Ідейно-політичне життя Полтавщини.
Політична асиміляція України російським царизмом супроводжувалася ідеологічним тиском. Три імперські постулати ХІХ ст. – самодержавство, православ’я, народність – трагічно позначилися на українському світогляді, розвинувши комплекси малоросійства і хохлацтва. Проте національна свідомість, що пробуджувалась, зайшла в суперечність з офіційною тріадою. Частина української освіченої верстви не поділяла ідеї самодержавної й “єдинонеділимої” Росії. У 1840-х рр. в Україні з’явилась національна громадсько-політична організація – Кирило-Мефодіївське братство. Надзвичайно важливий етап у формуванні національної і соціальної свідомості українського народу ознаменувала собою пророча діяльність Т.Шевченка.
Один із важливих потоків українського національного відродження протікав на Лівобережній Україні. Українське відродження, зокрема, літературно - національний рух започаткувала дворянська верства. Вона ж була представником і носієм цього руху впродовж цілого ХІХ ст. В народні, передусім селянські маси цей рух не йшов по тій простій причині, що вони опинилися в фактичній неволі, стали поза обсягом впливу школи й просвіти. Полтавщина зробила вагомий внесок у розвиток українського відродження, висунувши численних його піонерів і прихильників.
1.Світоглядна криза кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття.
Ліквідація царизмом решток української автономії і включення колишньої Гетьманщини до складу Російської імперії викликали світоглядну кризу в українському суспільстві. Перед провідною українською щляхетською верствою постала проблема формування нової ідеології. Метаморфози, що відбувалися, вимагали пояснень. Не менш важливо було визначитися в ставленні до імперії.
Позиція української верхівки визначалася міркуваннями прагматичного характеру. Головним своїм завданням представники козацької старшини та їхні нащадки вважали одержання російського дворянства та збереження у повному обсязі своїх давніх прав і привілеїв. Факт імперської присутності негативно вплинув і на самопочуття народних мас. В українському суспільстві розвинувся хворобливий стан самосвідомості, який дістав назву малоросійства і хохлацтва. Народні маси не виявили жодного зацікавлення обороною автономних установ. Покоління за поколінням цих пристосуванців залишали своїм дітям у спадщину ярмо.
Проте в надрах суспільства продовжував жевріти український регіональний патріотизм. Загальне пристосовництво не виключило збереження у частини дворянства української самосвідомості й патріотичних почуттів. Саме вони шукали політичні концепції, які могли б поєднати лояльність до Російської імперії із захистом автономії своєї батьківщини та власних соціальних привілеїв. Ностальгічні настрої за втраченою державою склали підгрунтя літературного та політичного відродження України.
Відстоювання козацькою верхівкою своїх станових прав об’єктивно означало відстоювання прав автономії України. Вперше це засвідчили вибори в катеринську Комісію 1767р. депутата від Лубенського полку Г.А.Полетики.
На рубежі ХVІІІ-ХІХ ст. у світогляді тогочасної української провідної верстви відбувся вирішальний внутрішній переворот. Діставши підтвердження прав володіння маєтками та кріпацькими душами, більшість українського панства відмовилася від дальшого відстоювання політичного відстоювання вітчизни і прийняла всеросійську державну ідеологію. Від українського населення відірвалися цілі стани: дворянство, чиновники, купці, взагалі інтелігенція. Швидкими темпами йшло “обрусіння” міст. Нащадки козацької старшини, які стали російськими дворянами, вважали себе частиною російської еліти і чесно служили монархові та імперії, не втрачаючи при цьому почуття самоповаги.
2.Участь в обороні імперії.
Своєрідним моментом істини для українського суспільства став початок російсько-французької війни 1812р. зіткнення між двома імперіями породило в українців надію на відновлення автономії та козацького ладу. Однак намагання відновити козацтво як військову силу в 1812 і 1831рр. мали короткотривале значення і набули характеру грандіозної провокації. В обороні Російської імперії велику роль відіграли також окремі представники козацького стану Полтавщини.
Згідно з урядовим маніфестом від 6 липня 1812р у 16 губерніях Росії та України формувалися тимчасові земське та козацьке ополчення, яке формувалося із кріпосних селян та козаків. В колишній Гетьманщині протягом липня 1812р. було сформовано Українське ополчення під командуванням генерал-лейтенанта Гудовича М.В. Полтавське ополчення під командуванням генерал-майора Жевахова П.С. включало 6 піших та 6 кінних полків
Козацьке ополчення складалося з 14 підрозділів загальною чисельністю 66228 чол. Число тих, хто побажав вступити в козачі полки, і тих, хто вступив до них, як свідчать архівні документи, в 5 раз перевищувало найбільший рекрутський набір. Сформовані в Полтавській і Чернігівській губерніях козацькі полки в середині вересня вирушили в Калугу й Тулу, звідки були розподілені на різні ділянки боротьби з ворогом. Комплектуванням українських козацьких полків особисто цікавився М.І.Кутузов. Козацтво, яке виставило на фронт 15 полків, піклувалося про їх матеріальне забезпечення протягом усієї війни, продовжували посилати людей для поповнення втрат у живій силі, збирали гроші як для козаків так і для земського ополчення, але ці витрати пов’язані з війною 1812 р., значно погіршили становище людності краю.
Полтавські козацькі полки відіграли важливу роль у здійсненні контрнаступу російської армії. Вони прикривали Калузьку дорогу, охороняли лінії зв’язку між військовими частинами, розташованими на кордонах Мінської, Могильовської і Київської губерній, полк пд командуванням М.Свічки був призначений у розвідувальні пікети на Малоярославську дорогу. Частина полтавських козаків увійшла в літучий корпус під командуванням графа А.П.Ожеровського, інші за наказом М.І.Кутузова направлені в Білорусію. 9-й Полтавський полк, яким командував майор Товбич, в одному із боїв у Смоленській губернії захопив у полон близько 1000 французів без великих втрат з свого боку. Полтавське5земське ополчення в грудні 1812 р. вступило на територію герцогства варшавського. Полтавські ополченці взяли активну участь в операції по взяттю Замостя, що тривала кілька місяців.
Окремі українські козацькі і ополченські полки брали участь у переслідуванні ворога за межами Росії, несли гарнізонну службу на території Польщі, Німеччини, Франції. Полки зазнали чималих втрат, але по війні їх чекало ще гірше : у серпні 1814р. українські війська були розформовані. Свою обіцянку залишити козаків як постійне військо царський уряд не виконав.
Ситуація в точності повторилась під час польського повстання 1831р., коли українських козаків знову закликали до війська на тих самих умовах. Що й у 1812р. Малоросійський генерал-губернатор В.Г.Рєпін сформував 8 козачих полків. Але російський уряд знову не виконав своєї обіцянки. Князь Рєпін, що домагався поновлення козацтва на Україні, в 1834р. був звільнений з посади генерал –губернатора, а ще через рік скасоване і саме генерал-губернаторство.
3. Опозиція царизму.
Царизм, природно, не заохочував ідейно-політичні дискусії. Російське слов’янофільство було позначене ідеєю особливого поступу Росії, тому уряд навіть симпатизував цій течії. В Україні ж будь-які порушення ідейного характеру заборонялися, що ставило українську політичну думку в несприятливі умови.
У вищих шарах українського суспільства залишилися патріоти, які негативно ставилися до політики царизму в Україні. Зберігаючи в пам’яті державницькі традиції, вони намагалися залишатися вірними національно-політичному ідеалу, який хитався між державною самостійністю і автономією в межах сусідніх держав. Опозиційні дворянські акції до 1818р. велися переважно легально на офіційних зібраннях у губернському центрі або під час неофіційних зустрічей у місцевих резиденціях, які були своєрідними малими політичними і культурними столицями України.
Після 1818р., коли додому повернулися з Європи російські окупаційні сили, в діяльності опозиції настав період таємничих товариств: масонських, патріотичних, політичних. В цих організаціях українські діячі фактично розчинилися в інонаціональному середовищі. Видатним ідеологом масонського руху був наш земляк С.І.Гамалія, посідаючи важливий пост управителя канцелярії графа З.Г.Чернишова він був другом і порадником відомого масона М.Новикова, та належав до масонської ложі “Гармонія”. За свідченнями сучасників, С.Гамалія був головним “робочим елементом” серед масонів, а після смерті Й.Г.Шварца у 1784р. фактично перебрав на себе керівництво організацією. Як знавець мов особисто робив переклади містичних творів, які друкувалися в таємних типографіях. Після розгрому новиковського “гуртка” у 1792р. його номінальний керівник був ув’язнений, декого з масонів вислано в родові маєтки. Гамалія був підданий легкому допиту, після чого не був навіть притягнений до слідства. Сучасники називали його “божою людиною”, пізніше історики порівнювали Гамалію з праведниками перших століть християнства.
З масонських організацій найбільше значення мала полтавська ложа “Любов до істини”, яка діяла з весни 1818р. до березня 1819р.і підпорядковувалась петербурзькій ложі “Астрея”. Її засновником був М.М.Новиков який у 1816-1820рр. посідав пост правителя канцелярії малоросійського генерал – губернатора М.Г.Рєпіна. Сам князь, як підозрюють, теж був масоном. Полтавська ложа мала поставляти кадри для декабристського ”Союзу благоденства”, однак дослідники не виключають, що на базі ложі честолюбний Новиков планував утворити таємне товариство. До складу ложі входило понад 30 осіб, у т. ч. чиновники з оточення генерал-губернатора, дворянські маршали, офіцери розквартированих у Полтаві полків, діячі культури. Усього відбулося 21 засідання ложі, тематика їх невідома, проте за деякими свідченнями, на засіданнях обговорювалися питання, що стосувалися політики російського уряду на Україні. Це викликало занепокоєння у Петербурзі, і за наказом царя ложа “Любов до істини” була закрита.