Підкреслимо, що і Володимир і Василій II дотримали свого слова Після здобуття Корсуня влітку 988 р, київський князь хреститься у місцевій церкві св. Софії, а згодом одружується з візантійською цісарівною. "Взявши цісарицю Ганну, - пише літописець - очевидець цих подій, - і Анастаса, і попів корсунських, мощі святого Климента і Фіва, учня його, а також начиння церковне, ікони, дві мідні статуї і четверик (квадригу) коней мідяних... ", Володимир повернувся до Києва. "Повелів поскидати кумирів - одних порубати, інших вогню віддати. ., а робити церкви і ставити їх на місцях, де ото кумири стояли". І почав він "людей на хрещення приводити по всіх городах і селах".
Хрестивши Русь, Володимир не отримав від греків обіцяної церковної самостійності і тому, як і його бабка Ольга (Олена), продовжує дипломатичні зносини з римським папою, охридським патріархом, домагаючись автокефалії руської церкви. Насамперед, він поглиблює церковно-культурні зносини зі слов'янською Болгарією, звідти запрошує до України-Русі священиків, яких так не вистачало в його державі. Зусилля великого київського князя були не даремними й увінчалися успіхом: болгарський правитель надсилає до Києва "вчених ієреїв і книг доволі".
Роблячи крок за кроком по шляху християнізації Київської Русі Володимир (970 - 1015) та його син Ярослав (1019 - 1054) дотримувалися слов'янської (кирило-мефодіївської) традиції відправлення культу, наполегливо боролися за утвердження у всіх сферах духовного життя країни церковнослов'янської мови, її пріоритет у політичному і культурному житті, не відкидаючи при цьому ні латини, ні грецької - на той час визнаних міжнародних мов.
Впродовж півстоліття центральним храмом руської архієпископі! була церква пресвятої Богородиці Марії (так звана Десятинна), освячена 996 р. Цю церкву князь доручив Анастасу Корсунянину і клірошанам з Таврики, певною мірою опозиційних до офіційного Константинополя. Тут було покладено останки Климента Римського і його учня Фіва. Легенда про папу-страдника, що зазнав мученицької смерті, наприкінці X - XI ст. була символом єдності Римської і Константинопольської церков і прапором місіонерів, що пропагували християнство на окраїнах "імперії Рюриковичів". Щороку, 30 січня, в країні святкувалася пам'ять Климента Римського. На думку вчених, прийняття на Русі культу Климента Римського наприкінці X ст. було пов'язане, з одного боку, з пошуками правлячими колами держави і церкви покровителя-апостола Руської землі, з іншого - культ Климента спрямувався проти тих, хто перебільшував роль Константинопольського патріархату в хрещенні Русі.
Константинопольському патріархату вдалося переорієнтувати Руську церкву, зламати ЇЇ нестримне прагнення до незалежності лише після смерті Ярослава Мудрого (1054). Цього було досягнуто в роки великого княжіння Всеволода Ярославича (1076 - 1093) та його сина Володимира Мономаха (1113 - 1125). Саме зусиллям цих князів створюється легенда про "нового" покровителя Русі, засновника Візантійської церкви - Андрія Першозванного, яка вноситься до "Повісті временних літ" на початку XIIст., і витісняє поступово культ Климента Римського. Між тим, аналіз шлюбних зв'язків руських князів XI ст. багато дає для розуміння тодішньої церковно-політичної і культурної орієнтації Київської держави. З 38 шлюбів 27 припадають на принцес з католицького Заходу, 3 - з представниками візантійської аристократії і 3 - з половчанками. Це засвідчує, що представників правлячої на Русі династії Рюриковичів мало хвилювало питання - під чиєю юрисдикцією буде знаходитися руська церква. То була проблема і головний біль папи і патріарха. Не поділивши сфер впливу в Східній Європі, за якими стояли економічні інтереси, Рим і Константинополь 1054 р. остаточно поривають між собою.
Давньоруська держава не бажала визнавати верховенство Візантії у галузі політики, тому і контрольована нею руська церква прагнула до незалежності і від папства, і від константинопольського патріархату. Так, запозичене у Візантії і Візантійської Таврики християнство виявилося в кінцевому рахунку не візантійським, а руським. Візантія не являла для Русі серйозної небезпеки, як і митрополити, що поставлялися константинопольським патріархом, - для київських князів, оскільки вони були не в змозі ні воєнним, ні іншим шляхом змусити її наслідувати імперській політиці.
Утвердження християнства на Русі мало далекосяжні і багато-ранні наслідки для всебічного розвитку суспільного життя На жаль, вони не оцінені належним чином.
Дореволюційна історіографія, що в переважній більшості стояла на позиціях офіційної "істинно-православної" платформи, надто переоцінювала значення релігійної реформи Володимира, приписуючи їй універсальний зміст. Відповідно до стверджуваної тези від запровадження християнства починалася справжня історія давньоруської цивілізації. Попередні часи тонули в мороці невігластва й дикунства. Завдяки грецькій вірі Русь нібито дістала справжнє впорядкування державного життя, належну соціальну структуру, політичні та юридичні інститути, не говорячи вже про духовну культуру. Виходило, що лише від 988 р. почалися муроване будівництво, писемність, література, філософія, зародки позитивних знань, просвіта, образотворче мистецтво, музична культура тощо. Ця тенденція справедливо зазнала нищівної критики в радянській літературі.
Не кращою є й протилежна тенденція недооцінювати або й принижувати значення християнства в історії Русі, що часом підносилася як прогресивна настанова під гаслом боротьби проти релігійних пережитків та клерикальних концепцій. Вона мала дві форми, які нерідко поєднувалися. По-перше, заперечення взагалі будь-якої істотної ролі християнства в історичному розвитку Русі; а по-друге, - ствердження негативного впливу нової віри на становище східного слов'янства. Це дало підстави акад. Б.Д. Трекову кваліфікувати проблему хрещення Русі як "заплутане питання".
Підвалин для негативної оцінки самого акту християнізації було дві: по-перше, нова релігія стверджувала і зміцнювала феодальний лад, а отже, - експлуатацію однієї частини населення іншою; по-друге, християнство як релігія давало спотворений образ навколишнього світу.
Ця тенденція мала антиісторичний, антидіалектичний характер. Вона ставила проблему абстрактно, відволікаючись від реальних умов доби і від тих альтернатив, які могли бути протиставлені християнізації.
Від 1934 р. у радянській літературі введення християнства на Русі розглядається як позитивний факт, що мав благотворний вплив на розвиток давньоруського суспільства! - ,. На жаль, історики обмежувались загальними формулюваннями, не вдаючись до поглибленого аналізу й всебічної аргументації. Головним аргументом залишалася теза про активний вплив християнства на поступ давньоруської культури, яка в дореволюційній історіографії зазнала найбільшої деформації.
Утвердження християнства на Русі було закономірним актом, підготовленим усім ходом історичного розвитку та глибоко вмотивованим об'єктивними потребами доби. Необхідність заміни віджилого багатобожжя монотеїзмом диктувалася, насамперед, соціально-економічними умовами ранньокласового суспільства. Справа зовсім не у зовнішній оболонці, не в тому, що саме прийшло на місце зубожілого язичества - християнство, іслам, іудаїзм, буддизм або ще щось в тому кшталті. Справа в суті, що становила собою принципово новий крок в суспільному поступі.
Майже всіх висловлених в літературі оцінках було те, що процес християнізації Русі розглядався незалежно від конкретних історичних умов. Поза увагою залишався факт, що християнство у Давньоруській державі змінило собою первісне язичество, тому цю подію необхідно оцінювати у порівнянні цих двох ідеологічних систем. Однак ми змушені констатувати наявність досить дивних тверджень, що аж ніяк не відбивають реальну ситуацію. Йдеться про антидіалектичну думку, що християнство та язичество становлять дві форми одного й того явища, тому що суть вчення і там, і там становила віра у надприродні сили.
"Християнство не можна протиставляти язичеству, - пише Б.О. Рибаков, - оскільки це тільки дві форми, два різні щодо зовнішності вияву однієї тої ж первісної ідеології". Ми вважаємо, що це принципово різні сутності, подані в схожій містичній формі. Далі: "Християнські місіонери, які йшли до слов'ян або германців, не приносили з собою нічого нового; вони несли тільки нові імена для старих богів, трохи іншу обрядність і значно більш відточену ідею божественного походження влади й необхідності покори її репрезентантам. Світогляд же місіонерів не відрізнявся від світогляду язичеських жерців, чаклунів та знахарів". Це подібно до того, якби хтось твердив, що між "лінією Платона" і "лінією Демокрита" у філософії немає ніякої різниці, оскільки обидві прагнули осягти таємниці буття; єдино, що перша клала в основу світу дух, а друга - матерію.
Запровадження християнства на Русі в середині ІХ ст. було подією, яка в розвитку середньовічної Європи IXст. має характер історичного рубежу. Саме в цей час завершується формування феодального базису і більшість європейських народів вступає в епоху розвиненого середньовіччя; на заході - на руїнах імперії Карла Великого уВізантії, яка після бурхливої іконоборської епохи вступала в період нового піднесення; у Східній Європі, де саме завершувалося оформлення слов'янських держав - Русі, Моравії, Болгарії.