Автор, «Історії Русів» щодо історії взаємостосунків українського козацтва з кримськими татарами повідомляє, ще за гетьманства Дмитра Вешнивецького, що пошанований був «батьком народу», кримським татарам взимку вдалося прорватися прикордонною сторожею на Поділля. Тут вони пограбували декалька містечок під час ярмарку і захопили чимало худоби, здіснюючи все хижацьким способом.
Хоча козацькі військові команди наздогнати і зловити їх не змогли, то їх доля сама покарала через несподівані повітряні стихії. Коли татари зі здобиччю поверталися до своїх улусів,у степах їх захопив надзвичайний сніг зі страшною завірюхою. Згодом потому лютував суворий мороз із різким вітром і віщував їм неминучу загибель. Татари порізали своїх коней і худобу, повлазивши в їхні тулуби і шукали порятунку в слабкому і короткотриваму теплі, але всі до останнього загинули, і знайдено їх навесні, більше чотирьох тисяч нещасних трупів [10, 104]. По смерті князя Вишневецького, наступний козацький гетьман Єстафій Ружицький, котрий замолоду, навчаючишь та подорожуючи по чужих краях, чинив набіги на султанську Туреччину та татарський Крим з метою звільнення бранців з неволі та отримання здобичі, від чого чимало з тими народами заводилось сварок і самих війн. Коли у 1516 р. Кримський хан Мелік-Гірей, відповідно його союзу з князем московським Василієм Івановичем, йшов війною на Польщу та Україну, то гетьман Ружинський, виступивши йому назустріч, завдав татарам нещівної поразки, захопивши його табір з усім багажем і здобиччу, яку розділив з поляками і своїм військом [10, 1055].
Гетьман Богдан Хмельницький мав широку програму становлення української державності. З перших років свого гетьманування він порушує проблеми врегулювання стосунків з сусідніми державами, а також контролю на Чорному морі. Хмельницький підписав договір з Османською Портою, складовою частиною якого була українсько-турецька морська конвенція (липень 1648 р.)[21,7].
Важливим моментом міждержавних стосунків є те, що виконання Декларації, яка була прийнята на основі Зборівської угоди 1649 р. України з Польським Королівством, вирішено поставити під контроль кримського хана, і це повинно було стати гарантією непорушних зобов’язань обох сторін[21,.7].
Якщо торкатися «Договору між Цісарем Турецьким і Військом Запорозьким з народом Руським відносно торгівлі на Чорному морі», то можна звернутися до його основних пунктів, а саме:
1)Туреччина дає свободу козацькому війську і народу українському плавати по Чорному і Середземному морях і по всіх ріках до чужих господарів держав християнських з метою торгівлі та обміну різноманітними товарами.
2) Турецький уряд звільняє українських купців від усяких мит і податків, а також їх товари, «які б вони ввозили або вивозили протягом ста років».
3) Султан турецький дозволяє козакам будувати складові приміщення по містах і портах Туреччини, «вести торгівлю і жити зі своєю свободою без жодних податків до згаданих ста років».
4) Резидент Війська Запорожського і народу українського має жити у Стамбулі при слушній пошані та повній безпеці, а також турбуватися про дотримання справедливості щодо покривджених козацьких купців. А Військо Запорозьке повинно прийняти у своєму портовому місті резидента Султанського, який видаватиме паспорти галерам або козацьким суднам .
5) Щоб застерегтися від свавільних людей, які з’являються в морі, Військо Запорозьке зі згодою Султана має побудувати кілька портів нижче порогів до гирла ріки Бугу у Дніпро;
6) Якщо якийсь свавільник із Війська Запорозького з’явиться на морському шляху, то нам ним повинен здійснитися справедлий Суд у присутності турецького резидента, і це не повинно завадити продовженню морських договірних обов’язків.
7) Якщо виникне свавільна загроза з Дону з метою грабунку, то турки і козаки повинні спільно піймати і карати 10 свавільників, аби «море було чисте і вільне».
8) Якщо якась козацька галера у чомусь порушила Закон, старший тієї галери повинен бути покараний, але вона з товаришами та робітникам-моряками має бути вільною, « щоб невинні не терпіли і щоб мир нічим не був порушений».
9) Якщо б судно козацьке розбилося при турецькому березі, всі речі, які можна зберегти, мають бути сховані й віддані спадкоємцям.
10) Закон для козацьких купців має бути таким, як і для турків у всій турецькій державі, і базуватися на справедливості.
11)Цісар турецький не дозволить забирати до жодних потреб ні до жодної послуги ані козацьких суден, ані людей, ані товарів, ані зброї та « гарантувати вільний вхід та вихід зі всім».
12) Якщо якийсь купець помирає в Туреччині чи на морі, чи на суші, його добро буде належати його нащадкам, і не може бути ніким затримане, навіть коли б він щось комусь усно чи письмово записав до смерті.
13) Козацькі купці можуть явно викуповувати християнських невільників у турків, а також турецьких у християн[7,11-13].
Доречно зауважити, що спочатку взаємовідносини між українським козацтвом і кримськими татарами мали форму взаємодопомоги та укладання воєнних союзів. Апогеєм цієї співпраці був військовий союз 1648 – 1653 рр. Між кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ та гетьманом Війська Запорізького Богданом Хмельницьким. Гетьман ефективно використав суперечності між Кримським ханством і Річчю Посполитою й домігся укладення з ханом Іслам- Гіреєм військово-політичного союзу; все це у сукупності й забезпечило здобуття українським військом блискучих перемог у боях під Жовтими Водами та Корсунем (травень 1648 р.) [20,с.24].
Згодом, цей союз забезпечив переможний хід воєнних дій під час першого етапу ( 1648 – 1652 рр.) українській революції середини ХУІІ ст., яку очолив сам Б. Хмельницький. Запорукою цих успіхів було поєднання на полі бою високорухливої татарської кінноти з вогневою міццю української (козацької) піхоти. Переможні воєнні дії українсько-кримсько-татарського війська продемонстрували потужну силу цього союзу, який дав шанс змінити співвідношення сил у регіоні на користь України й Криму.
Не випадково Конституція Пилипа Орлика наголошує на 11 необхідності «...відновлення давнього братерства з Кримським ханством для збройного об’єднання і скріплення вічної дружби, щоб надалі сусідні землі, зауваживши це, не намагалися зухвалим нападом у спину покорити собі Україну, а навпаки – самі побоювалися нападу»[16, 29].
Союз України з Кримським ханством мав безумовну перевагу у суто воєнному аспекті, оскільки зрівнював шанси козаків у боротьбі з численною польською кіннотою, але й були негативні сторони цього союзу. Справдилися найгірші побоювання Хмельницького – татари чинили насильства і грабунки на території «союзної» України. До того ж татари проявили себе ненадійними союзниками, готовими зрадити Україну в будь-який момент, як, наприклад, трапилося під час битви під Берестечком (1651р.).
Сучасні історики В.Смолій та В.Степанков зауважують, що хан хотів «домовитися про мир», тому відмовляв гетьмана від проведення генеральної битви; наводяться дані, що Іслам-Гірей вступив у таємні стосунки з Яном Казиміром, пропонуючи посередництво в переговорах з українцями, а в разі відмови останніх прийняти «справедливі пункти» обіцяв допомогти їх утихомирити й видати Б. Хмельницького [20, 67]. Кримський хан зненацька втік, залишивши козацько-селянське військо напризволяще, чим багато в чому сприяв поразці свого українського союзника [23,16].
Отже, Берестечкова трагедія стала закономірним результатом антиукраїнського курсу Криму [20,68]. На превеликий жаль, шанси, які давала співпраця у військовій сфері між Кримом і Україною, не були використані ні українськими, ні кримськотатарськими державними діячами як за часів Б. Хмельницького, так і в наступні десятиліття.
Але, крім військової співпраці, між кримськими татарами і українськими козаками існували й економічні зв’язки. Зокрема, кримські хани дозволяли козакам рибалити у чорноморських лиманах та прибережних водах Азовського моря. Натомість козаки надавали татарам право мати кочів’я і випаси на українських землях.
Співпраця у військовій та господарській сферах між татарами та козаками виконувала роль стабілізуючого компонента на Великому Кордоні як системі, яка досягла піку свого розвитку в 1648-1653 рр. Протягом 60-80-х рр. ХУІІ ст. спостерігається спад збалансованості і сталості Великого Кордону як системи, руйнівним компонентом якої стають збройні сили Росії, що увійшла до цієї системи як навколишнє середовище і гінтерланд замість Речі Посполитої.
Таким чином, враховуючи історичний досвід взаємовідносин українського народу з сусідами, щоб не було проблем, із якими мали справу українці в історії взаємин із сусідами, необхідно ретельно культивувати історичну пам’ять, вивчати і знати психологію, генеалогію, менталітет свого народу і народів, які можуть бути і друзями і ворогами, тому що добро і зло, правда і брехня йдуть завжди поруч, і часто міняються місцями. А що стосується Криму, то доцільно мати на увазі, що цей регіон зовсім непростий в минулому, сьогоднішньому і майбутньому контекстах. А кримські татари свою державність мали, потім втрачали, і не виключена можливість що через певний проміжок часу виявлять бажання її поновити. Тому українським політичним елітам потрібно прогнозувати майбутній розвиток подій, особливо близько 2017 року, коли Крим може стати регіоном, де перехрещуватимуться воєнно-морські, електоральні, економічні, конфесійні інтереси не тільки України а й Росії і країн чорноморського басейну, якщо не більше.
До останнього часу панувала думка, що Росія вела війну з Кримським ханством і Туреччиною тільки через агресивну, войовничу політику з їх боку.
З початку XVIII ст. історія Криму тісно взаємопов’язана з устремлінням росіян на південь, що кінець кінцем призвело до приєднання Криму до Російської держави. Відносини Росії з Кримом розпочалися ще за Івана III, який 1474 р. уклав з Менглі-Гіреєм союз і пообіцяв притулок на випадок потреби.