Історико-краєзнавче дослідження міста Березне (Рівненської області) (стр. 3 из 4)

Березне ж у складі західної частини Волині відійшло до Речі Посполитої Польської, апетити якої, теж, як і раніше, сягали «од може до можа».

За часів польської окупації Березне було центром Березнівської гміни Ровенського повіту. 1 січня 1925 року з нього було вилучено Деражне, Сте-пань, Костопіль, Березне, Людвипіль та утворено з них Костопільський повіт. За переписом 1921 року, в містечку проживало 5385 чоловік, нараховувалось 66 будинків. Колишню Березнівську волость поляки поділили на дві гміни - Березнівську і Людвипільську, Березне опинилося в демаркаційній лінії, тому мало зв'язки з Радянською Україною.

Через радянсько-польський кордон тікало дуже багато людей у Польщу. Спочатку це були колишні царські урядовці, поміщики, промисловці, купці та духовенство. Дещо пізніше, приблизно з 1925 року, серед втікачів з'явилися професори, інженери, агрономи, вчителі, службовці. Вони розповідали людям жахливі речі про більшовицький режим. З 1930 року польсько-радянський кордон на Поліссі заливає нова хвиля втікачів. Між ними та прикордонними військами ДПУ велася справжня прикордонна війна. Це вже не були буржуї та інтелігенти, а звичайні робітники і селяни.

Тому навряд чи варто категорично стверджувати, що окупація Березного Польщею була виключно негативним явищем, особливо у порівнянні з більшовицькою окупацією Східної України. Так, поляки гальмували розвиток української мови, запровадили поліцейський режим, але все ж не додумались, як більшовики, організувати штучний голодомор, масовий терор, повсюдне нищення храмів.

2.5. Характеристика пам'яток історії та культури.

На Західній Україні продовжувався еволюційний розвиток економічного і суспільно-політичного життя. З 1921 по 1939 рік в Березному було збудовано приміщення магістрату, школу, міст через Случ, бойню, приміщення протипожежної частини, міський арешт. Діяла електростанція, вулиці містечка були забруковані на 75 відсотків, до станції Мок-вин і До Костополя двічі на день ходив автобус. В місті були лазня і пральня, два готелі, два ресторани. Діяли шкіряний та спиртовий заводи, 5 механічних млинів, 5 крупорушок, 3 тартаки, 6 олійниць, новозбудована броварня, більше 90 кустарних ремісничих майстерень, торгувало понад 150 крамничок. Більше половини мешканців Березного (440 дворів) були зв'язані з сільським господарством.

До містечка належало і 165 хутірських господарств. Загальна площа землі міщан становила 1429 десятин. Тільки 40 господарств мали ділянки від 7 до 10 десятин, решта володіли невеликими наділами, розкиданими в різних місцях. Після встановлення польської влади в Березному з'явилися великі польські пани, орендарі, адміністратори, шинкарі та різні підпанки, які були повтікали у роки революції. Найбільшими земельними власниками стали поміщики Еманішки, яким належав яринівський ліс, і пан Малинський, що володів 45 тисячами гектарів землі, в основному лісами.

Щодо селян, то їх було обкладено великим податком, над ними тяжіли значні недоїмки, вони іноді відмовлялись платити податки. Але польська влада намагалася не загострювати до крайнощів стосунків з місцевим населенням. Експлуатація робочого люду була необмеженою тільки на тих підприємствах, здебільшого дрібних, де не було профспілок. Профспілки ж у випадку посилення визиску організовували страйки і добивалися бодай часткового збільшення заробітної плати.

Складніші справи були з національними утисками. В магістраті Березного за даними 1927 року не було жодного українця. Обраними До магістрату могли бути лише ті особи, які на день виборів мали не менше 30 років і володіли (усно і письмово) польською мовою. Право обирати мали особи, яким виповнилося 24 роки.

У Березному було дві семирічні школи — одна польська, друга українська. Однак в останній вживання рідної мови обмежувалося. У 1920-1935 роках директором тут був українець Микола Романкевич, а з 1935 на цю посаду було призначено поляка Сковронського. Крім названих, у містечку діяли три початкові єврейські школи, одна з них приватна. Духовні потреби березнівчани могли задовольняти у православному храмі, римо-католицькому костелі, п'ятьох невеликих синагогах.

В державних установах дозволялося розмовляти лише польською мовою. В наказі від 21 травня 1921 року воєвода Волинський Ян Кжановський писав, що вживати українську мову в будь-якій установі забороняється. Винні в порушенні цього наказу підлягали штрафу в розмірі 3 тисячі польських марок або арешту до шести місяців. Щоправда, не знайдено жодного документу, де були б зареєстровані випадки покарання за вживання української мови.

Поза всім тим поляки дбали про розвиток Березного. Про це свідчать дані про розподіл і використання міського бюджету, який в 1933-1934 рр. становив 49800 злотих. Так от, витрати на освіту склали 3835 злотих, або 7,8%, на охорону здоров'я - 3243 злотих (6,5%). Слід зазначити, що в місті діяв сеймиковий шпиталь на 24 ліжка, лікуваня було платним і досить дорогим. Знаходився тут також притулок сестер Уршулинок, заснований при маєтку пана Малинського, який, правда, утримувався за його рахунок, та єврейський притулок для престарілих. На соціальне забезпечення з міського бюджету виділялося 2192 злотих і 1000 злотих — на... протипожежну команду. Тут ще не враховані витрати на будівництво школи, яке фінансувалося за рахунок державного бюджету (30 тисяч злотих на рік).

Особливістю містечка Березне, яка виділяла його серед інших міст Волині, був національний і релігійний склад населення. Станом на 1927 р. за даними магістрату тут проживало 2900 міщан (без жителів, які мали земельні наділи). З них українці складали 1,3 відсотка (в гміні Березне - 75,8%), поляки - 4,3 відсотка (16,9%), росіяни - 0,4 відсотка, німці стільки ж (5.9%), чехи

- 0,6 відсотка і євреї - 93 відсотки (1,1%). В Березному була одна з най-міцніших єврейських общин на Волині. Вона мала як і повсюдно в Польщі закритий характер. На перший - план в ній висувалася іудейська віра і пов'язана з нею релігійна організація, яка ще називалася релігійною гміною.

Важливу роль в громадському житті євреїв відігравала мережа власних культурних і господарських організацій. В Березному найбільш популярним було відділення товариства «Тарбут», яке ставило за мету введення в єврейських школах мови ідіш і утримувало мережу власних освітніх центрів. Діяли також товариства опіки над сиротами та охорони здоров'я, спілки купців і промисловців, дрібних купців і ремісників, профспілки найманих робітників різних галузей. На початку 20-х років вся торгівля і ремесло знаходилися в руках євреїв. Вони були і власниками квартир, призначених для найму. В цей період і розпочинаються дії християн (католиків і православних), спрямовані на обмеження ролі, а тим самим і доходів євреїв. Найважливішим кроком було створення спілок селян і споживачів, які продавали і скуповували сільськогосподарські продукти без посередництва єврейських купців. Виникали промислові заклади і ремісничі майстерні, фундаторами яких були християни. В 1934 році в гміні діяло понад 60 нелегальних майстерень кравців і селян. В подальшому доля тисяч осіб єврейської національності була трагічною - їх по-варварському винищили німецько-фашистські окупанти.

В 20-30 роки в Березному діяли різні гуртки, організації революційного спрямування, які виступали проти польської влади. Члени організації «Українське Національне Відродження», створеної Т. Бульбою-Боровцем, більшість членів «Просвіти» боролись за створення незалежної демократичної держави проти поляків, комуністів, а пізніше німців і Червоної Армії. Деякі члени «Просвіти» підтримували - комуністів, комсомольців у їх прагненні до возз'єднання з Радянською Україною. «Просвіта» діяла легально, а організації національного і комуністичного спрямування переслідувались польською владою і змушені були знаходити спільну мову в Березі Картузькій - концтаборі, де в одній камері нерідко сиділи націоналісти і комуністи.

В Ровенській прокуратурі була заведена справа на жителів Березного Володимира Ількевича і Володимира Черниша, які в 1932 році розповсюджували комуністичну літературу. За це їх було заарештовано. Підпільно діяла молодіжна організація «Комсомол», яка складалась з 12 чоловік. В 1925 році вона була викрита, заарештовано і ув'язнено на короткі строки А. Менделя, Б. Шпетрика, М. Ельберта, Д. Шехеля, А, Чорноту, А. Коца, Я. Піахасовича, М. Тендер, А Ліберман, А. Поліщука, Г. Гендлера, X. Гендлер. Більше ця комсомольська організація не відроджувалась, поступово зникли і розмови про приєднання до Радянського Союзу.

Значно масовішим і активнішим був започаткований у 1926 р. осередок «Просвіти». Справжнім його натхненником був отець Миколай - священик Української Автокефальної Православної церкви. Отець Бухович глибоко знав нашу національну історію і з радістю передавав свої знання молодим просвітянам. Чимало корисних порад щодо організації просвітницької роботи давав директор української семирічної школи Микола Романкевич. Очолював осередок Яків Шнайдер, колишній вояк армії Симона Петлюри. Пізніше, з другим приходом більшовиків у Березне, він був мобілізований і загинув на фронті в 1944 р. Просвітяни організували читальню, хор, драматичний гурток.