“Іммобільна історія” стала темою інавгураційного викладу Е. Лє Руа Ладюрі в Коллєж де Франс. У ньому він розвинув характерний для Ф. Броделя погляд, що суспільство змінюється без фундаментальних зламів, всупереч тому, що “твердять прихильники діалектичного підходу”. Революції в такому вимірі не мають історичного значення, як події, що відбуваються в “короткому часі”. За переконанням Е. Лє Руа Ладюрі, історія є одвічною неперервністю, довгим терміном і постійним коригуванням. В основі нерухомої історії лежать глибинні структури[20].
В цьому погляді прослідковується вплив на Е. Лє Руа Ладюрі надзвичайно модної у французькому інтелектуальному середовищі 60-70 рр. філософії структуралізму Клода Леві-Строса.
У 1971 р. вийшов спеціальний випуск “Анналів”, присвячений проблемі “Історія та структура”. Провідні методологи школи «Анналів» та структуралістської філософії задумали його як реальний крок до примирення: кожен із напрямків прагнув відмежувати власну сферу компетенції. Істориком вдалося відстояти методологічну незалежність своєї дисципліни, попри те, що вони погодилися з раціональним застосуванням структуралістського дискурсу для дослідження минулого. Філософський структуралізм не зміг підпорядкувати собі “Аннали” передусім через відсутність вже в ній єдиного “стандарту” та якісну різноманітність її внутрішніх течій[21]. Дослідники, які ототожнювали себе з “Анналами”, займалися надзвичайною різноманітною палітрою проблем – від умов життя (географічних, кліматичних, біологічних, фізіологічних) – через вивчення продуктивних сил (економічних, аграрних циклів, торгівельного обміну, матеріального побуту), соціальних структур – до ідеології та психології соціальних груп. При цьому історики використовували найрізноманітніші методи – кількісні, структурні, антропологічні, географічні, археологічні, етнографічні, кліматологічні тощо.
Гучний резонанс у 60-70-ті рр. мали новаторські дослідження Філіппа Арьєса, який обрав у якості об’єктів для вивчення такі нетрадиційні явища, як, наприклад, проблему смерті в індивідуальні та колективній свідомості. Акт фізичної смерті він розглядав як компонент картини світу, що існує в даний відтинок часу у свідомості даного суспільства. Через це, вважав він, оцінка смерті сучасниками дозволяє з’ясувати ставлення суспільства до життєвих цінностей, а через призму останнього – пізнати характер цивілізації. В опублікованих у 1975 та 1977 рр. монографіях «Нарис смерті на Заході» та «Людина перед обличчям смерті» Ф. Арьєс реконструює зв’язок, що існував між ставленням до смерті, домінуючим у даному суспільстві на певному етапі його розвитку, та самосвідомістю особистості, типовою для даного суспільства. Дослідник вважає, що у зміні ставлення людини до смерті відображаються зрушення у її самосвідомості. Так, в період раннього середньовіччя люди ставилися до смерті як до звичайного явища природної необхідності, у суспільстві не існувало колективного страху перед смертю. Люди не сприймали останню як особисту драму й не відчували страху перед мерцями, влаштовуючи поховання поряд з своїми помешканнями. Ф. Арьєс називав таке ставлення до смерті „прирученою смертю”.
З ХІІ ст. сприймання смерті поступово індивідуалізується, і людина через смерть починає відчувати унікальність своєї особистості. До таких висновків Ф. Арьєс схиляється, досліджуючи походження колективних уявлень про страшний суд, що формуються у ХІІ ст. в епоху Ренесансу. Еволюція сприйняття смерті призводить до виникнення масового страху перед нею та мерцями. Кладовища виносять далеко за межі поселень, оточують мурами. Саме в цей час з’являється міф про третю частину потойбічного світу – чистилище, що засвідчує намагання суспільства перебороти страх смерті й уникнути покарання за гріхи через можливість досягнути щасливого загробного життя шляхом посмертного очищення. Індивідуальне сприйняття смерті досягає апогею в епоху індустріального суспільства, коли люди поводять себе так, начебто ніколи не вмирають. Збільшення тривалості людського життя в наслідок прогресу науки і медицини, утвердження споживчого типу суспільства докорінним чином змінюють глибинну структуру людської свідомості, коли кожна людина сприймає загрозу власної смерті як глибоку трагедію, рівну «загибелі всього світу». Таким чином, за останнє тисячоліття колективна ментальність якісно перероджується й поступається в осмисленні реальності індивідуальному світосприйманню[22].
На дослідженні ментальності на Заході в добу середньовіччя спеціалізувався Ж. Лє Гофф, який розпочав свою наукову кар’єру, вивчаючи світогляд інтелектуалів середньовіччя. Згодом він зосередився на історії ментальності «мовчазної більшості», рядових мас середньовічного суспільства. Справжнім героєм його творів стає «щоденна людина». Ж. Лє Гофф звертає особливу увагу на традиції, забобони, звички, вірування, механізми поширення чуток та уявлень, масове світосприйняття, ціннісні орієнтири та забобони мас. Він спростував традиційне уявлення про можливість вивчення ментальності лише суспільних еліт, про які збереглося чимало письмових свідчень, вважав, що історик здатний реконструювати на перший погляд недосяжне, активно застосовуючи методи етнології[23].
Одна з найбільш відомих праць Ж. Лє Гоффа, де втілено його теоретичні погляди, вже давно класична книга «Інше середньовіччя: Час, праця і культура Заходу» (1997р.)[24]. Тут автор вводить поняття «довгого середньовіччя», розширивши його хронологічні рамки до ІІ – ІІІ ст. і закінчуючи XIX ст. Зроблено це саме завдяки висновкам про спільність ментальних установок людей даної епохи.
Книга складається з 18 есе, об’єднаних у чотири частини. Перша з них називається «Час і праця». Найважливішою інтелектуальною подією історії середніх віків Ж. Лє Гофф вважає «конфлікт часу церкви і часу купців». Історик описує поступове перетворення часу, як божого дару, у час, який можна продавати, чи при його затраті отримувати винагороду. Остаточно такий перехід відбувся на початку Відродження.
Цікавою видається третя частина „Вчена культура і культура народна”, яка присвячена протиборству і взаємодії фольклору і культури кліриків.
Описує Ж. Лє Гофф і еволюцію поглядів на працю в середньовіччі. На прикладі купців та викладачів університетів, яких спочатку зневажали, а потім піднесли на високий соціальний щабель.
В завершальній частині історик підводить підсумки та окреслює методологію роботи, що була написана на основі історичної антропології.
Праці Ф. Арьєса та Ж. Лє Гоффа відображали нову тенденцію у французькій історіографії, змістом якої було утвердження так званої „культурної антропології”. Остання зародилася на перехресті двох основних напрямків дослідження школи „Анналів”: соціально-економічної історії й історії ментальності. Відтак вона є продовженням традиції школи. Третім, інноваційним, елементом культурної антропології стало запозичення методів етнології, яка вивчала у порівняльному плані різноманітні типи культур і шляхи їх перетворення у процесі передання інформації з покоління в покоління, у тому числі – колективні уявлення про світ, сприйняття оточення й типи реагування на нього в межах певного суспільства чи групи. Водночас, на погляд Ж. Лє Гоффа, етнологія лише посилила тяжіння „нової історичної науки” до ідеалу безподієвої історії. Етнологія пропонувала історії набір повторюваних чи очікуваних подій, релігійних свят, ритуалів і церемоній, пов’язаних з родовою чи сімейною історією: народження, весілля, смерть. Застосування в історичному досліджень цих категорій дозволило істотно модифікувати соціально-економічну історію, переосмислити зміст таких понять, як «класи», «страти», соціально-професійні групи через призму відносин між членами родини, класу, представниками різних культурних спільнот.
Запозичення історією теоретичного інструментарію етнології дозволило значно розширити тематику досліджень, яка відтепер не мала нічого спільного з традиційним історіописанням. Передусім, це вже згадала історія смерті, якою крім Ф. Арьєса, плідно займався Франсуа Лєбрен, докторська дисертація якого (1971 р.) розглядала ставлення населення провінції Анжу до смерті впродовж XVII – XVIII ст. Це також історія народження, сім’ї, дитини (власне праця 1960 Ф. Арьєса «Дитина та сімейне життя за старого режиму» вважається першим досвідом французької культурної антропології), жінки, (Ж. Дюбі «Лицар, жінка і священик. Шлюб у середньовічній Франції» (Париж, 1981), суспільних патологій (цими проблемами займався близький до „Анналів” філософ-постструктураліст Мішель Фуко («Історія безумства» (Париж, 1961), «Наглядати і карати. Народження в’язниці» (Париж, 1975), «Народження клініки» (Париж, 1963), «Історія сексуальності в класичну добу» (Париж, 1984, у двох томах )), тілесності (Д. Рош «Культура видимості. Історія одягу, XVII –XVIII» (Париж, 1989), Жан-Клод Шмітт «Зміст жестів на середньовічному Заході» (Париж, 1990)), почуттів (Е. Бадінтер «Любов на додаток. Історія материнської любові, XVII-XІX ст.» (Париж, 1980), Л. Фляндрен „Селянське кохання. Любов і сексуальність у селі старої Франції (кінець XVI- XVIIIст.)” (Париж, 1975), Ж. Делюмо «Заспокоювати і захищати, почуття безпеки на старому Заході» (Париж, 1989)) тощо.
Значне зростання числа цих об’єктів дозволило критикам культурно-антропологічної історії заявити про втрату останньою цілісної картини минулого. В середині 1980-х рр. історіограф «нової історії» Франсуа Досс сформулював твердження про «історію в уламках», яка буцімто докорінно різниться своїм епістемологічним підходом від «нової історії науки» і є якісно відмінним від неї історіографічним явищем. Одним це твердження не можна вважати повністю справедливим (принаймні щодо культурно-антропологічної історії), оскільки дослідження згаданих фрагментів відбувалося шляхом збільшення окремої частини історичної цілісності «технікою мікроскопа», тобто без розриву із загальним контекстом. Ці частини не відокремлювались від цілого, вони продовжуються функціонувати як його елементи, змінюються лише ракурс погляду історика на них.