Після завоювання і втечі частини землеробів з Пн. Африки, а також після втечі попередніх великих землевласників залишились незайняті землі. Вони називались савафі, тобто чисті. З цих земель і видавались катаі.
Ще одна категорія – землі мават (мертві), які потребували проведення робіт для їх експлуатації частіше за все пов’язаних зі зрошенням.
В більш пізніший час в Пн. Африці склалися ще дві категорії.
Перша – це хабус, що означало, що власники земель передавали права власності мечетям і іншим релігійним установам, залишаючи за собою і своїми нащадками обробіток землі і сплату податків на користь даної мечеті.
Друга категорія – племінна власність арш. Вона складалась поступово, в міру проникненняч в Пн. Африку кочових і напівкочових арабських племен.
Такими були ті умови, в яких складалися форми експлуатації в Пн. Африці після 70 років, що пішли на завоювання [30; 168].
Отже, основою експлуатації була державна власність на землю. На перше місце виходить сила і влада, керівний стан суспільства продовжував зберігати загальний характер традицій кочового суспільства, для якого такі форми осілого населення були найбільш допустимими.
Масштабні завоювання, в результаті яких в склад арабської держави були включені народи, що знаходились на різних рівнях соціально-економічного і культурного розвитку, значні масштаби розселення завойовників по всій імперії створили нові можливості для обміну культурними цінностями, взаємовпливу і взаємного збагачення. Поступово арабська мова стала загальнодержавною, мовою діловодства, суду, літератури, науки.
Починаючи з VІІІ ст.культура Пн. Африки розвивалась в атмосфері Халіфата. Крім релігійних і окультних наук широке поширення отримали природничі науки (математика, космографія, медицина, інженерна справа). На відміну від Європи, що страждала на голод, в Магрибі спостерігалось відносне піднесення [22; 227].
Пн. Африка була неоднорідною в мовному, етнічному і релігійному відношенні. Основну масу населення складали руми («римляни» –латинізовані групи), афаріка (автохтонне населення Іфрикії і прибережних міст), євреї і представники різних берберських народностей (масмуда, матмата, зената, хаввара, зх і сх санхаджа, кутама), що населяли Марокко, гірські райони Алжиру і Пн. Сахару. В Сиджильмасі було багато харатинів – нащадків чорношкірого населення стародавньої Сахари. Араби та інші арабізовані прибульці зі Сходу складали не більше 7-8 % населення Іфрикії, а в інших районах взагалі ще менше [22; 227].
Культура Пн. Африки мала східне коріння і з давніх часів була пов’язана зі Сходом, особливо з Сирією. Тому процес арабізації, що почався тут приблизно з середини VІІІ ст., зовсім не виглядав як втрата регіоном своєї культурної самобутності. Це був процес культурного збагачення, наближення місцевого населення до цінностей більш високої цивілізації. Арабська мова сприймалася передусім міським населенням і представниками вищих станів населення [22; 227].
Географічно арабізація раніше за інші райони охопила Іфрикію і прибережні райони Середнього Магрибу. Більш мляво арабізація відбувалась в Марокко, Забі, Кастилії, в гірських районах і інших місцевостях з компактними групами романського і берберського населення. Тут корінні жителі, особливо в селищі, в ІХ – ХІ ст. продовжували говорити на своїх мовах, зберігали свою писемність. В Іфрикії останні написи на латинській мові відносяться до середини ХІ ст. [22; 227].
До середини ІХ ст. країни Пн. Африки являли собою християнські країни, що знаходились під владою мусульман. Мусульмани складали біля 10 % населення на початку ІХ ст., 50 % – в середині Х ст. і біля 80 % – до кінця І чверті ХІ ст. На відміну від арабізації ісламізація охоплювала в першу чергу соціально бідні стани населення, передусім і більш відсталих, периферійних районах. Основну масу мусульман складали плебейські стани міста. За деякими підрахунками, 66 % служителів мусульманського культу в ІХ – ХІ ст. були вихідцями з торгово-ремісничого населення, далі йшли найманці, вчителі та інші. Майже не було вихідців з землеробського населення і представників інтелігентних професій, службовців державних канцелярій. Серед останніх мусульман було біля 3 % [22; 228].
Для епохи халіфату була характерна багаточисельність релігійних шкіл і напрямків. В них відобразились соціальні і політичні протиріччя. В найбільш розвинених районах, а саме в Іфрикії, більшість мусульман складали сунніти, що сприймали малікітську школу шаріата.
В 849 р. верховний кадій Кайруану Сахнун ібн Саід (775 – 854) провів релігійну реформу, затвердивши малікізм в якості правлячої релігійної доктрини. В народних низах, особливо в Середньому Магрибі і Марокко, великим впливом користувались різні алідські течії, а саме зейдіти і ісмаїліти, а також хариджити (ібадити, софрити, нуккарити), які в VІІІ – Х ст. очолювали масові народні рухи, спрямовані проти феодального гніту і соціальної несправедливості. Значно меншим впливом користувалися ханіфіти, мутазиліти, захіріти і представники інших релігійних течій, що виникли в центрі Халіфата. В країнах Пн. Африки були прихильники невизначеного монотеїзму, як наприклад, могутня секта єретиків – бергвата, що мали в якості свого писання берберський Коран, в якому знайшли відображення біблійно-християнські, мусульманські і язичницькі вірування. Що стосується африканської християнської церкви, особливо католицької, то в ІХ–ХІ ст. вона переживала глибокий занепад, була ареною схизм і розколів. Великим впливом користувались багаточисельні і процвітаючі єврейські общини. Крім равінітів були караіми (караіти), яким вдалося навернути в свою віру цілий ряд берберських племен Марокко [25; 42].
Найбільш рельєфно релігійний плюралізм відображався в державно-політичній структурі Пн. Африки. В епоху Халіфату їй була характерна нерозвиненість державних управлінь і інститутів [25; 43].
В епоху феодалізму народи арабських країн зробили великий внесок в розвиток світової цивілізації. Середньовічна культура Аравії, Сірії, Іраку, Єгипту, Тунісу, Алжіру, Марокко і мавританської Іспанії була важливим прогресивним кроком в розвитку людства. Крім того, араби зберегли (особливо в області науки) і передали наступним поколінням багато цінних досягнень античності. Культура народів, що населяли Аравійський півострів, відома з глибокої старовини. Античні географи називали південну, землеробську, Аравію «щасливою». Тут ще в першому тисячолітті до нашої ери існували багаті рабовласницькі держави.
Глибокі соціально-історичні процеси, що відбувалися на Близькому Сході, зокрема, привели до складання нових арабських народностей в країнах Передньої Азії і Північної Африки. У кожній з арабських країн в епоху феодалізму особливості розвитку суспільного життя, а також місцеві стародавні культурно-мистецькі традиції наклали відбиток на характер мистецтва. Риси неповторної своєрідності відрізняють середньовічні художні пам'ятники Сірії, Іраку, Єгипту, Тунісу, Алжиру, Марокко.
Разом з тим культура арабських країн в середні віки мала і певні спільні риси, обумовлені схожістю шляхів і форм розвитку феодалізму і пов'язаною з цим спільністю ідеології і інших надбудовних явищ. Весь складний комплекс соціально-історичних причин, включаючи також процес складання арабських народностей (а не тільки релігія, як прийнято вважати в традиційній буржуазній літературі), визначив відносну художньо-стилістичну єдність середньовічного мистецтва арабських країн на Близькому Сході.
Пам'ятники монументальної архітектури в арабських країнах відрізняються особливими художніми якостями: чіткістю архітектурних форм, специфічним обрисом підковопобіних і стрілчастих арок і куполів, багатством різьбленого орнаменту і написів а з певного часу також візерунковою кладкою з різноколірного каменя.
У 7-8 ст. країни Північної Африки - Туніс, Алжир і Марокко та південна Іспанія увійшли до складу Арабського халіфату. Мистецтво цих народів одержало назву «магрибського» або, частіше – «мавританского».
Перші значні пам'ятники арабо-берберської| архітектури були створені в Північній Африці ще в кінці 7 ст. Серед них найзначнішою є велична мечеть Сиді-укба у Кайруані (Туніс), центрі паломництва в Північній Африці, заснована як соборна мечеть міста, що вважалося «священним містом ісламу». Первинна дуже скромна будівля мечеті неодноразово перебудовувалася; а остаточно склалася до кінця 9 ст.
До мечеті Сиді-укба за типом планування і характером декору близькі велика мечеть з місті Тунісі, споруджена ще при Омейядах в 732 р., але перебудована в 9 ст.
Наприкінці 13 ст., після розпаду держави Альмохадів, в Марокко, Тунісі і Алжирі утворилися феодальні держави на чолі з місцевими династіями.
У цей період в країнах Магриба продовжується значний підйом економіки і культури.
Архітектура країн Магриба в 13 – 15 ст. цікава не лише великою кількістю побудованих світських і культових будівель, але і появою тенденцій, що характеризують нову стадію в розвитку середньовічної художньої культури арабського заходу. У архітектурі, як і в інших видах мистецтва, став переважати декоративний початок, що відсунув на другий план тектонічну ясність форм і конструкцій будівлі.
У Марокко, Алжирі і Тунісі традиції середньовічної архітектури були органічно використані в процесі формування національних художніх культур.
Про середньовічний живопис Північної Африки і мусульманської Іспанії відомо дуже мало. Збереглися рукописи ХІІ ст., прикрашені чудовим, незвичайно вишуканим орнаментом, що геометризувався, в забарвленні якого переважають золото і інтенсивний синій тон.
За часів раннього середньовіччя країни Європи отримували дорогоцінні тканини виключно з арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, з Сицилії і мавританської Іспанії.