Таким чином, після тріумфальної перемоги над іспанською Армадою, яка вважалась непереможною, морська могутність Іспанії була підірвана, відтепер торгівельна і колоніальна першість почала переходити до нових морських держав, що ступили на капіталістичний шлях розвитку, до Англії і Голландії. Англійці відкрито заявляють про свої претензії на світове панування. Користуючись занепадом Іспанської колоніальної імперії Англія переходить до прямого захоплення великих заокеанських територій і претендує на роль першорядної морської держави.
Колоніалізм довгий час був обмежений тими морськими державами, які його започаткували. Англійці взялися до колонізації відносно пізно, створюючи свою колоніальну імперію на уламках іспанської. Перші переселенські колонії Англії виникли в Північній Америці. Після кількох невдалих спроб, здійснених у 80-х роках XVI ст., в 1607 р. було засноване перше постійне поселення – Джеймстаун. 1620 р. у Масачуссетську затоку приплив корабель «Мейфлауер», привізши 120 отців-пілігримів – пуритан, що тікали від релігійних переслідувань в Англії. В 1733 р. утворилася остання із 13 колоній – Джорджія [32, 529].
Англійські колонії в Північній Америці утворювалися на різній основі: як поселення релігійних громад (Плімутська колонія в Новій Англії); як поселення, засновані торговельними компаніями (Массачусетс, Вірджинія); як колонії, організовані приватними особами, що одержали хартії від короля (Пенсільванія, Меріленд). У період Англійської революції й протекторату Кромвеля кількість емігрантів значно зросла, з’являлися нові колонії. Боротьба з голландцями, які в 1624 р. заснували Новий Амстердам (сучасний Нью-Йорк) і намагалися закріпити за собою область, названу Новими Нідерландами, завершилась тим, що в 1664 р. англійці захопили голландські володіння.До середини XVII ст. в Америці вже існувало 13 англійських колоній, у яких проживало понад 330 тис. осіб [5,709].
Колоністи, захопивши великі земельні простори, не могли їх освоїти своїми силами, а спроби перетворити індіанців у підневільну робочу силу завершилися безуспішно. Тому, починаючи з 1620 р., для роботи на плантаціях, орієнтованих на світовий ринок, і промислах європейці розпочали активно завозити до Америки жителів з Африки, перетворюючи їх на рабів. Наприкінці XVII ст. у колоніях працювало вже близько 50 тис. невільників [53, 262]. Причини широкого застосування рабської праці в колоніях полягали насамперед у тому, що величезна кількість дрібних виробників легко здобувалася тут основний засіб виробництва – землю. Внаслідок цього пропозиція робочої сили в колоніях була досить обмеженою, а наймані робітники були надто дорогими. Рабство негрів, таким чином, було виправдане потребами капіталістичного розвитку в умовах дефіциту робочих рук [21, 87].
Англійські купці й судновласники звернулися до работоргівлі як до джерела величезних прибутків. Вони купували у Вест-Індії патоку, переганяючи її в ром на численних винокурних заводах Нової Англії. На західноафриканському узбережжі ром був головним платіжним засобом при купівлі рабів; ціна негра дорівнювала 100 галонам рому, тобто 10 ф ст. Отриманих рабів перепродавали у Вест-Індію й американські колонії по 30–60 ф. ст. «за голову» [61, 68]. На работоргівлі наживалися ліверпульські купці; її учасниками були англійські лорди та єпископи, врешті-решт у цій торгівлі були зацікавлені й самі американські плантатори, які відчували потребу у постійному притоку робочої сили [20, 289].
До середини XVII ст. у колоніях діяло вже багато мануфактур. Вони спільно з «домашніми» ремісниками за короткий час забезпечили внутрішній ринок всіма необхідними промисловими товарами й розпочали його масово експортувати в Європу. Прискореному розвиткові промисловості сприяли багаті й недоторкані природні запаси сировини Північної Америки [35,20].Успіхи товарного виробництва та розширення торгівлі з країнами Західної Європи дали значний поштовх до розвитку кораблебудування й перетворення його у високорозвинену галузь промисловості. На початку XVIII ст. понад 30% кораблів англійського флоту було побудовано в колоніях [20, 289].
Прискорений економічний розвиток поселень, розширення й поглиблення в них елементів самоврядування привели до різкого загострення суперечностей між колоніями й метрополією.Англійська буржуазія й аристократія дивилися на колонії, як на джерело сировини і ринок збуту для зростаючої в метрополії промисловості. Цій політиці відповідав характер розвитку південних колоній з їхнім плантаційним господарством. Але північні колонії розвивалися тим же шляхом, що й сама метрополія, і американська буржуазія виявилася процвітаючою суперницею англійської буржуазії у суднобудуванні і мануфактурному виробництві [35, 21].
З метою обмеження економічного зростання колоній в останній чверті XVII ст. їм було заборонено вивозити з-за океану промислову та сільськогосподарську продукцію. В 1750 р. англійський парламент визнав промислові успіхи колоній настільки загрозливими, що заборонив споруджувати в них прокатні станки, залізорізні майстерні [5, 710]. Водночас тим же актом заохочувався вивіз в Англію напівфабрикатів: чавуну і заліза. Особливо ревно англійська буржуазія охороняла свою монополію на виробництво вовняних виробів, тому вживала всіх заходів для обмеження розвитку в американських колоніях вовняної промисловості. Окремими актами колоністам заборонялося виготовляти підкови, цвяхи, ґудзики, фетрові капелюхи, тонкі сорти сукон і т.д. [2, 107].
Спочатку більшість колоній управлялися затверджуваними англійською короною губернаторами, які призначали посадових осіб і мали право вето по відношенню до колоніальних законодавчих зборів. Законодавчі збори, що обиралися переселенцями, спочатку виконували лише дорадчі функції. Але з посиленням економічної могутності колоній ці органи поступово набували автономії. Влада в колоніях поряд з губернатором фактично належала місцевій купецькій і плантаторській олігархії [39, 31].
Економічно й політично північноамериканські колонії довгий час були більше пов'язаними з метрополією, ніж між собою. Метрополія використала їхню роз'єднаність для підтримки свого колоніального панування. Залежність від метрополії була перешкодою до утворення в них єдиного внутрішнього ринку. Таке становище відповідало інтересам англійської буржуазії, яка прагнула до повного панування на американському ринку [35, 23].
Одночасно з колонізацією Північноамериканського континенту відбувалось освоєння закинутих іспанцями Вест-Індських островів, якими Англія оволоділа в такому хронологічному порядку: з 1609 р. англійці обживаються на Бермудських островах, між 1614 і 1635 роками займають острови св. Христофора, Барбадос, Невіс, Тортуга, Антігуа і Провіденс; в 1655 англійці захопили Ямайку, в 1666 р. – Багамські острови, в 1762 р. – два острови із групи Навітряних островів – Сент-Вінсент і Гренада [53, 261].
У всіх цих пунктах працею рабів велося плантаційне господарство. Сприятливі природні умови вест-індських територій робили тут плантаційне господарство надзвичайно прибутковою справою. Вирощування тютюну, бавовни, кави, какао, перш за все цукру швидко і в нечуваних розмірах збагачувало колоністів і англійських купців, які торгували колоніальними продуктами.Англійські купці і промисловці (особливо лондонські), що спрямовували колоніальну політику британського уряду і парламенту в те чи інше русло, дуже посилено піклувалися про те, щоб Вест-Індські острови не завели самостійної промисловості, і у найвідвертіший спосіб мотивували свою тривогу: якщо колоністи заведуть свої міста і свою мануфактуру, то це завдасть непоправних збитків торгівлі і промисловості Англії [53, 263].
Отже, Англія ступила на шлях колоніальних захоплень значно пізніше від Іспанії, Португалії, і навіть Голландії. До початку XVIII ст. колоніальні володіння Англії охоплювали поселення в Північній Америці та острови в Карибському морі. З метою встановлення своєї монополії в торгівлі і економіці колоній Англія використовувала широкий спектр як економічних, так і економічних важелів впливу. На той час колонії забезпечували Англію сировиною і умовами для збуту власних товарів, вони були прибутковою сферою вкладення капіталу і місцями для еміграції, а також одним із елементів престижу на міжнародній арені.
Таким чином, англійська торгово-колоніальна експансія, суперництво на морях, а також релігійні протиріччя були головними причинами англо-іспанського конфлікту. Англійці не ризикували вступати з Іспанією у відкритий конфлікт, оскільки перевага сил була на боці іспанців. З середини ХVІ століття боротьба Англії проти Іспанії набула форми контрабандної торгівлі з американськими колоніями і піратського грабежу іспанських портів і суден. Уряд Єлизавети таємно підтримував піратські експедиції проти Іспанії, так як вони завдавали відчутного удару її торгово-колоніальній монополії. Занепад і втрата Іспанією колишньої могутності після розгрому «Непереможної армади» в 1588 р. створила сприятливі умови для англійської колонізації Нового світу й переходу від періодичних, часом піратських, походів до систематичного освоєння нових земель. Англія зміцнює свої міжнародні позиції і заявляє про свої претензії на звання першочергової морської держави.
Багато вчених сучасності, говорять про торговельну революцію XVII століття в Англії, про справжній торговий вибух. Впродовж цього сторіччя індекс зростання тих галузей промисловості, що працювали виключно на експорт збільшився з 100 до 550. Англійський успіх за межами острова полягає у створенні досить обширної торгової імперії, у поверненні британської економіки у бік обширної зони обміну від моря навколо Антильських островів до Індії, Китаю і африканських берегів [24, 378].