У XVI-XVII століттях мало хто доживав до старості – всі гинули в боях або походах. Здебільшого похилі козаки ховалися десь в печери, викопували криниці і жили там до смерті.
У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності.
Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. У пияцтві та гулянні вони старалися перевершити один одного. Але вживати спиртне під час військових походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній армії світу не було таких вимог.
Відгулявши кілька днів козаки поверталися в буденне життя. Вставали до сходу сонця, йшли на річку купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися.
Виганяючи ворога з рідного краю, козаки брали чимало хлопців із собою на Січ і віддавали в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що привіз його, брав свого вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав у походах. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм “Отче наш” і тільки після цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли ставало нудно, вони починали готуватися до нового походу.
За злочини покарання і страти призначалися різні. Застосовувалися: прив’язання до гармати за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за злодійство. Найпопулярнішою стратою було забивання киями. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця живим в землю.
Особливо на січі цінилася освіта. В школі навчалося біля 80-ти школярів, серед яких були дорослі і діти. Вони вчилися читанню, співів і письма; мали особливий, але схожий на все військо громадський устрій; обирали двох отаманів – одного для дорослих, другого для дітей. Головним вчителем був уставник, який крім прямих обов’язків дбав про здоров’я хлопчиків, сповідав і причащав хворих. Начальними предметами були грамота, молитви, закон Божий і письмо.
Як за зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним “оселедцем”, вічно з люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили їх добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби. Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно розповідати та жартувати. Але любили похвалитися своїми воєнними подвигами, похизуватися своїм одягом та зброєю. Проявлялась також легковажність та непостійність.
Кожен християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального стану, міг приєднатися до козацького братства. Міг він і при бажанні покинути його. Але щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати українську мову, мати православну віру, вміти володіти зброєю, бути неодруженим, дотримуватись традицій товариства та клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати за межами Січі.
До козацької символіки XVI-XVII століття належали клейноди й атрибути української державності: прапор, бунчук, булава, печатка, духові труби, мідні котли, гармати. Вони відображали військовий й адміністративний уклад козацтва.
Козацькі символи, клейноди, стали визначним явищем в історії державності й культури українського народу за часів середньовіччя.
Список використаних джерел
1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - 1991.
2. Апанович О. Агрокультура українського козацтва.// Українська культура. – 1998. - №9-10.
3. Апанович О. Культура козацтва. // Українська культура. – 1991. - № 1.
4. Аркас М.М. Історія України-Русі. - К.: “Вища школа”, 1993.
5. Батіг С. Історія Україн -, Тернопіль, 2000.
6. Володимир Голубоцький. Запорозьке козацтво. – К., 1994.
7. Готюк О, Історія України. - Тернопіль, 2000.
8. Грачотті С. Українська культура 17 ст. // Всесвіт. – 1995. - № 3-4.
9. Гуржій О. Українська козацька держава. – К., 2001.
10. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. – Запоріжжя, 1997.
11. Ісаєвич Я. Д. Українська культура 18 століття.//Питання історії, 1980. №8.
12. Історія українського війська. Ред. Парцея М.П. – Львів: “Світ”, 1992.
13. Коляструк О. А. Козацький чинник у формуванні української національної культури 17 ст. // Історія національно-державного будівництва в Україні. – Вінниця, 1995.
14. Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів, 1990.
15. Лановик Б.Д. Історія України. - 1985.
16. Маланюк Є. В. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992.
17. Матейко Р. М. Історія України. - 1985.
18. Матисякевич З.М. Історія України. - 1985.
19. Орест Субтельний. Україна: історія. - К.: “Либідь”, 1993.
20. Паньків Є, Історія України. - Тернопіль, 2000.
21. Паньків М. Історія України. - Тернопіль, 2000.
22. Семчишин О. П. Тисяча років української культури. – К., 1992.
23. Стебельний О. Історія України. - 1983.
24. Українська культура другої половини 17-18 ст.//Теорія та історія світової і Вітчизняної культури. – Львів, 1992.
25. Флоря Б. М. Запорозьке козацтво.//Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.: 1. – К; 1992.
26. Щербак В. Козацтво і православ‘я. // Київська старовина. – 1993. - № 5.
27. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: в 3-х томах. Т. 1-3. – К., 1994.