Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків
Розділ І. Домінування анналівської традиції історіописання (1947 – 1969 рр.)
Історична наука другої половини ХХ ст. пройшла складний та суперечливий шлях. В цілому, однак, це був поступальний розвиток, який призвів до суттєвих оновлень теоретичних основ, методів та методик історіографії. Ці риси проявилися в першу чергу в діяльності напрямку „нової історичної науки”, який поступово утвердився у всіх провідних країнах Заходу.
В 40-50 рр. історична наука в цілому знаходилася в досить складному становищі. В цей час важливу роль в методології історичного пізнання отримав ідеографічний напрямок, який характеризував історію як науку про одиничні та унікальні явища. Сумніви в пізнавальних можливостях історичної науки були висловлені ще на рубежі ХІХ – ХХ ст. представниками „філософії життя” (В. Дільтей) та неокантіанцями (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт). Вони виступили проти позитивістської теорії пізнання, що наголошувала на спільності методів соціальних та природничих наук. визнаючи специфіку гуманітарного пізнання, неокантіанці підкреслювали неможливість усунення суб’єкта з пізнавального процесу, відповідно констатували релятивність результатів останнього. Проте, піддаючи критиці позитивізм, В. Дільтей, В. Віндельбанд і Г. Ріккерт натомість не пропонували нічого конструктивного для гуманітарних наук, зводили їх методику до інтуїтивного осягнення та крайнього суб’єктивізму. Практично всі національні історіографії того часу відчули на собі наслідки кризи позитивістської парадигми та розчарування в можливості пізнання історії.
На цьому тлі вигідно відрізнялася французька історична наука. Критика позитивізму та пошук нових методологічних рішень тут почався ще з кінця ХІХ ст. Із заснуванням та утвердженням школи „Анналів” в 30-40 рр. позитивістські недоліки були переосмислені, подолані та натомість пропонувалися інші пізнавальні принципи, ґрунтовані на ідеї „історичного синтезу” та тотального підходу до історії. Більше того, було доведено й практичну можливість реалізації цих теоретичних постулатів перш за все завдяки працям М. Блока та Л. Февра.
Таким чином, французька історична наука вже на чолі зі школою „Анналів” в 40-60 рр. отримала відчутну перевагу як у себе на батьківщині, так і в інших західних країнах. Починається час лідерства „Анналів” у західній історіографії, ідеї школи вивчаються та активно запозичуються іншими істориками, включаються в національні історіографії.
Школа „Анналів” свого другого періоду – це вже не маргінальний напрямок, який бореться за визнання з академічними університетськими колами, а сам стає опорою академічної науки, а в 60 рр. – хранителем традиційних академічних цінностей.
Яскравим свідченням блискучої перемоги анналівської традиції слугує активне інституційне утвердження школи „Анналів”, яка починаючи з кінця 40-х рр. користується широкою підтримкою як французького уряду, так і ряду громадських організацій інших країн, що опікуються розвитком наук. Відправною точкою цього процесу, як ми вже зазначали, був 1947 р., коли виникла VІ секція Практичної школи вищих досліджень.
В 40-50 рр. секція отримала значну фінансову підтримку американського Фонду Рокфеллера, що дозволило широко реалізувати на практиці ту програму міждисциплінарних досліджень, декларовану ще „Анналами економічної і соціальної історії”. У межах секції існували 4 науково-дослідні центри: економічної та соціальної історії; економіки; соціології; культури, які об’єднували 42 автономні підрозділи, розміщені в багатьох містах Франції та за кордоном. В 1947-56 рр. VІ секцію очолював Л. Февр[1].
Активну фінансову підтримку робіт молодих істориків на основі нових методик здійснював французький Національний центр наукових досліджень. Утворений за ініціативи Народного фронту ще у 1939 р., центр отримав змогу розпочати свою роботу лише після завершення Другої світової війни[2].
Вже в 1949 р. в межах VІ секції засновано перший автономний науково-дослідний інститут історичного профілю – Центр історичних досліджень. Він мав на меті дослідження загальної історії Західної Європи, долучаючи до цього порівняння її з історією середземноморських країн чи країн Центральної Європи. Першим керівником центру став Фернан Бродель.
Фернан Бродель – знакова фігура другого етапу школи „Анналів”, її „обличчя” після смерті М. Блока. Практично всі дослідники визнають, що саме завдяки творчим та організаційним здібностям Ф. Броделя школа „Анналів” 50-60-х рр. досягла вершини домінування в історичній науці.
Ф. Бродель народився 24 серпня 1902 р. в Люмевіллі (департамент Мейс), неподалік Вердена. Син сільського вчителя, він провів дитинство в селі, на фермі своєї бабусі. В 1908 р. сім’я переїхала до Парижу. В 1913-20 рр. Ф. Бродель навчався у Вольтерівському ліцеї, потім вступив до Сорбонни, яку закінчив у 1923 р. Він сподівався отримати місце викладача вищої школи в Бар-лє-Дюк, містечку неподалік рідного дому, проте ці надії не справдалися. В 1923 р. він подався до Алжиру, став викладачем історії спочатку в Константині, а потім в ліцеї м. Алжиру, де він працював до 1932 р., там же зустрів свою майбутню дружину Паулу. В період 1925-26 рр. Ф. Бродель пройшов військову службу в групі окупаційних французьких військ в Німеччині.
Ф. Бродель від самого початку орієнтувався на наукову кар’єру. Всупереч рекомендаціям професорів Сорбонни, які радили йому присвятити докторську дисертацію історії Німеччини, він зайнявся вивченням минулого Іспанії. Вже влітку 1927 р. Ф. Бродель почав свої пошуки в архівах і бібліотеках Саламанки, збираючи історичний матеріал для дисертації „Філіп ІІ, Іспанія і Середземномор’я”.
В 1932 р. Ф. Бродель почав викладати в Парижі. В цей же час зародилася його дружба і співробітництво з Л. Февром.
В 1935 р. Ф. Бродель виїхав у Бразилію, де йому запропонували місце професора університету в Сан-Паоло. В 1937 р. він повернувся до Франції і в наступному році почав роботу в Практичній школі вищих досліджень. Ф. Бродель вирішив написати книгу про середньовіччя Середземномор’я під керівництвом Л. Февра, але війна завадила цим планам.
В 1939 р. Ф. Бродель вступив до французької армії. В 1940 р. потрапив в полон і провів наступні п’ять років в таборах для військовополонених спочатку в Майнці, потім з 1943 р. – в концтаборі суворого режиму неподалік від Любеку. Саме в полоні ним написана праця „Середземномор’я і середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ”, яка в 1947 р. була захищена в якості дисертації, а в 1949 р. вийшла окремим виданням і відкрила Ф. Броделю шлях до великої науки[3]. Розповідають, що протягом п’яти років він працював на шматках шкільних зошитів, на краю стола без будь-яких документів і книг, по пам’яті і тим знанням, які він накопичив, досліджуючи архіви і бібліотеки Іспанії, Венеції, Рагуси (Дубровнік).
Після завершення війни і звільнення Ф. Бродель повернувся до Франції і працював у Сорбонні, в 1949 р. перейшов у Колєж де Франс і став завкафедрою історії сучасної цивілізації.
Після смерті Л. Февра в 1956 р. Ф. Бродель став президентом VІ секції (цю посаду він обіймав до 1972 р.) та головним редактором „Анналів”, які з 1946 р. змінили підзаголовок на „Економіка. Суспільство. Цивілізація”.
Своєрідним маніфестом другого етапу школи „Анналів” стала праця саме Ф. Броделя „Середземномор’я і середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ”. Ця книга, за словами самого автора, стала проривом до „геоісторії”, що відзначається синхроністю трьох основних ритмів – часу географічного, часу соціального, часу індивідуального. Парадоксально, але ця ідея виникла в Ф. Броделя, коли сама його робота над темою зайшла в глухий кут. З самого початку дослідження мало бути присвячене середземноморській політиці іспанського короля Філіпа ІІ. Після 1580 р. зовнішня політика його правління кардинально змінює напрям зі середземноморської на атлантичну. Це змусило Ф. Броделя задуматися про історію та долю середземноморського регіону, боротьбу двох транзитних торговельних шляхів. Господарський занепад Середземномор’я Ф. Бродель зумів віднести лише до ХVІІ ст. „Політика” та „економіка” розходилися в датах. Різність протікання історичного часу й навела автора на думку про багатовимірність потоків історичних процесів.
Ідею про тривимірність історичного процесу в часі дослідник виклав у вступі до першого видання своєї книги. Структуру праці підпорядковано розкриттю цієї ідеї: „Середземномор’я” складається з трьох автономних есеїв, сукупність яких відкривала перед читачами три великі площини, обмежені хронологічними рамками другої половини ХVІ ст.: 1) „історію начебто непорушну, історію людини у стосунках з середовищем, що її оточує”; 2) „повільно рухому історію, історію соціальну”; 3) „історію у вимірі не людини (тобто суспільства), а індивіда”. Перша історія є глибинною й репрезентує собою майже незмінний вплив середовища на людину; друга, що ніби лежить пластом над першою, повільно змінюється під впливом економічного прогресу; третя – „здійснюється і гине миттєво”. У своєму складному поєднанні всі часові ритми історичного процесу творять „історію живу і по суті історію єдину”, „глобальну”.
Найважливішим з точки зору глобальної перспективи розвитку людства Ф. Бродель вважав „географічний час”, який був найбільш статичним, незмінним елементом в такій непевній субстанції як еволюція суспільства. Ф. Бродель вважав, що шлях до пізнання плинних діянь людини лежить через те, що в ньому незмінне, а саме через стосунки з оточенням[4].
Діалог людини із землею та оточуючим довкіллям є вічним, зберігаючи свою суть при незначних поверхових змінах. Тому Ф. Бродель заохочував до синтезу географії та історії у вивченні суспільства: географи мали, на його погляд, присвячувати більше уваги часові, а історики – середовищу, в якому функціонує суспільство.