В цілому загальна концепція історії Польщі, розроблена краківською школою, отримала назву "песимістичної" за критичну оцінку ролі національних інститутів устрою шляхетської Польщі.
ПРЕДСТАВНИКИ ВАРШАВСЬКОЇ ШКОЛИ були тісно пов'язані з течією позитивізму, головну увагу приділяли проблемам соціально-економічного розвитку, культури. Підкреслювали значення мешканців міст в польській історії, відкидали необхідність повстань як шляху для відновлення незалежності, єдино можливим вважали шлях поступових реформ.
Т. КОРЗОН (1839-1918 рр.) - один з лідерів школи, репресований за участь в національному русі. Автор чисельних монографій, підручників, статей. В чотиритомнику "Внутрішня політика Польщі за Станіслава-Августа" досліджував соціальні та економічні відносини в суспільстві в ІІ половині ХVШ ст., використовуючи величезну кількість джерел.
Вважав, що в ІІ половині ХVШ от. відбувався процес розкладу феодальних відносин і формування буржуазних відносин. Аристократія, вище духовенство, реакційна шляхта, не бажаючи допустити змін, віддали країну чужоземним державам. Шлях до порятунку та відродження бачили "освічені" мешканці міст і патріотична шляхта.
Стверджував, що в згаданий період Польща вступила в смугу економічного та культурного піднесення, аргументуючи це значенням торгівлі та промисловості, роллю "Освіченої" шляхти та буржуазії. Не визнавав революційного шляху розв'язання аграрного питання, негативно ставився до селянських повстань. Обстоював еволюційний шлях реформ. В монографіях про Т. Костюшка та Я. Собеського, виданих наприкінці XIX ст., ідеалізував шляхту, оспівував культ героя.
Т. Корзон на ІІ з'їзді польських істориків в 1890 р., а також в статтях та рецензіях вступив в дискусію з представниками краківської школи, зокрема з Ю. Шуйським. Він вважав ненауковими висновки Шуйського про "свавілля і анархію" польського народу, які спричинили занепад країни. Одночасно Корзон критикував краківську школу за вузьку проблематику досліджень, розрив з прогресивними традиціями вітчизняної історіографії, вважав шкідливими твердження про вину народу у загибелі держави. Такі погляди вбивали любов до минулого, прагнення до свободи. Полеміка набрала гострого характеру.
В. СМОЛЕНЬСЬКИЙ (1851-1926 рр.) - один з визначних представників школи, досліджував проблеми культури та суспільно-політичної думки в ХVШ ст., а також історію дрібної шляхти та мешканців міст, розвитку історичної науки. Як позитивіст, підкреслював, що історична оцінка є виведенням з дослідження окремих факторів узагальнення, що властиве кожній науці. В низці праць, зокрема "Коллонтаївська кузня", "Інтелектуальний переворот в Польщі ХVШ ст. ", охарактеризував діяльність Сташиця, Коллонтая, висвітлив поширення ідей просвітництва, значення городян у формуванні нової ідеології, реакційну роль церкви. Вважав, що Польща належить до “Західної цивілізації" і була змушена вести боротьбу з "елементами Сходу". Вбачав центральну, проблему епохи Просвітництва в суперечностях в місті, а не на селі. В історіографічних дослідженнях, полемізуючи з краківською школою, В. Смоленьський звинувачував їх у консерватизмі католицизмі, аристократизмі, тенденційності висновків.
Торкаючись проблеми стосунків історичної науки і політики В. Смоленьський писав: "Наслідки оцінки минулого крізь призму інтересів політичних партій і пошук в ньому практичних вказівок фатально відбились на польській історіографії. І це буде тривати так довго, доки поширення у суспільстві ґрунтовних понять про науку не стримає політиків від зловживання іменем і гідністю історії".
Полеміка закінчилася без наслідків. Загальна концепція історії Польщі, розроблена варшавською школою, отримала назву "оптимістичної" на противагу краківській школі.
Представники ЛЬВІВСЬКОЇ ШКОЛИ польських істориків ІІ половини XIX ст. також знаходилися на позиціях позитивізму. Проблематика досліджень - період середньовіччя, регіональна історія, унія Польщі з Литвою.
К. ЛІСКЕ (1838-1891 рр.) - фундатор школи, в молодості брав участь в національному русі. В чисельних статтях, рецензіях вимагав критичного ставлення до джерел. Ініціатор і керівник видання джерел "Акти громадські та земські".
Т. ВОЙЦЕХІВСЬКИЙ (1838-1919 рр.) - учасник національного руху, медієвіст. Історичний розвиток ставив в залежність від територіально-етнічного фактору. В монографіях "Хробація", полемізуючи з німецькими істориками, довів автохтонність слов'ян на польських землях, а в "Історичних нарисах XI ст." показав вплив церкви в політичному житті країни.
О. БАЛЬЦЕР (1858-1933 рр.) - фундатор історично-юридичного напрямку, який виник на початку XX ст., дійсний член Чеської та член-кореспондент Російської академій наук. В книзі “3 проблем устрою Польщі" реабілітував правничі та державні інститути Речі Посполитої, які на його думку відповідали аналогічним інституціям тогочасних західноєвропейських країн.
Він не тільки не виправдовував ті хиби шляхетського устрою шляхетської Польщі, які критикував в минулому, а й надавав йому більших рис прогресивності, порівнюючи устроями інших європейських країн. Правові форми Польща запозичила із Заходу і лише через послаблення центральної влади з кінця ХVП ст. країна почала відставати від Західної Європи.
Вважав державу та право надкласовими інституціями, регуляторами суспільства. Праці О. Бальцера відзначалися детальним аналізом фактичного матеріалу.
С. КУТШЕБА (1876-1946 рр.) - представник цього ж напрямку, досліджував історію торгівлі, фінансів, права. Автор узагальнюючої праці з історії суспільно-політичного ладу Польщі з найдавніших часів до ХVШ ст. Хоч йому був притаманний критичний підхід до устрою шляхетської Речі Посполитої, проте звільнитися від його ідеалізації він не зміг. Поділяв погляди О. Бальцера на роль держави і права в суспільстві, причини занепаду польської держави.
На початку XX ст. виникає НЕОРОМАНТИЧНИЙ НАПРЯМОК в польській історичній науці. До нього належала молода генерація дослідників, яка схилялася до крайнього "оптимізму" в оцінці національного минулого. Головною причиною виникнення цього напрямку було розгортання національно-визвольного руху напередодні І світової війни, формування політичних партій, що прагнули негайно розпочати боротьбу за незалежність Польщі. Поширенню їх ідейного впливу перешкоджали "песимістична" та “оптимістична" концепції національної історії, створені школами позитивістів. НЕОРОМАНТИКИ вважали, що ці концепції, позбавляючи минуле ідеалізації, заперечують піднесення національної свідомості та патріотизму серед широкого загалу поляків. Неоромантики свідомо підпорядковували історичне пізнання політичним інтересам. Науковий, методологічний аспект вони свідомо перенесли на другий план, надаючи пріоритет політико-ідеологічному аспекту, а саме ідеалізації національної історії.
Підпорядкування неоромантиками науки політичним інтересам відіграло певну роль у національному згуртуванні польського суспільства і розгортанні боротьби за незалежність. Однак, одночасно, неоромантизм сприяв поширенню та вкоріненню у суспільній свідомості низки історичних міфів, які частково збереглися і досі на побутовому рівні пересічних прошарків польського суспільства. Ідеалізація національної історії, що на перший погляд сприяє зростанню патріотизму, має своїм більш далекосяжним і тривалим наслідком поширення настроїв національної винятковості, великодержавності, ксенофобії. У свідомості пересічних верств суспільства набувають виняткової життєвості ті образи, котрі задовольняють національні почуття та амбіції.
Неоромантизм був швидкоминучим явищем у польській історіографії. Активний відхід від цього напрямку спостерігався після утворення незалежної Польської держави, в 1918-1919 рр. Прикметно, що найбільшими критиками виступили активні представники напрямку - С. Закшевський, В. Конопчіньський.
С. ЗАКШЕВСЬКИЙ (1873-1936 рр.) - один з фундаторів напрямку. Досліджував проблеми стародавнього періоду польської історії, історії католицької церкви в Польщі.
В працях "Історична культура" (1907 р), "Історичні проблеми" (1908 р) відкинув позитивізм як методологію дослідження.
На його думку пізнання минулого повинно спиратися не лише на факти, а враховувати інтуїцію як ірраціональне почуття необхідне для розуміння історії. При відсутності історичних знань, а іноді, всупереч їм людський розум здатний правдиво відновлювати риси минулого. Інтуїтивний спосіб пізнання історії, покликаний створювати духовні цінності, які об'єднують окремих індивідів у суспільство, відкидаючи потребу вивчення матеріальної сторони людського життя. Особа є квінтесенцією всього минулого і сучасного - головна теза дослідника. Головний фактор історичного процесу вбачав у діяльності сильних особистостей - творцях історії.
Основний критерій у науковій діяльності - ідея боротьби за незалежність. З 1918 р. у праці "Ідеологія устрою" виступив а критикою неоромантиків за спотворення образу минулого. В 1923 р. заявив, що історіографія втрачає роль засобу політичної пропаганди і розпочинається епоха справжньої незалежної науки.
В. СОБЕСЬКИЙ (1872-1935 рр.) - поділяв думку німецького вченого К.К. Лампрехта про визначальну роль в історії суспільної психології, носієм якої є нація. Стверджував, що важливі історичні явища є результатом спонтанних дій народних мас, які неможливо зрозуміти. Намагався пояснити суспільну психологію дією політичних та соціальних факторів. Виділяв масові рухи як відбиток суспільних потреб. Абсолютизував національну ідею.