Польське повстання 1830-31, Листопадове повстання 1830, національно-визвольне повстання, що охопило польські землі, що перебували під владою царської Росії (Королівство Польське), і, що поширилося на території Литви, Західної Білорусії й Правобережної України. Повстання почалося 29 листопада 1830 виступом таємного шляхетского військового суспільства в школі подхорунжих у Варшаві. Повсталих підтримали тисячі ремісників і робочих міст, що опанували арсеналом. Разом з військовими частинами, що приєдналися польськими, повстанці 30 листопада опанували Варшавою. Російські війська покинули місто, а на початку грудня й Королівство Польське. 5 грудня влада як диктатор прийняв ставленик шліхетсько-аристократичних кіл, схильних до угоди із царатом, генерал Ю. Хлопицкий. Намагаючись знайти шлях до припинення повстання, він направив делегатів для переговорів із царем Миколою I, саботував військові готування. Невдоволення народних мас пасивністю керівництва, відмова Миколи I від переговорів і його підготовка до придушення повстання привели до падіння диктатури Хлопицкого (18 січня 1831) і створенню коаліційного Національного уряду на чолі із князем А. Чарторыским. Влада в уряді виявилася в руках консервативної шляхетской верхівки. Політичним представництвом радикально-демократичного табору стало засноване в грудні 1830 Патріотичне суспільство, президент якого И. Лелевель увійшов до складу Національного уряду. 25 січня 1831 Патріотичне суспільство організувало у Варшаві демонстрацію на честь декабристів, що змусила сейм проголосити скинення Миколи I з польського престолу. У ці дні народилося гасло «За нашу й вашу волю!», що став символом революційного братерства польського й російського народів. Консервативні кола безуспішно намагалися ліквідувати повстання, але в сеймі й у Національному уряді вони зберегли керівні позиції. Сейм відкинув досить помірні проекти селянської реформи, що відіпхнуло селян від повстання. Вторгшаяся на початку лютому в Королівство царська армія була зупинена повстанцями 25 лютого в бої під Грохувом. Наприкінці березня - початку квітня успіхи польських військ, що почалося повстання в Литві й вторгнення польського повстанські корпуса на Волинь ускладнили становище царських військ. Але помилки командуючого польською армією генерала Я. Скшинецкого звели нанівець успіхи повстанців, а після поразки 26 травня під Остроленкой їхнє командування повністю втратило ініціативу. Повстання за межами Королівства незабаром було подавлено. Національний уряд безуспішно намагався (у т.ч. пропозицією вакантної польської корони) одержати допомогу Австрії, Франції, Пруссії. Антиреволюційна політика Національного уряду викликала народне руху у Варшаві 29 червня й 15 серпня; трохи зрадників були страчені, але виступу народу залишилися стихійним рухом протесту без керівництва й програми. 6 вересня царські війська штурмом взяли західний пригород Варшави - Волю. Уряд відмовився озброїти народ і поспішив здати Варшаву: у ніч із 7 на 8 вересня була підписана капітуляція столиці. На початку жовтня 1831 залишки загонів повстанців перейшли границі Пруссії й Австрії. Придушивши повстання, царат почав жорстокі репресії, ліквідував Польського Королівства конституцію 1815.
П. в. 1830-31, по характеристиці Ф. Энгельса, було «консервативною революцією» (див. К. Маркс і Ф. Энгельс, Соч., 2 изд., т. 4, с. 492). Проте воно було важливим етапом у боротьбі польського народу за незалежність, мало велике міжнародне значення. Повстання сприяло розвитку революційного руху в багатьох країнах Європи; воно було гаряче зустрінуте декабристами й молодим поколінням російських революціонерів.
Угорська революція, що почалася 15 березня 1848 року, з'явилася цілком логічним продовженням революції австрійської. Причому й там, і там спочатку все йшло досить бадьоро. Імператор Фердинанд I навіть погодився на формування "відповідального й незалежного" уряду Угорщини. Народ, однак, вимагав більшого. Спроба Відня навести порядок за допомогою хорватів бана Елачича успіхом не увінчалася - Комітет захисту Батьківщини на чолі з Лайошем Кошутом зумів організувати відсіч не тільки хорватської, але й імператорської армії, що спочатку навіть захопила Пешт, але надалі була витиснута в Австрію.
На початку XX в. відбулося оформлення блоків країн - учасниць Першої світової війни. З однієї сторони це були Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, що оформилися в Потрійний союз (1882), і з іншого боку - Англія, Франція й Росія, що створили Антанту ( 1904-1907). Провідну роль в австро-німецькому й романо-британському блоках грали відповідно Німеччина й Англія. Конфлікт між цими двома державами лежав в основі майбутньої світової війни. При цьому Німеччина прагнула завоювати гідне місце під сонцем, Англія захищала сформовану світову ієрархію.
Германія на початку століття вийшла на друге місце у світі за рівнем промислового виробництва (після США) і перше місце в Європі (в 1913 р. Німеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англія відповідно - 10,4 млн. т і 9 млн. т (для порівняння Франція - 5,2 млн. і 4,7 млн. т відповідно, а Росія - 4,6 млн. т і 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися інші сфери національного господарства Німеччини, наука, утворення й т.д.
У той же час геополітичне положення Німеччини не відповідало зростаючій моці її монополій, амбіціям міцніючої держави. Зокрема, колоніальні володіння Німеччини були досить скромними в порівнянні з іншими індустріальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колоніальних володінь Англії, Франції, Росії, Німеччини, США і Японії, у яких проживало 526 млн. тубільців, на частку Німеччини до початку Першої світової війни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловік (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Німеччини було самим численним із всіх країн Західної Європи.
Уже на початку XX в. підсилюється експансія Німеччини на Близькому Сході у зв'язку з будівлею Багдадської залізниці; у Китаї - у зв'язку з анексією порту Цзяочжоу (1897) і встановленням її протекторату над Шаньдунским півостровом. Германія також установлює протекторат над Самоа, Каролінськими й Марианскими островами в Тихому океані, здобуває колонії Того й Камерун у Східній Африці. Це поступово загострювало англо-германські, германо-французькі й германо-російські протиріччя. Крім цього германо-французькі відносини були ускладнені проблемою Ельзасу, Лотарингії й Руру; германо-росіяни втручанням Німеччини в Балканське питання, її підтримкою там політики Австро-Угорщині й Туреччині. Загострилися й германо-американські торговельні відносини в області експорту продукції машинобудування в Латинській Америці, Південно-Східній Азії й Близькому Сході (на початку століття Німеччина експортувала 29,1% світового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провісниками Першої світової війни стали марокканські кризи (1905, 1911), Російсько-японська війна ( 1904-1905), захоплення Італією Тріполітанії й Кіренаїки, Італо-турецька війна ( 1911-1912), Балканські війни ( 1912-1913 і 1913).
95. Веронський конгрес «Священного союзу»
Веронський конгрес 1822 4-й і останній дип. конгрес Священного союзу.
Крім рос. імператора Олександра /та австрійського Франца І, прус, короля Фрідріха Вільгельма III, на конгресі були присутні представники інших д-ав Європи.
Обговорювались умови спільного виступу проти Іспанії задля придушення рев-ції та відновлення монархічної влади, проблеми, пов'язані з грец. повстанням, рос.-тур. конфліктом і майбутнім іспан. колоній у Центр, і Півд. Америці. Інтервенція Франції, Австрії, Пруссії та Росії проти Іспанії мала поширитись на її колоніальні володіння, що викликало незадоволення Великої Британії. Уряд останньої звернувся до США з пропозицією координувати свої дії в цьому питанні (Монро доктрина). Також було прийнято рішення продовжити інтервенцію Австрії в Сардинії й Неаполі. Вперше в дип. практиці на такому високому рівні обговорювалось питання міжнар. торгівлі рабами.
За результами проведення конгресу Росія, Велика Британія та Пруссія опублікували циркуляр, в якому підтверджували право Священного союзу втручатись у внутр. справи будь-якої д-ви, якщо в ній відбувалися події, що загрожували монархічному ладу. Спільними зусиллями великих державіспан. рев-ція восени 1823
була Придушена.
96. Шомонський трактат.
Шомонський трактат 1814підписаний 1814 в Шомоні (Франція) Австрією, Великою Британією, Пруссією та Росією терміном на 20 років, із можливістю пролонгації;
Передбачав спільні дії сторін у війні проти Франції до її остаточної поразки. Сторони зобов'язувались не вступати в сепаратні переговори й укладати із Францією перемир'ячи мир виключно за спільною згодою. Кожна з д-ав мала виставити проти Франції армію кількістю не менше 150 тис. чоловік. Фінансування війни в обсязі 5 млн. футів стерлінгів брала на себе Велика Британія.
Після завершення війни передбачалось повернути Францію в кордони станом на 1.01.1792, решта земель мала бути вилучена зі сфери її впливу. Голландське королівство об'єднувалось із бельгійськими провінціями в Нідерландське королівство; нім. князівства об'єднувались у незалежну конфедерацію, а Швейцарія перетворювалась на федераціюз гарантіями її нейтралітету; Італія розділялась на окремі д-ви, підпорядковані Австрії; в Іспанії відновлювалась влада Фердинанда VII. Відповідно до таємних статей трактату до нього мали приєднатися Іспанія, Португалія, Швеція та Голландія.
Основні положення трактату були підтверджені на Віденському конгресі 1814-15
На початку XX в. відбулося оформлення блоків країн - учасниць Першої світової війни. З однієї сторони це були Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, що оформилися в Потрійний союз (1882), і з іншого боку - Англія, Франція й Росія, що створили Антанту ( 1904-1907). Провідну роль в австро-німецькому й романо-британському блоках грали відповідно Німеччина й Англія. Конфлікт між цими двома державами лежав в основі майбутньої світової війни. При цьому Німеччина прагнула завоювати гідне місце під сонцем, Англія захищала сформовану світову ієрархію.