Балканах спалахнуло знову, вилившись у ряд повстань у Боснії й Герцеговині проти магометанських поміщиків, керованих католицькими патерами не без підтримки, звичайно, з боку Австрії й навіть Німеччини. Австрійський уряд виступив перед "концертом" європейських держав із проектом реформ. Але сам "концерт" зазнав невдачі, а тим часом ідея роздягнула Туреччини знову загострилася. Улітку 1876 року Олександр II відправився для особистих переговорів у Відень, у результаті чого з'явилася письмова угода про утворення самостійних слов'янських держав на Балканах; про компенсацію Росії Бессарабією й у М. Азії, а Австрії надавалося право окупувати Боснію й Герцеговину.
Вибухнула російсько-турецька війна 1877-78 г.г., що окончились під стінами Константинополя; Австрія окупувала Боснію й Герцеговину, а Росія пішла в Каноссу - у Берлін на конгрес, керований "чесним маклером" Бісмарком.
Військові успіхи Росії були знижені у своїй цінності, Балкани перекроєні, і в список ворогів російська дипломатія з 1879 року, крім Англії, внесла насамперед Австрію, а за нею й "чесного маклера" з його державою.
Але не в "образі" російських слов'янофілів і російського царату ховалося всі "зло" Берлінського конгресу 1879 року.
Створене на Берлінському конгресі 1879 р. балканська рівновага була повно протиріч, подібно сучасному Версальському договору.
Розділені на частині штучними етнографічними границями) балканські народи продовжували прагнути до подальшого національного звільнення й об'єднання. Лінія національної політики самостійної Болгарії природно направлялася на населену болгарами Македонію, залишену Берлінським конгресом під владою Туреччини. Сербія, за винятком Новобазарского Санджака, була не зацікавлена в Туреччині; її природні й національні інтереси цілком лежали по ту сторону австро-угорської границі: у Боснії й Герцеговині, у Кроации, у Словенії, у Далмації. Національні устремління Румунії направлялися на північний захід і схід: на угорську Трансільванію й росіянку Бесарабию. Грецію ці устремління, природно, штовхали як і Болгарію, проти Туреччини.