Прихід у жовтні 1964 р. до керівництва партією і державою Л. Брежнєвата його «команди» не вніс кардинальних змін в концептуальні основи зовнішньої політики СРСР. Як і раніше, її двома головними «китами» залишалися мирне співіснування і пролетарський, соціалістичний інтернаціоналізм. Водночас у теоретичній інтерпретації та практичному втіленні цих принципів виявилися певні новації.
По-перше, на відміну від М. Хрущова, який проголосив мирне співіснування генеральною лінією зовнішньої політики СРСР, Л. Брежнєв уже в доповіді 6 листопада 1964 р. продемонстрував інший підхід: на перше місце він поставив завдання згуртування соціалістичних країн, надання підтримки національно-визвольній боротьбі народів Азії, Африки, Латинської Америки, і лише потім йшлося про політику мирного співіснування. У такій самій послідовності перелічувалися зовнішньополітичні пріоритети Радянського Союзу у виступах Л. Брежнєва на партійних форумах до початку 80-х років.
По-друге, з ім'ям Л. Брежнєва пов'язана поява концепції, яку на Заході назвали «доктриноюобмеженого суверенітету».Цю доктрину, яка розвивала принципи «братерської взаємодопомоги» та «соціалістичного інтернаціоналізму», було сформульовано в період підготовки та здійснення в 1968 р. військового втручання СРСР та його союзників у події в Чехословаччині з метою обгрунтувати правомірність цієї акції. В ряді виступів влітку—восени 1968 р. Л. Брежнєв наполегливо «просував» тезу, згідно з якою ніхто не вправі втручатися ззовні в процеси побудови соціалізму в країнах «соціалістичної співдружності». В разі ж виникнення загрози соціалізмові в тій чи іншій країні відповідальність за долю соціалізму в ній лежить на всіх членах «співдружності», і передусім на Радянському Союзі. В узагальненому вигляді «доктрина обмеженого суверенітету» дістала відображення в тезі «Захист соціалізму — інтернаціональний обов'язок комуністів», яка заходила в суперечність із такими основоположними демократичними принципами спілкування між народами і державами, як право кожного народу на самостійний вибір шляху розвитку своєї держави та поважання її суверенітету.
По-третє, розвиваючи прагматичні тенденції політики М. Хрущова, радянське керівництво в період правління Л. Брежнєва взяло курс на подолання високого рівня міжнародної напруженості та конфронтації, характерного для часів «холодної війни», і політику розрядки міжнародної напруженості,яка справила благотворний вплив на міжнародні відносини в другій половині 60-х—70-ті роки. Радянська сторона визначала розрядку як стан міжнародних відносин, протилежний тому їх станові, який прийнято називати «холодною війною», як подолання «холодної війни», готовність розв'язати розбіжності та спори не силою, а мирними засобами, за столом переговорів, як певну довіру та вміння рахуватися із законними інтересами один одного. Разом з тим радянська концепція розрядки також мала класовий аспект. На XXV з'їзді КПРС Л. Брежнєв стверджував, що розрядка жодною мірою не скасовує і не може скасувати або змінити закони класової боротьби, що розрядка є шляхом створення більш сприятливих умов мирного соціалістичного й комуністичного будівництва.
Суттєвий вплив на розвиток міжнародних відносин на зламі 70— 80-х років продовжував здійснювати Радянський Союз, у внутрішньому розвитку, зовнішній політиці та геополітичному становищі якого виразно назрівали серйозні зміни.
Глибинною основою цих змін була недосконалість економічної системи СРСР, що призводила до дедалі більшого економічного відставання цієї країни від розвинутих держав Заходу. Спроби політичної верхівки врятувати ситуацію шляхом косметичних господарських реформ у середині 60-х та кінці 70-х років не лише не дали очікуваних результатів, а й прискорили визрівання економічної кризи. Оскільки ж принципи соціально-економічної та політичної організації радянського суспільства були з самого початку нав'язані й іншим країнам «соціалістичного табору», що входили до складу Ради економічної взаємодопомоги та Варшавського Договору, то економічна криза тією чи іншою мірою охопила практично весь цей «табір», призводячи до наростання дезінтеграційних тенденцій і загального ослаблення ще донедавна доволі потужного блоку соціалістичних держав — альтернативи західному капіталістичному світові.
Внутрішня криза супроводжувалася деградацією зовнішньої політики СРСР. Замість тверезої оцінки нової ситуації та своїх реальних можливостей політичне керівництво Радянського Союзу всіляко намагалося продовжувати політику силового тиску на Захід. Всесоюзні з'їзди правлячої комуністичної партії (1976,1981,1987 рр.) незмінне констатували у своїх рішеннях «поглиблення кризи» капіталістичного світу і «зростання сили і могутності» СРСР і всього «соціалістичного табору». Як аргументи на користь цих висновків робилися посилання на успіхи дипломатії соціалістичних країн у Гельсінкі (1975 р.), на економічні труднощі західних держав, пов'язані з підвищенням світових цін на нафту, на падіння останніх фашистських і профашистських режимів у Європі (Португалія, Іспанія, Греція) тощо.
Однак західним державам незабаром удалося врегулювати негаразди в цінах на нафту, і наступне здешевіння цієї стратегічної сировини болісно вдарило вже по економіці Радянського Союзу як експортера нафти і нафтопродуктів. Успіх дипломатії Радянського Союзу і країн «соціалістичного табору» на Нараді в Гельсінкі також незабаром обернувся новими труднощами в їхньому внутрішньому розвитку і забезпеченні міжнародного престижу. Справа полягала в тому, що зафіксовані в Заключному акті Гельсінкської Наради основні права людини були для політичного керівництва СРСР та інших соціалістичних країн значною мірою ціною, сплаченою західним державам за їхні поступки в інших питаннях. Ця ціна з самого початку стала здаватися Москві надто високою, оскільки принципи Гельсінкі мало вписувалися у комуністичну ідеологічну схему. Уряди соціалістичних країн дедалі виразніше стали виявляти свою нездатність забезпечити дотримання прав людини, під чим підписалися у 1975 р. в Гельсінкі, і на цьому ґрунті стали незабаром зазнавати критики на міжнародних нарадах, покликаних стежити за виконанням Гельсінкських угод, — спочатку в Белграді, потім у Мадриді.
З іншого боку, недотримання в СРСР та інших країнах «соціалістичного табору» прав людини призвело до пожвавлення тут політичного дисидентства, що формувало спеціальні спостережні групи за дотриманням Гельсінкських угод. Висновки таких груп, що широко висвітлювалися на Заході і не могли не ставати відомими певній частині населення самих соціалістичних країн, підточували міжнародний авторитет соціалістичного світу і становили загрозу внутрішній міцності останнього.
Традиційною реакцією на такий поворот подій стали спроби Москви і урядів інших соціалістичних країн створити нові перепони «ідеологічному проникненню» Заходу, однак в умовах інформаційної революції кінця XX ст. вони були вже абсолютно утопійними і бажаного результату не давали, а лише додавали аргументів до критики СРСР та його партнерів.
Внутрішнє ослаблення СРСР і всього соціалістичного світу, чому великою мірою сприяли участь СРСР у гонці озброєнь і конвульсивні спроби всіляко підтримувати військово-політичний паритет зі Сполученими Штатами Америки, з одного боку, і намагання, як і раніше, проводити політику «залізної завіси» щодо західного світу, з іншого, підривали результати розрядки і призводили до нового загострення стосунків зі Сполученими Штатами Америки та іншими західними країнами.
Першим питанням, довкола якого посилилося тертя у стосунках радянського керівництва із західними партнерами, стало дотримання прав людини в СРСР та інших країнах «соціалістичного табору». Політика «залізної завіси» щодо західного світу, постійні гуманітарні проблеми, пов'язані з намаганням Москви обмежити потік еміграції з СРСР, що дедалі посилювався, домінування в Радянському Союзі та його сателітах комуністичної ідеології, що виходила з доктрини «загнивання капіталізму» й «торжества соціалізму» у всесвітньому масштабі, переслідування на цьому ґрунті політичного дисидентства — все це призводило до охолодження стосунків між західним світом і СРСР не лише на рівні політичного керівництва, а й на рівні громадської думки.
Застій і деградація у внутрішній політиці такою ж мірою негативно відбивалися на радянській дипломатії. У другій половині 70-х років Радянський Союз не зміг скористатися сприятливими можливостями для налагодження стосунків з Китаєм, що виникли у зв'язку зі смертю Мао Цзедуна (1976 р.) і зміною політичного керівництва у цій стратегічно важливій для розвитку міжнародних відносин країні. Короткий період нерішучості радянського керівництва щодо подальшого розвитку стосунків з Китаєм змінився незабаром подальшим погіршанням останніх. Остаточний розрив відбувся у 1979 р., коли спалахнув гострий воєнний конфлікт між двома соціалістичними країнами — Китаєм і В'єтнамом — у прикордонній зоні між ними. Радянський Союз надав усебічну допомогу В'єтнаму, різко засудивши дії Китаю як агресію.