Сьогодні розвиток історичної науки набуває особливого значення. На очах майже одного покоління проходять зміни не тільки в змісті наукового знання і в методах його одержання, але й у формах зв’язку науки з суспільством, в організації наукової діяльності. Для істориків головною проблемою є осмислення того, що ми переживаємо на основі власної історії та світового досвіду.
Вивчення традицій в історії історичної науки зобов’язує, в першу чергу, звернутись до змістовного аналізу наукового знання. Без аналізу якраз змістовної сторони знання неможливо відрізнити дійсний розвиток історичної науки від псевдонаукових кон’юнктурних “шкіл”. Відомо, що історіографія надто охоче йшла на компроміси або на пряму підлеглість владі, інтенсивно створюючи численні міфи, що спричинилися до глибокої дискредитації історичної науки, котра вже ніби втратила і право називатися наукою 1.
Проблему історичних наукових традицій розглядають вітчизняні і зарубіжні дослідники науки, пов’язуючи їх, що цілком зрозуміло, з проблемою традицій у культурі. Щодо традиції дослідницької, яка є регулятором у науковому пізнанні, то визначають її нормативно-евристичну функцію, яка вимагає безперервного продукування нового знання і заперечення стереотипів мислення, які склалися.
Сьогодні історична наука, щоб бути дійсно наукою, повинна зайнятися розробкою нової концепції, нових підходів, перш за все, методологічних та філософських. Це, звичайно, не означає, що маємо безоглядно заперечити набутки минулих часів. Адже наша історіографія репрезентована такими іменами, як Микола Костомаров, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип’якевич та ін., має досягнення, що становлять гідну історіографічну та історіософську спадщину світової історичної науки і гордість української національної історичної школи із стійкими науковими традиціями. Адже скрізь і завжди в історії всіх наук ми бачимо, як на протязі одного, двох, трьох поколінь одночасно появляються талановиті люди, піднімають на значну висоту окрему галузь духовного життя людства і потім не мають собі замісників. Інколи потрібно довго чекати, щоб знову з’явилися рівні їм уми і рівні їм таланти; інколи вони не проявляються 2.
М.Грушевський підкреслює тяглість київських наукових традицій, починаючи від “Академії Ярослава” — основного освітнього центру середньовічної української держави, яка знайла своє продовження в Київському Атенею — цій другій українській академії ХVІІ ст., і мала домінуючий вплив на культурне життя України і Східної Європи. Згодом Київська наукова традиція відроджується в наукових і академічних осередках у ХІХ ст., без огляду на переслідування української мови і культури російською владою. Діяльність НТШ у Львові і УНТ у Києві завершує головний підготовчий етап до організації третьої модерної академії — Української Академії Наук як найвищої наукової установи в найновішому періоді української історії 3.
Традиційні прагнення істориків передусім полягали в правдивому віддзеркаленні минулого і в поверненні історії функцій “вчительки життя”, як дороговказу нашого буття, основою якого є поміркованість, практичність та реалізм. Історія покликана допомогти індивідууму відокремлювати істинне і правдиве від хибного й неймовірного, відрізнити справжню політичну і державну мудрість від уявної. Крім того, національна історія має репрезентувати народу всю героїку та трагедію його минулого, переконати його в тому, що він здатний будувати і мати державу не гіршу від інших народів, здатний захищати і вдосконалювати її.
Очевидно, що при дослідженні тих чи інших подій, історик повинен спиратися на домінуючі принципи методології — історизм та об’єктивність. При вивченні та аналізі навіть найдраматичніших сторінок історії дослідник повинен “вжитись”, “вписатись” у час появи та взаємодій досліджуваних подій і фактів. Інший підхід прирікає на тимчасове існування досліджень, робить історію служницею політики. Сьогодні йдеться мова про модель-схему української національної історіографії, яка охоплювала б усі періоди і головні явища історії України й об’єктивну історичну термінологію 4.
Для історичної науки зразком об’єктивності стали праці В.Б.Антоновича, які ґрунтувалися на точному і незаперечному архівному матеріалі. Якщо не брати до уваги постійну обережність, з якою В.Антонович робив висновки, то стане зрозумілим, чому його історичні праці завжди були значним явищем у науці і користувалися безсумнівним авторитетом. І тільки поява нових матеріалів, зазначав І.М.Каманін, могла б видозмінити висновки В.Антоновича, та й то другорядні, основні ж були ним установлені міцно 5. Він вбачав у науці те високе, чисте знання, звільнене від усяких сурогатів, що служить вірним підґрунтям прогресу. Тому В.Антонович ретельно оберігав науку від різного зовнішнього впливу, від всього того, що принижує її і робить рабинею найгірших інстинктів людини. Повна відсутність усякої тенденції, критичне ставлення до джерел і літератури, сувора об’єктивність і обережність у висновках були тими рисами, які характеризують і лекції, і наукові його праці, і прямо випливають із його душевного складу 6.
Дослідники творчості В.Антоновича звертали увагу на “занадто підкреслену наукову об’єктивність і безсторонність” історика, на те, що він “дуже рідко і в надзвичайно обережній, ледве помітній формі давав відчути свої загальні погляди, свою філософію української історії”. Так, О.Єфименко стверджувала, що “в розвідках Антоновича завжди зберігається рівновага і гармонія між ідеєю і фактом”, і, як позитивне, відзначала, що він ніколи не дає готової ідеї. Але факти під мистецькою рукою історика укладаються в такій ясній перспективі, так логічно і струнко, що ідея явища вимальовується з найбільшою виразністю 7.
В.Б.Антонович був далекий від замилування українством, від ідеалізації, гри на патріотичних почуттях. Він завжди й неухильно відстоював об’єктивізм, закликаючи підкорювати йому особисті почуття дослідника: “Только историк, глубоко верящий в могущество своего народа, в его силы, в его будущность и духовную мощь, не остановится устранить то, что хоть и иногда и приятно патриотическому чувству, но не выдерживает строгой критики... Настоящий историк знает, что история — это народное самопознание, и что чем больше внести в него света, правды и науки, тем выше, моральнее, а значит и могущественее становится данный народ; духовные силы развиваются не от создания фантастических тенденциозных образов, а от трезвого и прежде всего правдивого понимания своего прошлого” 8.
Історична наука має багаті традиції дотримання вченими об’єктивності в оцінці історичних явищ та подій. М.Драгоманов вважав, що наукова історія мусить розказати усі факти, які мали вплив на життя краю і народу, що, досліджуючи питання історії українського народу, як і інших народів, варто мати на увазі “тільки наукову правду” 9. Завдання історичної науки М.Драгоманов вбачав у тому, щоб схопити загальну норму подібних явищ, тобто їх закон. Всяку природну систематику або статику необхідно розглядати через їх історію чи динаміку, тому що явища переходять від найпростіших форм до найскладніших у певній послідовності 10. Цю методологію, переконаний М.Драгоманов, необхідно застосувати при дослідженні історії. Якщо в історії помітна низка фактів одного роду і вичленити з них ці родові ознаки, то тоді в багатьох випадках з’ясується, що певні явища історичного характеру повторюється за відповідних умов. Цей висновок і є історичним законом. Якщо ж спостереження покаже, що якість явища повторюються, тому що вплив певних історичних умов на них слабшає або й зовсім зникає, то в цьому випадку ми приходимо до другого закону, тобто до того самого, але інакше вираженого. Отже, зауважує М.Драгоманов, для того, щоб дійти якогось узагальнення історичних явищ і надати практичного значення науці про ці явища, необхідно передусім їх розкваліфікувати за родами і видами, позаяк “тільки провівши факти через логічну систематику, ми досягнемо того, що топографічна і хронологічна сторони їх прояву будуть допомагати нам зрозуміти їх, а не затьмарювати і збивати з толку наше розуміння” 11. Неминучим наслідком логічної, а не топографічно-хронологічної системи викладу історичних фактів виступає порівняльний метод, котрий М.Драгоманов розглядав як основу основ історичної науки.
У праці “Положення і завдання науки стародавньої історії” М.Драгоманов писав, що ми мусимо визнати правильність принаймні двох вимог позитивізму щодо історичної науки, а саме: історична наука повинна дати, по-перше, так само точні узагальнення, які дають науки математичні, фізико-хімічні та біологічні, тобто вона покликана відкрити закони розвитку суспільства; по-друге, вона повинна дати висновки, котрі мають таке саме практичне значення, як висновки природничих наук 12.
М.Драгоманов критично відноситься до дослідників, які шукали закономірності історичного процесу у зовнішніх зносинах народів, тоді як їх треба шукати у внутрішній історії кожного конкретного народу. Не можна виправдати тих істориків, в яких наукові побудови густо замішані на націонал-патріотичному самовизначенні, що, на думку М.Драгоманова, притаманне народам, котрі з різних причин відстали від інших народів у розвитку політичного або культурного життя. Самовозвеличення пригноблених і відсталих народів може тільки тішити їх мріями про неминуче настання і їхньої черги “оновити світ” 13.
Тому М.Драгоманов таким науковим побудовам протиставляє власну концепцію філософії історії, в основі якої лежить з одного боку ідея прогресу, а з другого — соціологічне розуміння історичного прогресу. Саме ідея прогресу зумовила істориків досліджувати внутрішні причини історичних явищ і змін — культурні, економічні, соціальні, політичні. Український вчений послідовно відстоює тезу, згідно з якою здатність до прогресу є властивістю переважно людської думки, і ця здатність діє головним чином у тій сфері, котра породжується цією думкою, тобто у внутрішній історії народу. Саме тут вона має діяти безперервно в тому розумінні, що повинна закономірно породжувати нові потреби і шукати засоби їх задоволення. Лише така закономірність може вважатися логічною та історичною 14.