Можна виділити три групи земель за їх призначенням:
1) землі, що використовувались для обробітку і експлуатації;
2) міські землі;
3) землі для пасовищ.
Землі для випасу надавались племенам поблизу деяких міст.
Землі, що потрапили до рук окремих осіб, являли собою після завоювання незначну частину земельного фонду. Основна ж частина опинилася в руках держави.
Джерела свідчать, що весь Магриб був завойований силою. Коли мусульмани захопили Магриб і його райони, то поділили його [30; 153]. Протягом сімдесяти років, доки йшла війна в Пн. Африці, в центр відправлялась 1/5 здобичі. Та коли цей процес зупинився, то питання про видатки, що не покривалися прибутками від країни, повинно було вирішитись на користь держави. Існувала також практика отримання землі у власність і отримання земель в якості феодального пожалування.
Таким чином, джерела свідчать, що подібно іншим державам у Пн. Африці теж була встановлена державна власність на землю, але при цьому мали місце окремі випадки надання земельних наділів на правах приватної власності, на правах пожалування, яке законодавець ал-Маварді в ХІ ст. назвав терміном ікта тамлік – «наділ, відданий у власність» [30; 155].
Існують і вказівки на такі наділи. Так, намісник в Іфрикії Хасан ібн ан-Нуман, після того, як одержав поразку від Кахіни, пішов в Барку. «Він перебував там і побудував в Барці замки, які до сьогоднішнього дня називаються замками Хассана».
Різні обставини сприяли появі в Пн. Африці, як державної, так і приватної власності на землю. Жорстока війна загострила відносини з місцевим населенням. Після завоювання араби оселилися в містах. Коли завоювання було закінчене, то якась частина земель повинна була залишитися без господарів, так як велика кількість населення виїхала з країни, в тому числі і великі землевласники.
Крім того, не можна не сказати і про те, що пророк дарував землі, а отже така практика була широко відомою. Мухаммед надавав своїм прихильникам землі в якості нагороди. Враховувались і заслуги з поширення ісламу.
Порушення земельних прав осуджувалося, що видно з одного хадіса: «Пророк сказав: «Тому, хто без права візьме п’ядь землі, Аллах повісить (на шию) намисто з семи земель» [25; 44].
В результаті концепція земельної власності в Пн. Африці в перші століття після завоювання (VІІІ – ІХ), ґрунтується на основній в державі державній власності, яка переважала у всіх без виключення провінціях і областях регіону.
Поміж державної власності існувала приватна власність. Її розміри були різні. Існували і великі володіння у власності окремих осіб, але їх кількість була невелика. Можливо, що певна їх частина була надана окремим особам для управління і перетворення ними в спадкову власність.
В деяких регіонах частина земель виявилась безгосподарською. Це в основному території Тунісу, де попередні господарі цих земель залишили країну. Всі ці землі, по усій ймовірності, складали цей фонд, з якого і виникло приватне землеволодіння.
Дрібне приватне землеволодіння існувало і було земельною власністю общин і окремих дрібних власників. Ця дрібна земельна власність чи дрібне землеволодіння були підпорядковані спільній державній власності, що виявлялося в необхідності сплати спочатку данини, а потім і податків [30; 157].
Протягом VІІІ – ІХ ст. не простежується ознак, які дозволили б говорити про зміну цієї системи власності на землю, землекористування і землеволодіння. Але якщо взяти до уваги свідчення більш пізнішого часу, що відносяться до Х ст. і до території Іфрикії, можна говорити і про тенденцію переходу державних земель до категорії приватних.
Поряд з цими категоріями земельної власності існувала племінна земельна власність, в першу чергу на землі, що не використовувалися для землеробства [22; 226].
На початковому етапі ісламу і в ході завоювань склались і основні принципи оподаткування. Податки зазвичай поділяють на встановлені шаріатом і світські. Перші сплачували мусульмани, а другі – іновірці. Одним з перших податків в мусульманській общині, який повинні були платити її члени, був закат. Це був податок на прибуток. Він поділявся на чотири категорії: закат на дрібну рогату худобу; на товари, золото і срібло; на рудники і знахідки скарбів; на сільськогосподарську продукцію. Останній варіант заката мав ще й спеціальне визначення «умр» (десятина). В ранньому ісламі мусульмани складали правлячу військову касту і були зобов’язані платити лише закат. Розмір закату дорівнював у той час 2,5 % ціни майна [30; 158]. Ті люди, які ввійшли в мусульманську державу, зберегли свою віру, повинні були сплачувати більш тяжкі податки. Оскільки ці люди занходилися під захистом мусульман і сплачували лише подушний податок дзизью і поземельний податок – харадж [25; 43].
В перші десятиліття мусульмани розглядали Пн. Африку лише як об’єкт грабунку і отримання данини. Та згодом вингикає думка про постійне перебування в завойованих країнах і про постійну їх експлуатацію. Заснування Кайруана в 670 р. було важливим пунктом в історії завоювання Пн. Африки. Це означало, що керівники Халіфату і їх намісники дійшли до думки про кінцеве підкорення земель і населення цих областей і про перетворення їх в одну з мусульманських провінцій. Згодом з’являються ознаки бажання організувати постійну присутність і постійний контроль над місцевими справами. Зовнішньою причиною як усіх завоювань, так і заснованих мір були пропаганда і поширення ісламу, так само як і небажання берберів приймати іслам. Іслам затвердився серед берберів лише після завоювання Магрибу [30; 159].
Заснування Кайруану було важливим в історії відносин завойовників і берберів. Фактично воно означало, що керівники Халіфата і їх намісники прийшли до думки про кінцеве підкорення земель і населення Пн. Африки і перетворення її в одну з провінцій і про встановлення регулярної експлуатації [25; 44].
Населення Пн. Африки повинно було розглядати мусульман-арабів як грабіжників кочівників чи напівкочівників. В той самий час бербери-напівкочівники повинні були також бачити в мусульманах ворога. Вважалося, що обидві ці обставини повинні були зробити боротьбу особливо жорстокою [25; 45].
До закінчення завоювання Пн. Африки основним способом експлуатації, було захоплення військової здобичі. Ще до закінчення завойовницьких війн, в халіфаті відбуваються важливі зміни, відомі як реформи Абд ал-Маліка. В 695 р. в Халіфаті почалося карбування власної монети і разом з тим було введено регулярне оподаткування. В Пн. Африці у 701 р. було встановлено цивільне управління. Після смерті Мухаммеда почала складатись нова соціальна структура арабського халіфату. Основою її формування були декілька принципів:
1. Ступінь близькості кожної людини до пророка;
2. Належність до якого-небудь плем’я;
3. Належність до арабів чи неарабів.
Звичайно, ці принципи відображали систему соціального і етнічного поділу населення, що існувала в ту епоху, фактично будувалися на реальних відносинах різних конкретних груп до основного джерела виробництва – землі.
Підводячи підсумки земельних категорій з точки зору оподаткування, варто зазначити.
Перша з них – державні землі, отримані силою, обкладались хараджем. Цей податок накладався не на землевласника, а на землю. Тому харадж збирався з будь-якого землевласника, навіть з мусульманина. Мусульмани, що проживали на таких землях, повинні були платити ще й закат (десятину) і умр.
Друга категорія – державні землі, одержані мирно і які оброблялися попередніми власниками, якеі погодилися підкоритися мусульманам, але в той самий час побажали зберегти свою віру. З цієї землі також збирався харадж, але було можливе переведення його з хараджа на умр, якщо власник такої землі переходив в іслам.
Третя категорія – це землі, що знаходилися в приватному володінні, власники яких прийняли іслам і підкорилися добровільно. Коли вони ставали мусульманами, то отримували всі права мусульман і платили умр.
Відносно соціальної структури, що склалася в Пн. Африці після завоювання можна відмітити таку систему [30; 163].
Всією країною управляли намісники, яких призначали халіфи. Арабського намісника оточували важливі особи, в числі яких були воєначальники, призначені халіфом, а також вожді окремих племен, що очолювали військових, що входили в військо – джунд. Сюди ж відносились і окремі особи, що користувалися особливим авторитетом з різних причин: героїчною поведінкою на війні, близькості до каліфів чи іншим посадовим особам в халіфаті, родинними зв’язками з пророком. Іноді ці особи мали наділи землі на правах власності. Такі землі з часом отримали назву мульк, а ці особи, як було сказано – катаі. Вони отримали і пожалування [30; 164]. До цих високо посадових осіб знизу примикали дрібні чиновники-бюрократи, кількість яких на початку була дуже невеликою, але з удосконаленням апарату управління воно постійно зростало. За ними йшли прості члени джунди, що входили в склад племен або вже втратили такі зв’язки, і Малаві, жителі завойованих країн. При мавалі були раби, захоплені на війні. Нижче знаходилося населення, що оподатковувалось, берберське за походженням, але з часом стало мусульманським, землероби і скотарі, яке повинне було платити харадж і виділяти в якості податку тварин. Їх землі називались хараджними [30; 164]. На найнижчій сходинці цієї соціальної ієрархії були раби. Частина їх відправлялася на продаж, а частина знаходилась при власниках в якості челяді і прислуги.