Михайло Петрович був переконаний в тому, що здобутками вселюдської науки повинні мати змогу скористатися всі люди однаково вільно. З цією метою, необхідно розширювати можливості та науковий потенціал української мови, як мови не лише простонародної, а й мови науки. Навчання чужою мовою він вважав недоречним і навіть шкідливим, таким, що може завадити розвиткові української нації.
Для вченого є беззаперечним той факт, що українська мова не поступається жодній із слов’янських літературних мов ні в питаннях теорії, ні своїм багатством, витонченістю і гнучкістю форм. Як і видатний мовознавець О. Потебня, Михайло Драгоманов був переконаний у тому, що українська мова має потенційно закладені в ній засоби всебічного розвитку, внаслідок чого вона має здатність стати на той рівень, який дозволить їй забезпечувати всі суспільні потреби народу. Розвиток мови відбувається також під впливом суспільного прогресу. Розвиваючись, мова, на думку вченого, набуває все більше можливостей для того, щоб задовольнити потреби освіти, культури, науки. Завдання педагога полягає в тому, щоб навчати дітей аналізувати життєві факти, осмислено читати і робити певні висновки, а для цього навчання важливо починати рідною мовою. Тому важливо, на думку Драгоманова, скористатися живою народною словесністю, елементарні наукові дані викладати якомога ближче до понять і мови учнів, щоб досягти повного розуміння, засвоєння і відчуття художніх образів та реалій дійсності. Розвиток учнів за допомогою мови у тому саме і полягає, як вважає вчений, що вони усвідомлюють близькість образів, яка виражається близькістю слів. Такого усвідомлення можна досягти лише в тому випадку, якщо воно відбувається на основі рідної мови. Освіта рідною мовою є тією основою, яка дозволяє людині в майбутньому збагатити свої знання іншими мовами й іншими культурами, без чого нація не може вважатися розвиненою та освіченою. М.Драгоманов застерігає молодих людей, кажучи, що вони не можуть вважати себе навіть освіченими, доки не вивчать по крайній мірі двох-трьох мов.
Теорія національної освіти М.П. Драгоманова є яскравим відображенням особистості її автора, який відстоював право української мови на самостійний розвиток. Ідеї та погляди видатного просвітителя-гуманіста продовжують бути актуальними для сучасного покоління українців.
2. Життєвий шлях Михайла Драгоманова
2.1 Формування світогляду та освіта
Народився Михайло Петрович Драгоманов 30 (18 за ст. ст.) вересня 1841 р. у м. Гадяч на Полтавщині в родині дрібномаєтних дворян. Особистість Михайла формувалася серед простого люду, який оточував його змалечку. Ще з дитячих літ у хлопчика зародилась любов до України, до свого народу. Вона з’явилася, насамперед, під впливом розповідей батьків і близьких про своїх славних предків, які відзначались глибокою патріотичністю, демократизмом і самостійністю у мисленні та діях. Серед них був і виходець з Греції, що брав активну участь у міжнародних зв’язках уряду Богдана Хмельницького з іноземними державами як перекладач. За сімейними переказами він і започаткував рід українських Драгоманів. Його представники займали помітне місце серед козацької старшини Гетьманщини, мали свої маєтки, а пізніше отримали дворянське звання. Родина Драгоманових пишалася своїм походженням з козацької старшини, незалежністю і навіть вільнодумством. Один із дядьків Михайла, Яків Драгоманов, брав участь у декабристському повстанні. Батько ж закінчив привілейоване училище правознавства у Петербурзі, згодом з невідомих причин перебрався до провінційного Гадяча. Серед місцевих жителів він зажив репутації небагатого, але совістного і справедливого чоловіка. Петро Драгоманов добре ставився до селян, був визнаним на Полтавщині захисником усіх скривджених у їх домаганням через суди справедливості. Він учив сина набувати знань, щоб віддати себе праці для добра рідного краю. “Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з якими у мене не було морального розладу і боротьби...” [29; с. 137] – згадував пізніше Михайло Петрович. В родині Драгоманових панували демократичні настрої і широке зацікавлення українською старовиною, історією та літературою.
Спочатку Михайло навчався у нічим не примітивному Гадяцькому повітовому училищі (1849-1853 рр.), де з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання у Полтавській гімназії (1853-1859 рр.) з її рутинними порядками. Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. Він вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пілка, мати Лесі Українки) згадувала, що “книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлоссер, Маколей, Прескотт, Гізо” [29; с. 137].
Саме в гімназії Драгоманов почав серйозне знайомство з історичними працями М. Карамзіна, Д. Бантиша-Каменського, Ф.К. Шлоссера, В.Г. Прескотта, Т.Б. Маколея, Ф.П.Г. Гізо, зачитувався “Отечественными записками”, “Современником”, фундаментально опановував іноземні мови, зокрема латинь. По смерті царя Миколи І полтавські гімназисти почали випускати рукописний часопис, редактором якого був М. Драгоманов [12; с. 607].
Самостійність юнака, внутрішня задерикуватість і несхильність до показної поштивості завдавали йому чимало проблем. За незалежні погляди М.Драгоманова виключили з останнього класу без права вступу до будь-якого іншого навчального закладу. Але завдяки заступництву вчителя історії О.І.Строніна перед попечителем Київського учбового округу Миколою Івановичем Пироговим хлопцю було дозволено скласти іспити екстерном.
Восени 1859 року Михайло вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. Напередодні реформи 1861 року в російському суспільстві витали ліберальні та революційні ідеї. Незважаючи на те, що Київ як адміністративний центр Південно-західного краю був досить провінційним містом, і тут відчувалося невдоволення суспільним становищем: серед студентів університету формувалися гуртки польського національно-патріотичного спрямування, поширювалось демократичні ідеї в дусі "Современника”, поступово вироблялася програма української національно-культурної праці. Саме з-поміж студентів-шістдесятників вийшли майбутні автори першого українського літературно-політичного журналу “Основа”, члени “Київської громади”, фундатори Південно-західного відділу Російського географічного товариства тощо. Щоправда, Михайло в ту пору мало цікавився політикою. Можна сказати, що девіз його педагога О.Строніна – якомога більше працювати над самоосвітою, в особі М.Драгоманова знайшов вдячний відгук. У Київському університеті у Михайла з’являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувались у неспокійному студентському середовищі.
М.Драгоманов намагався встигати й органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхнули розбуджені загальною ситуацією політичні настрої. Дуже важливим у становленні М.Драгоманова як політичного і громадського діяча був його виступ над труною Тараса Шевченко в Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: “Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець” – виявилися пророчими [29; с. 138].
З духовним всесвітом Кобзаря Драгоманова єднала свята мрія про незалежність України, так само, як і нищівна критика цієї мрії і ворогами, і уявними друзями.
Будучи студентом юнак викладав у недільній школі на Подолі, а після її закриття – в Тимчасовій педагогічній школі. За роки навчання на історико-філологічному факультеті Драгоманов добре навчився самостійної дослідницької праці, і це не могло не впасти в око професорові загальної історії В.Шульгіну. щоправда, його пропозицію залишити М.Драгоманова на кафедрі до отримання професорського звання було взято до уваги лише пізніше. Навесні 1863 року Михайло закінчує університет і йде вчителювати до другої Київської гімназії. Тоді ж була розпочата праця над підготовкою дисертації “Імператор Тиберій”, яка була захищена 1864 року. З цього часу Драгоманов обіймає посаду приват-доцента кафедри античної історії Київського університету, де читає лекції з всесвітньої історії.
Того самого року Михайло знайшов своє сімейне щастя. Він одружився з актрисою Людмилою Михайлівною Кучинською, яка все життя була його вірною помічницею і берегинею родинного вогнища.
2.2 Громадсько-політична діяльність
На початку1860-х років М.Драгоманов близько знайомиться з Володимиром Антоновичем. Саме в цей час сформувалась “Стара громада”. В 1863 році до “Київської громади” вступає Драгоманов. Дуже швидко він стає одним із лідерів організації.
У його поглядах послідовно відобразився курс на поєднання соціалізму з національною ідеєю, висловлений ним у широко відомій формулі: “За обставинами України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем” [23; с. 218]. Український соціалізм у драгоманівській версії мав загальнолюдський, етичний характер і став головною ідеологією українського руху 2 пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Громада виникла як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури, народного побуту, права. Пізніше у 70-х роках з’явились нові молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про “самостійне політичне існування” України з “виборним народним правлінням”.