Так само є важким визначення справжнього числа полонених.
Практика знищення чоловіків і захоплення в полон іншого населення відома з інших джерел, що висвітлюють хід завоювань в інших країнах. Тому вона не є нічим дивним і для Африки, а випадки захоплення дуже великої кількості полонених були цілком можливі. Полонені з берберів цінувались на Сході за красу [30; 132].
В загальному процес скорочення кількості населення, так само як і спустошення міст і знищення культури садівництва, були результатом того, що в арабському війську-джунді були кочові і напівкочові арабські племена.
Розглянемо тепер відомості про те, що являла собою здобич крім полонених. Це були різноманітні предмети і майно, золото і срібло, монети, золоті і срібні предмети (статуї, кубки), дорогоцінне каміння і вироби з нього. Речі цінні не лише матералом, з якого вони вироблені, але і дякуючи пов’язаним з ними характерним моральним навантаженням, як, наприклад, стіл Соломона, виготовлений з різноманітного дорогоцінного каміння і захоплений в Толедо, а також різного роду товари. Але найчастіше здобич визначалася словом мал – майно, багатство, в тому числі і гроші. Звичайно, згадуються тварини: коні і вівці. Вся здобич зносилась в одне місце і ділилась. Після оцінки бажаючий міг взяти конкретний предмет, заплативши за нього. Після закінчення оцінки здобич ділилась на п’ять частин.
Згідно з Кораном і звичаєм, одна частина йшла «Аллаху і його пророку, його близьким, сиротам, бідним і подорожуючим». Інші чотири ділилися таким чином, що доля кінного воїна була втричі більша долі пішого. Є відомості, що в Магрибі існував кінтар, спеціально для вивішування великої кількості золота.
Після завоювання Пн. Африки бербери деякий час сперечалися один з одним за володіння Іфрикією і Магрибом так, що в результаті суперечки ці провінції були спустошені. Іфрикія перетворилася в пустелю [30; 135].
Приведені факти дозволяють прийти до твердження, що до арабського завоювання весь цей регіон переживав якщо не розквіт, то процвітання. Арабське завоюваня залишило регіон без значної кількості трудового населення і взагалі населення різного віку і статі, і великої кількості матеріальних цінностей. Дії і протидії арабів і берберів призвели до значного руйнування виробничих сил і умов виробництва, до посилення рабського фактора в халіфаті.
Відомості, що до ХІ ст. в Північній Африці не було ні одного кочівника, а араби, що прийшли туди, селились в містах і не впливали на розвиток життя в сільській місцевості. Дійсно, на перший погляд ця думка здається справедливою. В Єгипті араби заснували Ель-Фустат, в Північній Африці – Кайруан. Кожне з цих міст стало центром ремесла і торгівлі. Але Кайруан засновувався як військова база, в якій могли б бути зібрані і збережені сили і засоби для майбутніх військових походів і для утримання в покорі населення. Мусульмани, що жили в містах, в першу чергу були не виробничим населенням, а воїнами.
Можна зробити висновок, що відомості про багатство земель Пн. Африки повинні бути дійти до мусульман, для яких набіг був першою частиною завоювання і які повинні були жити після перемоги за рахунок експлуатації завойованої країни [25; 44].
Весь процес завоювання тривав до початку VІІІ ст., а конкретно до 711 року. Була підкорена вся Пн. Африка, включаючи і Марокко, і області Високих плато сучасного Алжира.
Північна Африка була завойована в результаті походів Укби ібн Нафі в 681 – 684 рр., Зухайра ібн Кайса ал-Балаві в 688 р., Хассана ібн Нумана в 701 р. [22; 227].
Довготривалий процес завоювання Пн. Африки, що продовжувався 68 років (642 – 710), означав для усього регіону і для його населення знищення виробничих сил [22; 228].
В значній мірі постраждало все населення Пн. Африки. Велика частина була вбита в ході війни. Ще одна частина емігрувала за кордон в країни Середземномор’я.
Третя частина населення – мирне населення міст і сільської місцевості – були вбиті, або захоплені в полон [20; 143].
В значній мірі була зруйнована економічна основа існування північноафриканського суспільства, його сільське господарство і різні його галузі.
Сильно постраждало від завоювання і міське життя Пн. Африки. Деякі міста були зруйновані повністю, інші частково. З цього факта можна зробити висновок про занепад ремесла і торгівлі.
В ході завоювань Пн. Африка залишилась без значної кількості своїх багатств. Вони були вивезені на Схід і служили для збагачення вищого соцільного стану Халіфату.
Нашестя сахарських і аравійських кочівників згубним чином змінило долю Пн. Африки. Під їх ударами загинула землеробська цивілізація раннього середньовіччя. Відтоді розпочався довготривалий процес занепаду Пн. Африки. В середині ХІ ст. вона увійшла в період господарського і культурного регресу.
Бедуїніація Магрибу призвела до зникнення сотні міст і тисяч поселень. Відбувався процес депопуляції, дезурбанізації населених пунктів.
До 642 р., до початку завоювання Пн. Африки, мусульманська община вже завоювала Сирію та Ірак і вже мала деякий досвід відносин з населенням цих країн. На основі рішень, винесених халіфом Омаром, склались головні положення системи умов, які повинні були дотримуватися при спільному житті мусульманської общини і населення підкорених країн. Ця система, з одного боку, відображала аналогічну практику таких же відносин панування і підкорення, яка до часу появи ісламу стала звичаєм аравійських племен. З другого боку, в ній відобразилися класові інтереси керівної верхівки мусульманської общини і суб’єктивні інтереси осіб, що знаходилися на вершині управління. Вона регулювала характер і розмір оподаткування, якому підпорядковувалися усі члени мусульманської общини. Практика цієї системи враховувала рішення пророка і його халіфів. Вона стала тією основою, на якій виросла мусульманська юридична наука [20; 145].
В VІІІ ст. з’явилися різні юридичні школи і юридичні твори. Серед них одне з найбільш відомих належало Абу Юсуфу Якубу ібн Ібрахіму ал-Ансарі і називалося «Кітаб ал-харадж» («Книга про поземельний податок»). В ньому викладені умови включення в мусульманську общину. Згідно них мусульмани, зустрівшись з іновірцями, повинні були призвати їх до прийняття ісламу і зробити це тричі. Якщо на запитаня була позитивна відповідь, то потенційні противники входили в мусульманську общину і отримували ті ж права і обов’язки, що і інші мусульмани [30; 146].
Якщо іновірці відмовлялися приймати іслам, то їм пропонували підкоритися мусульманам, зберегти свою віру і платити податок. Якщо вони погоджувались на це, мусульмани повинні були їх захищати, воювати з ворогами, які на них нападали, звільнивши їх від цієї турботи, щоб вони могли платити харадж. Така домовленість називалася завоюванням за мирним договором (сулхан). Він означав збереження майна підкореного населення і сплату податків [24; 226].
Але якщо мусульмани отримували відмову, вони повинні були воювати з не мусульманами. Перемігши їх, вони отримували всю владу над переможеними. Таке завоювання називалося анватан – здійснене силою. Їх доля вирішувала мусульманським воєначальником, який одночасно виконував обов’язки імама і називався імамом. Частими в цьому випадку були вбивство чоловіків і захоплення в полон жінок і дітей [24; 227].
Що стосується воїнів, захоплених в полон, то імам міг розпорядитися вбити їх чи обміняти на полонених мусульман. Взагалі імам вирішував усе. Він міг зберегти переможеним життя, оподаткувавши їх. Якщо вони ставали платниками податків, то їм залишали їх землі і вони були зобов’язані платити поземельний податок – харадж. Таким чином, ця система була основою в системі оподаткування.
Завойовуючи нові території, мусульмани захоплювали здобич і ставали господарями. Отримане майно поділялося на дві категорії: власне здобич (ганіма) і фай. Ганіму складало рухоме майно. Саме вона кожен раз після вдалого бою йшла на розподіл воїнам, за виняткоам 1/5 частини на користь центральної влади на чолі з пророком, а потім халіфом, який нею і розпоряджався. Між воїнами вона ділилась в пропорції однієї долі пішому воїну і трьох долей вершнику. Поняття «фай» мало два значення: раніше і пізніше. Узятий в ранньому значенні фай включав нерухоме майно, головним чином земельні частини і їх розподіл між воїнами. Пізніше фай означав нерухоме майно, яке повинне було стати здобутком всієї мусульманської общини. Таке майно набувалось не в результаті зусиль воїнів, а дякуючи божественному втручанню на користь пророка і його общини. Тому таке майно повинно було належати общині, а на практиці – спочатку пророку, а надалі халіфам.
Питання про характер власності на землю було ключовим у вирішенні основних проблем суспільного розвитку [30; 150]. Варто зазначити, що арабам-мусульманам в VІІ ст. була добре відома власність на землю. Невеликі частини хорошої, плодючої і зрошеної землі завжди мали господарів. Зазвичай вони були зайняті садами чи фініковими деревами. Такі землі дуже цінувалися в середовищі наслідників Мухаммеда, але далеко не всі спочатку були їх господарями. Тому, коли почались завоювання, дуже багато воїнів забажали отримати у власність такі наділи, але зустріли опір центральної влади в особі халіфів Омара і Османа. У випадку розділу земель кожен із воїнів став би власником більшого чи меншого земельного наділу і отримував би з нього дохід, в той час як державна влада не отримала б нічого. У випадку збереження цілісності землі вони залишалися б за державою, а воїни, що її завоювали, не мали б на ній своєї частки [30; 151].
Таким чином, визначилися дві тенденції у відношенні до землі у тільки що виниклому арабському халіфаті. Одна тенденція домагалась встановлення власності центральної влади на завойованій території і встановлення державної власності на землю. Вона відображала інтереси як центральної влади, так і аристократичної верхівки мусульманського суспільства. Така форма власності нагадувала спільну власність на землю племені. Друга тенденція, пов’язана з фактом володіння окремими особами невеликими земельними наділами в межах Аравії в доісламську епоху. Вона відображала інтереси мусульманських воїнів в залежності від регіонів.