Всі ці договори були однотипними. Вони відзначали прагнення обох сторін розвивати й зміцнювати дружні відносини, боротися за зміцнення загального миру й міжнародної безпеки. Сторони брали зобов'язання вдосконалювати взаємні економічні й культурні зв'язки в дусі дружби й співробітництва. Вони домовилися брати участь у всіх міжнародних діях, що мають метою забезпечення миру й безпеки народів, і спільно вживати всі залежні від них міри до усунення будь-якої погрози поновлення агресії з боку Німеччини або іншої держави, яка об'єдналася б з нею. У випадку залучення одного з договірних держав у воєнні дії з Німеччиною, що відновила б свою агресивну політику, інший учасник договору зобов'язувався негайно надати жертві агресії військову й іншу всю можливу допомогу. Досить важливим було зобов'язання сторін консультуватися між собою по всіх важливих міжнародних питаннях, які зачіпають їхні взаємні інтереси. На настійну вимогу Сталіна до договорів, що не містили подібного зобов'язання, у лютому 1948 р., були погоджені спеціальні додаткові протоколи.
Тим самим стала оформлятися система договірно-правових відносин між країнами, що утворили соціалістичний табір у Європі. Центром цієї системи стала Москва, на яку й орієнтувалися країни народної демократії в міжнародних відносинах. Таким чином, СРСР очолив групу країн, які згуртовано виступали в зовнішньополітичній сфері.
Після смерті Й. Сталіна в березні 1953 р. у внутрішній та зовнішній політиці СРСР відбулися багатопланові зміни.
«Холодна війна» в 1947—1953 р. не раз приводила світ до порогу справжньої («гарячої») війни. Обидві сторони проявляли завзятість, відмовлялися від серйозних компромісів, розробляли військово-мобілізаційні плани на випадок глобального конфлікту, що включали можливість нанесення першими ядерного удару по супротивнику.
Відносини з капіталістичними країнами складалися суперечливо. З одного боку, вдалося трохи знизити рівень конфронтації. В 1955 р. був підписаний державний договір з Австрією, припинений стан війни з Німеччиною, в 1956 р. — з Японією. В 1959 р. відбувся перший візит радянського керівника в США. М. С. Хрущов був прийнятий президентом Д. Ейзенхауером.
Уособленням переходу Радянського Союзу від ролі великої держави, збройної звичайною зброєю, до ролі глобальної наддержави з'явився Микита Хрущов. Він спробував з малого розбігу взяти велику висоту, що означає перетворення у світову державу. Його ризикована спроба завдала шкоди нормальному підйому, однак намітила цілі, до яких його спадкоємці будуть наполегливо прагнути у своїх діях, опираючись на більш солідну базу й більшу послідовність. В роки правління М. Хрущова теоретико-політичні принципи й норми, що визначали зовнішню політику Радянського Союзу, зазнали істотного переосмислення й трансформації. Переломним у цьому сенсі став XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.), зовнішньополітичні положення якого було розвинуто на XXI з'їзді партії (січень—лютий 1959 р.) і закріплено в новій програмі КПРС, прийнятій XXII з'їздом партії в жовтні 1961 р.
По-перше, йшлося про ревізію сталінської теоретичної схеми, згідно з якою світова війна є неминучою, доки існує капіталізм. Стверджуючи, що єдиним джерелом воєнної небезпеки, як і раніше, залишається імперіалізм, М. Хрущов заявляв про виникнення реальної можливості запобігти світовій війні, виключивши її з життя суспільства на основі зростаючої переваги сил соціалізму над силами імперіалізму, сил миру над силами війни в сучасних умовах. Це означало остаточну відмову від тези про фатальну неминучість війни.
По-друге, М. Хрущов рішуче відійшов від сталінського трактування мирного співіснування як збройного перемир'я, відсутності стану війни між двома непримиренно антагоністичними системами. Мова йшла не лише про їх співіснування, а й про необхідність поліпшення відносин, зміцнення взаємної довіри та співробітництва. Ленінський принцип мирного співіснування оголошувався генеральною лінією зовнішньої політики Радянського Союзу, завданням номер один у міжнародних справах. У новій програмі КПРС підкреслювалося, що «мирне співіснування соціалістичних і капіталістичних держав є об'єктивною необхідністю розвитку людського суспільства. Війна не може й не повинна слугувати засобом вирішення міжнародних проблем. Мирне співіснування або катастрофічна війна — лише так поставлено питання історією». Разом з тим програма визначала мирне співіснування як «специфічну форму класової боротьби» між соціалізмом та капіталізмом у світовому масштабі. Ця теза стійко повторювалася в партійно-державних документах СРСР аж до XXVII з'їзду КПРС (лютий—березень 1986 р.). Таке трактування мирного співіснування означало, що радянське керівництво, як і раніше, покладало в основу зовнішньої політики класовий підхід та реалізацію «класових інтересів» міжнародного пролетаріату у всесвітньому масштабі. Ключовими моментами виступів радянських лідерів того часу залишалися ідеї про необхідність всебічного зміцнення «табору соціалізму», світової соціалістичної системи, а також усілякої підтримки національно-визвольного руху колоніальних і залежних народів як «інтернаціонального обов'язку» КПРС і СРСР.
По-третє, нове радянське керівництво почало відходити від сталіністського сприйняття США як «найнепримиреннішого та найлютішого ворога». У доповіді на XX з'їзді КПРС М. Хрущов закликав покласти в основу радянсько-американських відносин п'ять відомих принципів мирного співіснування, розвивати між СРСР і США дружні стосунки для зміцнення миру в усьому світі. М. Хрущов неодноразово підкреслював особливу спільну відповідальність двох великих держав — СРСР і США — за запобігання ядерній катастрофі та врегулювання конфліктів у різних «гарячих точках» Землі.
Хрущов був першим державним діячем Росії, що намагався робити світову політику. Він зазнав краху, тому що йому не вистачало засобів для проведення такої політики, і він при цьому, не маючи достатнього прикриття, піддав ризику Радянський Союз. Його динамічний наступ на Америку увінчався успіхом в Індії, на Близькому Сході й у Берліні, однак на Кубі призвів до сенсаційного оголення слабостей Радянського Союзу. Проба сил, свідком яких світ став восени 1962 р., звичайно розглядається як кінець холодної війни у власному розумінні слова, однак процес ядерного озброєння почався ще до цієї конфронтації.
Коли Хрущов в 1957-1958 р. захопив керівництво партією й урядом, уже стала вимальовуватися перспектива боротьби на два фронти - Китай на сході й Америка (включаючи частину, що перебуває під її впливом, Європи й Азії) на заході. Необхідна була кругова оборона, що вимагає таких озброєнь, які дозволяли б протистояти усьому іншому світу й тим самим були б досить переконливим засобом залякування. Хрущов спробував, опираючись на пророблену Сталіним підготовчу роботу, вирішити проблему безпеки за допомогою потужного потенціалу ядерної зброї міжконтинентальної дальності в сполученні з іншими засобами ядерного нападу, безпосередньо загрозливій Західній Європі і Японії. Ціль полягала в тому, щоб, проводячи під прикриттям залякування, створюваного ядерною зброєю, наступальну політику, ліквідувати кільце оточення, створене під керівництвом Америки. Спонукуваний цим устремлінням, він намагався натискати на Америку й Західну Європу всюди, де тільки в Радянського Союзу вистачало на це сил. Безсумнівно, він вважав подібну політику «оборонною», оскільки вона переслідувала стратегічну мету відбивання зовнішніх погроз. Однак засоби реалізації цієї політики припускали наступальні маневри й тим самим вели до створення прямої погрози безпеки іншої сторони. У випадку успіху збільшилася б сфера радянського впливу у світовому масштабі, а авторитарний соціалізм радянської моделі був би розповсюджений на інші країни. Хрущов був за збереження розмежування з Європою, однак вважав, що на зміну самоізоляції, на яку прирік Росію Сталін, повинна прийти нова, динамічна епоха «мирних завоювань», під час якої тривав би ріст «соціалістичного табору», поки він нарешті не поширився б на більшу частину світу й поки світова революція не була б реалізована без війни. Радянському ж Союзу приділялася роль утримання супротивників революції від ефективного опору, використовуючи погрозу війни й демонстрацію військової міцності.
У часи Хрущова технічна розробка ракет далекої дії, розпочата ще за Сталіна, просунулася настільки, що можна було сподіватися, що в найближчі роки за допомогою цієї зброї вдасться знайти здатність ефективного залякування у відношенні не тільки Європи, але й США. Однак утримання ракетних військ і необхідність подальшого вдосконалення керованих ракет вимагали дуже багато ресурсів. Хрущов прагнув розв'язати цю проблему за допомогою радикального скорочення суднобудівної програми військово-морського флоту, а також виробництва далеких бомбардувальників, вважаючи, що їхнє завдання візьмуть на себе ракети. Було зроблене переоснащення наявних кораблів, на яких встановлювалося ракетне озброєння для ведення морського бою на більших дистанціях; була збільшена чисельність підводного флоту, що також був оснащений ракетами для нанесення далеких ударів і придушення кораблів супротивника. Потім почалася реалізація програми будівництва сучасного надводного океанського флоту, озброєного керованими балістичними ракетами.
Зрештою Варшавський пакт, у якому домінували радянські збройні сили, досяг у Центральній Європі переваги над НАТО як по звичайних озброєннях, так і в області оснащених ядерними боєголовками ракет середньої дальності в Європі.