Після смерті Б. Хмельницького 6 серпня 1657 р. у Суботові відбулася таємна рада частини полковників, яка вирішила, щоб І. Виговський до повноліття Юрія виконував гетьманські обов’язки. Скликана в Чигирині 5 вересня розширена старшинська рада обрала його гетьманом до того часу, «поки змужніє син гетьманський Юрій Хмельницький». А в другій половині жовтня така ж рада у Корсуні скасувала згадане обмеження. 27 жовтня чернігівський єпископ Лазар Баранович освятив у Києві булаву, бунчук та шаблю, які раніше належали Б. Хмельницькому, і вручив їх І. Виговському.
Так було усунуто від влади династію Хмельницьких і скасовано монархічну форму правління, тобто по суті здійснено державний переворот. Адже, попри свою юність і відсутність видатних здібностей (хоча він був не такою недолугою особою, як це можна прочитати в багатьох історичних працях), Юрій, цей спадкоємець засновника династії Б. Хмельницького, міг в очах різних прошарків населення стати символом зборної України, легітимним носієм верховної влади. Тепер же, коли принцип спадкоємності гетьмана виявився порушеним, для багатьох старшин з’явилася спокуса повторити захід І. Виговського – заволодіти гетьманською булавою, що й стало однією з найголовніших причин Руїни Української держави.
Прихід до влади нового гетьмана зумовив загострення політичної і соціальної боротьби, яка переросла в у громадянську війну. Так, він припустився серйозної помилки, відмовившись від скликання генеральної (чорної) ради для обрання себе гетьманом, що викликало глибоке обурення значної частини рядового козацтва. Недооцінивши гостроти соціальних суперечностей, Виговський став на шлях ігнорування інтересів незаможного козацтва, запорожців, селян і міщан. На Запорожжі зміщується кошовий, робляться обмеження вільностей запорожців, набирає поширення збір різноманітних поборів, оренда, що викликало обурення і в козаків на волості. У листопаді рух невдоволення охопив уже чималу кількість запорожців і незаможних козаків. За свідченням московського посланця Рогозіна, «багато голяків повстали, і худорідні людці полковників і сотників, і осавулів не слухають і говорять, мовляв, ми їх переб’ємо і пожитки їх заберемо».[c.182, 3]
Зіткнувшись із серйозним спротивом, Виговський обрав згубну для держави тактику дій. Замість того, щоб рішуче або шляхом поступок загасити конфлікт, почав залучати до його розв’язання російський уряд. До такого ж заходу вдається і керівництво опозиції. Внаслідок цього обидві сторони несуть відповідальність за створення сприятливих умов для реалізації Московських планів обмеження суверенітету козацької України та її перетворення в автономну частину Російської держави.
У зовнішній політиці до початку 1658 р. гетьманський уряд проводив курс, спрямований на захист національних інтересів. Було зроблено кроки для відновлення союзних відносин з Кримом і порозуміння з Портою; 16 жовтня укладено договір із Швецією, що передбачав утворення військово – політичного союзу та визнання її урядом незалежності України. Серйозна увага приділялася врегулюванню взаємин з Річчю Посполитою – у жовтні було досягнуто угоди не розпочинати воєнних дій і дотримуватися кордону по річці Горинь, а в листопаді гетьман та Ю. Немирич повернулись до ідеї про можливість входження козацької України на певних умовах до складу Речі Посполитої. На початку січня 1658р. І. Виговський повідомив Яна Казимира про свою згоду на визнання його зверхності й на укладення певного договору. Проте слід зауважити, що ці кроки гетьмана не були реалізацією наперед продуманого плану на з’єднання з Польщею й не слід перебільшувати його пропольських симпатій.
Протягом лютого – березня 1658р. І. Виговський проводить надзвичайно складну і в окремих аспектах важкозрозумілу зовнішньо – політичну діяльність. З одного боку, гетьман проводив курс на зближення на антиросійській платформі з Річчю Посполитою і Кримом. З другого – робив такі поступки Москві, про які та могла лише мріяти. Зокрема, він погодився на прибуття воєвод до «знатних міст» і передачу їм адміністративної влади; звернувся до російського уряду за проханням «умиротворити» Запоріжжя і Полтавський полк, а також надіслати до українських міст воєвод з комісарами для складання козацького реєстру та перепису міщан.
Таємно отримуючи підтримку від Москви, проти Виговського виступала внутрішня опозиція, яку очолили кошовий отаман Я. Барабаш та М. Пушкар. Виговський придушив цей виступ, але тодішня братовбивча боротьба коштувала Україні до 50 тис. жертв, ослабила її як військово, так і політично.
У свою чергу, Москва, майстерно виконуючи роль «миротворця» сторін, по суті провокувала загострення боротьби між ними, активно формуючи при цьому поміж козацтва і старшини свою партію. Починаючи з березня, у вир соціально – політичної боротьби на Лівобережжі втягуються десятки тисяч людей, і вона переростає в громадянську війну. Поглибленню кризи сприяла й бездіяльність І. Виговського. Не довіряючи ні старшині, ні козакам, він чекав допомоги з Криму, щоб виступити проти повстанців. Отримавши її, гетьман у середині травня виступив у похід. На цей час у нього остаточно визріває думка порвати з Москвою і повернути козацьку Україну Речі Посполитій. Для розроблення проекту майбутнього договору в кінці травня він відправляє полковника Павла Тетерю на переговори з польським послом Станіславом – Казимиром Бенєвським. У бою 10 червня в околицях Полтави армія повстанців зазнала нищівної поразки, загинув її керівник М. Пушкар. Вражає жорстокість над переможеними: частину з них гетьман наказав розстріляти, інших віддав татарам; розправився і з мешканцями зруйнованої Полтави. Було страчено кількох кількох полковників і 12 сотників.
Гадяцький договір і початок збройного конфлікту. Повернувшись до Чигирина, Виговський прагнув стабілізувати політичну ситуацію в державі. На початку серпня дізнався про підтримку Яном Казимиром проекту договору з Річчю Посполитою, котрий згодом було покладено в основу Гадяцького договору. За свідченням джерел, він прагнув домогтися входження козацької України до складу Речі Посполитої на правах рівноправного суб’єкта федерації, що викликало невдоволення в правлячих колах Польщі.
Залишивши частину поляків для блокування московської залоги в Києві, гетьман 21 серпня подався на лівобережжя і на початку вересня розташувався табором неподалік Гадяча. Сюди ж 9 вересня з’явилося польське посольство С. К. Бенєвського, а наступного дня – російське Василя Кікіна. Розпочався надзвичайно складний процес переговорів, під час яких значна частина старшин виступила проти розриву договору з Москвою. І. Виговський вагався і лише під тиском свого союзника Карач-бея погодився зробити вибір на користь Польщі. На зібраній 16 вересня «чорній раді» українська сторона наполягла на створенні удільного Руського князівства в складі Белзького, Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Руського, Чернігівського воєводств (тобто, по суті, в етнічних межах України); скасуванні унії і повернення православній церкві відібраних храмів тощо. Польська сторона погоджувалась на визнання Руського князівства у межах виключно козацької України. Нарешті українці пішли на поступки, і договір, що дістав назву Гадяцького, було укладено.
Ось які думки про все це висловлювали у своїх працях молоді вчені та аспіранти: «Для вивчення спроб розв’язання чорноморської проблеми вагомою є Гадяцька угода. Вона була укладена 16 вересня 1658 року в Гадячі між Україною, Польщею та Литвою про унію цих держав. Внутрішньополітичне тло для України становили приборкання І.Виговським бунту кошового отамана Я.Барабаша та полтавського полковника М.Пушкаря, якого підтримував московський уряд і хотів бачити на гетьманстві.»[ 6 ]
Головна консолідуюча ідея тодішнього українства – соборність, була можлива за умови інкорпорації Запорозької Січі. Спроби залучитись підтримкою січовиків І.Виговським відбились в Гадяцькій угоді. Вона декларувала вагомість інтересів запорізьких козаків. Так, їх звільняли від сплати податків. Щодо зовнішньої політики України, Гадяцька угода не дозволяла гетьманові приймати іноземні посольства, а при появі таких мусив би відправляти їх до короля. При цьому “Березневі статті” Б.Хмельницького забороняли зносини лише з польським королем та турецьким султаном. Гадяцький договір обмежував самостійність України навіть порівняно з Переяславським, але такого обмеження не було в першому варіанті угоди.
Гадяцька угода спровокувала Московію до відкритого воєнного втручання в Україну: «спільне україно – польсько – татарське військо, до якого входили й найманці волохи, серби, дало відсіч агресорам і так вдало, у Конотопській битві 8 липня 1659 року було вщент розбите московське військо на чолі з князем Трубецьким.[ 4 ] Але цей успіх не зміцнив І.Виговського на гетьманстві.»