Зміст
Вступ
1. Постать П.А Столипіна
2. Передумови аграрної реформи
3. Аграрна реформа П.А Столипіна
4. Наслідки і значення аграрної реформи П.А. Столипіна для України
Висновок
Література
В економічному житті Росії і України початку ХХ століття особливою подією стала аграрна реформа, пов’язана з іменем російського державного діяча - Петром Аркадійовичем Столипіним. Навколо особистості П.А.Столипіна та навколо його аграрної реформи іще за життя точилося багато суперечок, які не вщухають і зараз.
Дехто вважає, що реформа проводилася лише в інтересах поміщиків та самодержавства з метою створення соціальної опори царизму на селі в особі кулацтва і не тільки не зняла соціальної напруженості в селі, але і підсилила її, оскільки поміщицьке землеволодіння і справжній швидкий економічний прогрес у селі були несумісні.
Інші ж дослідники діяльності Столипіна вважають, що змістом аграрної реформи була розбудова общини та утворення приватної селянської земельної власності. І реформа принесли неабияку користь для країни.
Спробуємо розглянути зміст аграрної реформи П.А. Столипіна і її наслідки об’єктивно.
Мабуть, в історії нашої країни останнього сторіччя немає державного діяча, який би при житті сприймався й оцінювався настільки суперечливо і майже через сто років викликав не менш суперечливі оцінки. Мова йде про Петра Аркадійовича Столипіна. Займаючи посади губернатора, міністра внутрішніх справ, голови Ради Міністрів Росії, він був на очах, проводив відкриту політику, після себе залишив друковані праці, а результати його реформаторської діяльності були воістину великі, — і, з огляду на все це, він начебто б повинний був бути оцінений сучасниками і нащадками адекватно своїм діянням і особистісній сутності. Однак цього не відбулося.
На те були, звичайно, свої причини. Вирази «Столипін-вішатель» і «столипінські краватки» міцно ввійшли в лексикон ще за життя Столипіна, а в наступні роки перетворилися в стіну, що відокремила цього державного діяча від свого народу.
Саме Столипін у 1906 р. ввів у дію закон про воєнно-польові суди, що був розроблений за його попередника С. Ю. Вітте і якому Вітте не наважився дати хід. За неповними підрахунками за вісім місяців чинності закону було страчено 1102 чоловік.
Столипін був людиною, до якої не можна було відноситися нейтрально, байдуже. Його або поважали і схилялися перед ним, або ненавиділи аж до бажання фізичного знищення. Він був безстрашний, коли створювалася реальна загроза його особистому життю, і не менш сміливий і рішучий, коли відстоював свої позиції перед царем, Державною Радою, Державною Думою, перед політичною опозицією зліва і справа.
Багато разів на життя Столипіна робили замах під час перебування його і губернатором, і міністром внутрішніх справ, і головою Ради Міністрів, шантажували погрозами розправи над близькими, але він залишався непохитним і мужньо виконував свій обов’язок.
Вірність присязі і трону не заважали Столипіну займати безкомпромісну, тверду позицію стосовно царя, якщо цього вимагали інтереси держави.
Зірка Столипіна зійшла на політичному небі невипадково. Усе його життя вело до розуміння, що ключ порятунку країни лежить у вирішенні селянського питання. Будучи потомственим поміщиком, він господарював, володіючи 7,5 тис. гектарів землі. Сприяло його становленню, як аграрника, і закінчення природного факультету університету.
Потім державна служба в Міністерстві внутрішніх справ, де довелося займатися і проблемами землевпорядкування.
Будучи проводирем дворянства в Ковенской губернії (спочатку повітовим, потім губернським) і губернатором Гродненської губернії, Столипін міг переконатися в перевагах подвірного землекористування, що було широко розповсюджене в західних губерніях Росії, у порівнянні з общинним, типовим для іншої частини країни.
Весь життєвий шлях його логічний, а аграрна реформа початку століття є закономірний підсумок цього шляху.[1] Зупинимося докладніше на ній.
У центральних російських губерніях общинне землекористування було практично повсюдним. Кожен селянин мав право на свою частку землі. Варто сказати, що не всі проживаючі в даній місцевості одержували від громади свій наділ. Обстеження, проведені в 1910—1911 роках, показали, що певна частина населення була безнадільною. Безнадільні — це, як правило, ремісники, приписані до даної громади, нащадки двірських людей, що служили в поміщиків і не займалися селянською працею, незаконнонароджені селяни, що прибули в пошуках кращої частки з інших місць, приймаки й інші елементи.
Громада, усупереч законодавству, що існувало, намагалася позбавити наділу тих селян, що з якихось причин залишали на тривалий час село, але за землю трималися, здаючи її в оренду, а то і просто залишаючи необробленою. Часто, повернувшись після тривалої відсутності, селянин знаходив свою землю зайнятою і, якщо вистачало терпіння, міг її відсудити.
Система переділів між общинниками землі, власником якої була община, періодичність переділів, відношення до них селян не являли собою чогось цільного, характерного для всієї держави. Картина виглядала досить строкато.
В общинного селянина земельний наділ складався із садибного, польового і лугового. І кожний з них періодично піддавався переділу, але садибні переділи були значно рідше.Згодом подушні переділи садибної землі взагалі стали рідкістю, замінені подвірними. Зате дуже часто, практично щорічно, підлягали переділу луга і косовиці. Найбільший обсяг селянської землі складала рілля, навколо переділу якої і формувалося відношення селян до системи землекористування: «...переділи були троякого виду: частки («знижки- накидки»), «якісні» (пережеребкування) і корінні («загальні»).
Але були і беспередільні громади. До числа останніх насамперед відносилися ті, котрі володіли землею на подвірному праві.
Інтенсивність передільних операцій громад розрізнялася й у просторі (по географічних зонах) і в часі. У початковий період після скасування кріпосного права переділи були дуже рідкі, що можна пояснювати пасивністю селянської маси, нерозумінням і незнанням своїх прав, нерозвиненістю потреб. Зі становленням капіталістичних відносин у селі, політизацією селянського населення переділи земель усередині громади учащаються, досягаючи до початку першої російської революції свого апогею. В міру зміни відносини влади до громади, переходу від підтримки до її руйнування, переділи стали не тільки не заохочуватися, але і всіляко стримуватися, аж до скасування общинних вироків. І, нарешті, з початком реалізації столипінської реформи, переділи землі взагалі стають дуже рідкими. Очевидно, знаходячись у напрузі, в обороні, борючи за самозбереження, громада мириться з наростаючими внутрішніми протиріччями, щоб не кидати виклик владі. Черговий сплеск передільної активності приходиться на переддень першої світової війни. Це можна розцінювати як успіх опору реформі громади.
Місцеві влади, представлені, як правило, великими землевласниками, зацікавлені в розкладі громади, усіляко боролися з переділами. За законом від 8 червня 1893 року визначався порядок, по якому переділи повинні були проводитися не рідше, ніж через 12 років. Однак цей термін не дотримувався. Не було однаковості й у підходах до розділу.
Безперспективність общинного землекористування усе більш і більш ставала очевидною не тільки державним діячам, але і певній частині селян.
Ситуація, як уже казалося, у різних місцях була різною. У західних губерніях вже в 60-і роки стали усе більше поширюватися не тільки надільне землекористування, а й розселення селян на хутори. Цей процес повільно, але неухильно просувався на схід. Йдучи своєю чергою, він міг розтягтися на довгі десятиліття.
Найчастіше ідеї ведення самостійного господарства виникали в тих селах, поруч з якими з'являлися або німці-колоністи, або латиші, або інші прибульці, що купували або брали в оренду землю і заводили своє хутірське господарство. Порівняння убогого, безпросвітного життя общинного селянина зі статком, заснованим на власній праці, хутірського хазяїна роз'ятрювало душу в ініціативної частини селян. У багатьох селах знаходилися такі селяни, що і брали на себе турботи по перебудові сформованого укладу. Це була тяжка частка — з одного боку — повертати, а точніше сказати, перевертати укладену століттями свідомість селянської маси, і з іншого боку — домагатися дозволу влади на таке підприємство і здійснювати дії по об'єднанню всієї землі і наступному поділу її на ділянки, по можливості рівноцінні. Ці процеси ще до столипінської реформи йшли в Ковенській, Вітебській, Волинській, частково Могилевській і Смоленській губерніях.
Принципи тут були схожі.
Найбільш бажаним було повне відокремлення земельної ділянки, виділення його з загальних угідь, перенесення туди селянського будинку і господарських будівель. Але таке ідеальне рішення досягалося рідко, і найчастіше, піклуючись про компактність, зручність форми ділянки, прагнули виділити в одному місці хоча б ріллю, з виносом туди двору. Ліс і луги поділялися окремо, і ділянка виявлялася роз'єднаною. Випаси, місця промислів залишалися в загальному користуванні. Прийоми поділу землі часом бували надзвичайно витонченими в прагненні до максимальної справедливості. Так, після поділу землі визначалися кращі і гірші ділянки, і за найкращі бажаючимиїх купити вносилися на торгах певні грошові суми, що потім надходили тим, кому дісталися погані землі, у порядку компенсації. Ділянки середньої якості віддавалися в користування без доплат.
Природно, при такому поділі кращі землі займалися багатими селянами. Іноді хазяїни ділянок визначалися по жеребкуванню. При перерозподілі землі дотримувався принцип добровільності. При значній різноякісності землі застосовувався і такий принцип розподілу, як збільшення ділянки з низькою і зменшення з високою якістю. Виплачувалася винагорода тим селянам, що переїжджали із села й облаштовувалися на хутірській ділянці. При цьому платив той, у чиє користування надходила садиба переїжджаючого. Дорожнеча перенесення селянської садиби на хутір була стримуючим чинником цього процесу.