Та вже 23 лютого селяни в селах М’якоти, Хотень, Шекеринці, Велика Радогощ, Борисів почали повертати собі усуспільнене зерно, інвентар. Через декілька днів ці виступи перекинулися на всі села району. Початкові вимоги про повернення насіння, інвентаря поступово переросли в політичні: “Надати право голосу всім", “Геть радянську владу”.24 лютого жінки с. Добрин розібрали усуспільнене майно. В натовпі кричали: “Нас грабують, немає нічого: ні мила, ні хліба, в СОЗ не підемо”. Одночасно окружком дав вказівку заарештувати порушників порядку.4 березня 1930 року заарештовано “зачинщиків і осіб контрреволюційного елементу", з них в Плужненському районі - 149, а в Ізяславському - 30 чоловік. На кінець березня кількість заарештованих становила понад 2000 чоловік. Селянські виступи, які одержали назву “волинок” були стихійними і розрізненими. Мети єдиної у повстанців не було, це й обумовило їх поразку. Вони були придушені збройною силою. Про виконану роботу в питанні проведення колективізації Шепетівський окружком доповідав в ЦК КП (б) У “В тих районах, де завдано нищівного удару, шляхом масових арештів контрреволюційного активу з кулацтва, де нами розгорнута масова політробота настав спокій (Плужне, Ізяслав) ”. Майже всі заарештовані були засуджені, деякі до розстрілу. [31].
8 березня 1931 року відбувся Пленум Ізяславського райкому КП (б) У, який розглянув хід створення колгоспів, вказав на помилки, допущені при проведенні цієї господарської кампанії. Вимагалося прискорити хід колективізації, підкреслювалось про необхідність класової пильності.
Постанова Пленуму Райкому була виконана достроково. В усіх селах з'явились колгоспи. Селяни, позбавлені землі і засобів до існування, змушені були йти працювати на так звану колективну ниву.
Новоутвореним молодим колгоспам доводилися плани непосильницьких хлібозаготівель, при чому вони часто змінювалися в бік збільшення. У колгоспах, а також в індивідуальних господарствах, які ще не встигли вступити до колгоспів, забиралося все зерно, навіть насіння. Уповноважені керівних органів ходили із хати в хату і вимітали, в повному розумінні цього слова, весь наявний хліб. Це та поганий урожай 1932 року призвели восени 1932 року і весною 1933 року до голоду. [4, 250].
Голодом була охоплена майже вся Україна. В районі померли тисячі людей. Голодували також і міські жителі. Так, житель Ізяслава Григорій Чмерук, доведений голодом до озвіріння, ходив із своїм сином Данилом на залізничний вокзал, брав до свого дому пасажирів, які не мали де переночувати, вбивали їх і закопували у старому погребі. Гроші, одяг, взуття, все, що при них було, привласнювали і згодом міняли на продукти харчування. За зиму і весну 1933 року позбулися життя в такий спосіб 9 чоловік. [20].
По закінченні колективізації, тобто одних репресій, розпочинається, особливо в 1937-1939 роках, нова хвиля репресій і за новими мотивами. Тепер вишукували “ворогів народу". Все робилося з метою залякування людей, примусити їх підкорятися владі. Придумуються різні так звані націоналістичні, контрреволюційні організації, що ніби то вони готують повалення існуючого ладу. Під цим приводом багато мешканців міста було заарештовано і обвинувачено по дуже важких політичних статтях кримінального кодексу УРСР. Так, мешканця міста Кашевара Григорія Степановича, 1897 року народження, заарештовано 1937 року і звинувачено в причетності до контрреволюційної діяльності і засуджено за статтею 54-10 КК УРСР до 10 років позбавлення волі. [23].
Петра Мартиновича Нізовця, 1894 року народження, також заарештовано у 1937 році. Йому інкримінували діяльність в українській контрреволюційній, націоналістичній, повстанській організації. Засудили його за тією ж статтею, але з позначкою 2, до розстрілу. Вирок виконано 3 грудня 1937 року. [23].
Подібна доля спіткала Шевчука Василя, Сидоренка Саву, Нагаєвського Володимира, Матусевича Михайла, Мордача Федора, Вільчинського Івана та багато інших мешканців Ізяслава, безпідставно обвинувачених як “ворогів народу". Вони загинули в тюрмах і концентраційних таборах, при режимі, що в той час існував. [22].
Але життя не стоїть на місці. Змінювалося в ці ж роки на краще побутове і культурне обличчя Ізяслава. З’явилися впорядковані вулиці і тротуари, розгорнулося комунальне будівництво. В 1931 році прокладено першу лінію водопроводу із околиці міста Климівки до центру міста. Налагоджувалося повноцінне мирне життя міста. Так, у 1939-1940 році в місті працювало 2 середні і 2 неповні середні і одна початкова школа, в яких навчалося 1652 учні, працювали 80 вчителів. Функціонувало 11 дитячих майданчиків, де працювало 90 вихователів. [30, 191]
Працювала районна лікарня на 120 ліжок, поліклініка, протитуберкульозна лікарня, аптека. Діяли кілька культурно-освітніх закладів. Зокрема, це будинок культури, міська бібліотека, звуковий кінотеатр, стадіон, іподром тощо. В місті виходила районна газета “ За соціалістичне село".
Ізяслав і територія навколо нього має давню історію. Свідченням життя стародавніх людей на території, де знаходиться місто, є те, що на берегах річки Понори жителі міста знаходять вимиті водами річки з її берегів і русла знаряддя праці, що відносяться до періоду неоліту: кам’яні молоти, сокири, рубила.
1950 року жителі міста на березі річки Понори знайшли частину бивня мамонта, який експонувався в музеї міста, до перевезення його в місто Хмельницький. [35, 72]. У 1970 році таку знахідку було виявлено в глиняному кар’єрі місцевого цегельного заводу. На місце знахідки виїжджала археологічна експедиція Хмельницького обласного краєзнавчого музею. Вона зафіксувала рештки піздньопалеолітичного житла. Воно мало округлу форму площею біля 75 кв. м. На долівці житла, під завалами тваринних кісток, експедиція виявила дві плями від вогнищ і кремінний інвентар, що складався з наконечника поламаного списа і шкребачки. Поруч знайдено кістки тварин, які засвідчили, що мешканці житла полювали на мамонта, благородного оленя, ведмедя і зайця. Виявлено і шкребачки - суто жіночі знаряддя праці. Вони, на думку дослідників засвідчують про те, що хазяїном житла була парна сім’я. Згідно з розрахунками, за якими житлова норма у первісних суспільствах в середньому не перевищувала 10 кв. м. площі стійбища на одного мешканця, то сім’я виявленого житла могла складатися не більше як семи чоловік. [35, 73].
А.Ф. Гуцал і В.П. Мегер у праці “Нові археологічні дослідження на Ізяславщині і Шепетівщині" вказують, що на території Ізяславщини була низка стародавніх поселень. Серед них - поселення IV-III століття до нашої ери біля сіл Двірець, Сморшки, Михнів - поселення скіфського часу. Залишки городищ знайдено біля сіл Борисів і Кунів. Привертають увагу городища біля сіл Михнів, Плужне, Сморшки. Ці пам’ятки на підвищеннях, вони мають складну систему оборонних споруд, які вдало поєднуються із рельєфом місцевості. Особливу увагу привертає група з 250 курганів біля села Михнів. Вони витягнуті двома лініями з південного заходу на південний схід. Біля села Михля відкрито і обстежено 6 курганів. Поблизу села Покущівка відкрито групу з 60 курганів. Крім цих старожитностей було розкопано рештки давньоукраїнського поселення при впаданні в Горинь річки Сошни. [4, 237].
Про давнішнє життя на цій території розповідають знахідки із розкопок, що проводилися на околиці міста (Старе місто) в урочищі Остроня, територія якої в той час була ще покрита старим дубовим лісом, археологи в другій половині ХІХ ст. виявили 17 могильних курганів, 8 з яких було розкопано.
Три найбільші кургани мали окружність приблизно 80 метрів і висотою до трьох метрів. Вони мали куполоподібну форму. Останні 14 мали вигляд не великих розпливчастих пагорбів окружністю до 25 метрів і висотою до одного метра. В розкопках кургану виявлено залишки глиняних горщиків неправильної форми, що вказує на ручну роботу, останки багатьох людських кістяків, кам’яний молоток із діориту, срібне кільце з неспаяними кінцями, що свідчить про незнання процесу спаювання металів. В окремих курганах знайдено залізні цвяхи, із залишками прилиплого до них зітлілого дерева, що свідчить про захоронення в трунах. Але потрібно також зазначити, що окремі горщики, мабуть виготовлені в більш пізній час, мали правильну форму, що свідчить виготовлення їх на гончарних курганах. Судячи по добре відшліфованому кам’яному молотку і зробленій в ньому свердловині для ручки, археологи дійшли висновку, що виготовлений він в кінці кам’яного віку, в так званий неолітичний період. Типи поховань, ймовірно, характерні для древлян і належать, на думку археологів, до кінця VIII або початку ІХ віків. Але, нажаль, нам невідомо яку назву носило існуюче в той час тут поселення. [15].
Дослідження часу виникнення Ізяслава продовжується багатьма істориками, археологами, краєзнавцями в наступні роки минулого і теперішнього століття. Серед істориків немає єдиної точки зору з приводу часу і місця виникнення самого міста, його найменування, а тому існують різні версії щодо розв’язання цього питання.
Так, в 1981 році співробітники Київського дослідного інституту “Укрпроектореставрація", на чолі з М.Н. Нікітенком вперше на території міста Ізяслава провели розкопки в старій частині міста на невеличкому до 2 га останці, розташованому при впадінні в Горинь її лівої притоки Сошни. Відкрито давньоруське городище, що називається місцевими жителями “Рогніда". В культурному шарі товщиною до 0.6-0.65 м найбільш численними знахідками були фрагменти посудин ХІ сер. ХІІІ ст., в тому числі імпортний амфор. Крім кераміки, знайдені фрагменти скляних браслетів, віконного скла, що на думку археологів, свідчить про міський спосіб життя давнього населення. В культурному шарі і в двох житлах, що частково збереглися, знайдені також сокири, шпори, стремя, ножі, наконечники стріл, пряжки, цвяхи, замки, ювелірний пінцет, заготівки з заліза і бронзи. В шарі пожежі одного з жител (або господарчої прибудови) знайдено обвуглений дерев'яний короб із зернами пшениці, проса, основа ткацького верстата з вовняними нитками, що частково збереглася і фрагмент фарфорової чашечки з ручкою; тут же на підлозі розміщено кістяк коня, котрий, мабуть, загинув при пожежі. Давньоруський культурний шар, менш насичений знахідками, потужністю 0.1-0.3 м, простежується північніше “Рогніди” на останці і вздовж лівого корінного берега Горині майже до Бернардирського монастиря. [36, 17].