4 липня близько 12 години дня в столиці почалася грандіозна 500-тисячна мирна демонстрація. Колони демонстрантів рухалися вулицями міста до Таврійського палацу, де був ЦВК Рад. Вони вимагали від Рад узяти всю владу з рук контрреволюційного Тимчасового уряду, укласти демократичний мир, передати землю селянам.
Незабаром бійки і навіть стрілянина спалахнули між повсталими демонстрантами і полками, вірними ВЦВК, тими самими полками, які забезпечили перемогу повсталих у лютому. (Павловський, Преображенський, Волинський).
Ці військові формування повірили інформації, поширюваній міністром юстиції Переверзєвим, згідно з якою Ленін не тільки отримав гроші від Німеччини, але й скоординував повстання з контрнаступом Гінденбурга. Зинов’єв безрезультатно намагався переконати ВЦВК в тому, що більшовики не закликали демонстрантів до насильницьких дій і навіть в думках не допускали повалення режиму. Уряд, підтриманий ВЦВК висловився за найрішучіші дії. Генералу Половцеву було доручено керівництво репресивними заходами. Ленін сховався у Фінляндії, Троцький, Зинов’єв, Каменєв і інші керівники партії були арештовані. [20; 54-55]
Таким чином, Тимчасовий уряд повів наступ на демократичні права народу. На фронті було відновлено смертну кару. Почали діяти військово-польові суди. На селі лютували каральні загони. Можна сказати, що після липневих подій меншовики й есери, які домінували в ЦВК Рад робітничих і селянських депутатів, фактично передали владу буржуазії, яка на цей час організувалась і зміцніла. Ради стали безвладними. Двовладдя припинилося. Тимчасовий уряд одноосібно прийшов до влади. Ситуація загострилася літом. Мирна озброєнна демонстрація 3-4 липня в Петрограді організована більшовиками, яка привела до жертв, свідчила, що протистояння двох влад може закінчитися приходом до влади екстремістськи настроєних сил, які виступали під лозунгами, які мали підтримку. Розуміючи це прихильники західного вибору, перш за все кадети, прагнули, чого б це не коштувало закріпити керівні структури, які його представляли. Вони готові були піти на встановлення військової диктатури для стабілізації ситуації в країні. Ставка була зроблена на генерала Л.Г.Корнілова, який став Верховним головнокомандуючим в липні 1917 р.
На нього покладали надії всі антирадянські сили: прихильники встановлення самодержавства, прихильники конституційної монархії чи демократичної республіки з парламентом і президентом. [36; 362]
25 серпня Л.Г.Корнілов почав наступ на Петроград з ціллю встановлення військової диктатури. Ця загроза змусила А.Ф. Керенського звернутися за підтримкою до народу і навіть піти на співпрацю з більшовиками. Проти корніловщини виступили всі соціалістичні партії, Ради і підлеглі її частини Червоної гвардії. [12; 335]
Наступ корніловських військ на Петроград провалився, 1 вересня були заарештовані Л.Г.Корнілов і інші генерали ставки. [36; 363] У відповідь була зроблена спроба посилення вищої центральної влади для стабілізації ситуації. 30 серпня створено новий уряд – «Директорія» на чолі з А.Ф.Керенським. Не дочекавшись Установчих зборів, щоб заспокоїти суспільну думку, 1 вересня Росія була оголошена республікою. [12; 335]
Кадет Маклаков писав, що «вся корніловщина – це натуральний продукт правової і політичної анархії цього моменту і зображати її зараз у вигляді військової змови» проти установлюючого демократичного ладу не варто. Являється дискусійним і питання про характер цього виступу. Що це було – змова проти Тимчасового уряду, результат ряду «непорозумінь», чи порушення Керенським раніше досягнутих згод? Але сам факт виступу генерала Корнілова не викликає сумнівів, як і не викликає сумніву те, що воно було підготовлене конкретними політичними силами. [9; 159]
14 вересня в Петрограді були скликані Всеросійські демократичні збори. В них брали участь представники всіх політичних партій, земств і міських дум. Ціль зібрання – підірвання впливу більшовизованих Рад. На зборах була створена Демократична Рада Республіки (Передпарламент). Від його імені А.Ф. Керенський 25 вересня сформував 3-ій коаліційний уряд на основі компромісу «умірених соціалістів» з кадетами. Уряд поступово втратив підтримку правих, які звинувачували його в допомозі «революційній анархії, розвалі армії, безпорадності і політиканстві. Лідери Рад критикували А.Ф. Керенського за союз з кадетами. Все це означало, що революція вступила в нову фазу. Більшовики на чолі з Леніним почали підготовку до захоплення політичної влади... [12; 336]
1.2. Альтернативи розвитку Росії після Лютневої революції 1917 року.
В. Коваленко в своїй статі «Альтернативи в історичному розвитку» відмічав: «Трактування альтернатив як антитези дійсному породжує часом спроби представляти як альтернативний такий хід наступного розвитку, який має однозначно закономірний характер. [30; 188]
Альтернативи – це не тільки ті можливості, які відбулися, але й упущені. Якщо розглядаючи їх тоді закономірності революції виглядатимуть не як абстрактні, безлюдні схеми, а як проявляються в життя через боротьбу класів і партій за вибір і реалізацію відповідаючи їхнім інтересам можливостей. Альтернативи відображають конкретно історичну ситуацію з її неймовірною складністю, динамічністю і різкими поворотами, показують, що вона вміщала різні, часто змінні можливості розвитку. [34; 46]
П.В. Волобуєв в своїй статті «Обращаюсь к великому опыту», альтернативи після Лютого зводить до того, що – «Контрреволюційна буржуазія, яка дивилася не вперед, а назад, не маючи політичного досвіду не змогла направити розвиток Росії по буржуазно-демократичному шляху. Її інтересам відповідали встановлення військової генеральської диктатури і повернення до монархії.» [34; 46]
Дуже слабкі зусилля до того, щоб реформістським шляхом вийти з війни, розрухи і кризи, доклали партії малої буржуазії меншовики і есери. Вони вважали своїм ідеалом західноєвропейську модель капіталізму і буржуазної демократії. Але і вони обанкротилися, бо наштовхнулися на відмову буржуазії пожертвувати поміщицьким землеволодінням і частиною своїх привілегій. Отож, Волобуєв П.В. підводить до висновку, що восени 1917 року маси шляхом подій були підведені до альтернативного вибору: або диктатура пролетаріату, або диктатура контрреволюційної воєнщини. Загрозливо наростала і інша перспектива: російський анархічний бунт, «бессмысленный и беспощадный» (А.Пушкін), більшість народу, поставлена перед таким вибором, повністю усвідомлено зробила його на користь влади Рад, довіривши революційному пролетаріату і партії більшовиків керівництво країною. Так була вирішена історична альтернатива: соціалізм чи капіталізм. [34; 47]
Отож, альтернативи розвитку після Лютого можна звести до чотирьох найбільш поширених: перша з них, це буржуазно-демократичний розвиток країни; друга – військова диктатура генерала Корнілова; третя – створення демократично-соціального уряду до якого входили меншовики, есери. І нарешті четвертий, це ліберальний більшовицький шлях на чолі з партією ЛЛП, лідером якої був Ленін. В результаті, як відомо, перемогла ліва ліберальна партія, тобто був вибраний четвертий шлях розвитку країни. Ще недавно ставилося питання про передчасність революції в Росії в 1917 р., а на даний час виникає питання про те, що Жовтневу революцію можливо було б не робити. Але можна з впевненістю сказати, що не тільки радянські, але й зарубіжні історики, в тому числі не марксисти, прийшли до висновку, що корені Жовтневої революції – в історії дореволюційної Росії, в її протиріччях і конфліктах, в прірві між багатими і бідними, в неспроможності ліберально-буржуазних і не більшовицьких демократичних сил справитися після Лютневої революції з склавшимися завданнями того часу, знайти реформаторський вихід з кризи російського суспільства. До того ж, як відомо, що народи ніколи і нікого не питають, коли в них закінчується терпіння, робити їм революцію, чи ні, а якщо робити, то в якій формі (насильницькій, чи мирній). [27; 10]
Отож, якщо говорити про історичні передумови Жовтневої революції, то це поняття потрібно розділити на основні його складові: соціальні, політичні, матеріальні, культурні і т.д.
Відносно соціально-економічних передумов, варто сказати, що в радянській історіографії була наглядною тенденція до підтягування рівня і типу капіталістичного розвитку Росії до західноєвропейського зразка. Звичайно, що радянські історики перебільшували рівень розвитку аграрного капіталізму. При цьому ігнорувалося, що формування соціальних класів буржуазного суспільства тоді не завершилося, а тяжкість кріпосничих пережитків зросла. Якщо ж далі йти по дослідницькому шляху, то вийде, що Столипінська політика прискорення буржуазної еволюції російського села була близька до успіху. [34; 47]
Існує думка, що в передреволюційні роки, особливо передвоєнні, Росія знаходилася на підйомі. Французький економіст Едмон Террі ще в 1914 році запевняв, що якщо б в Росії справи йшли так само як між 1900 і 1912 роком, то до середини ХХ століття, вона стала б «домінувати в Європі, як в політичному, так і в економічному, фінансовому відношеннях.» До початку світової війни Росія посідала п’яте місце в світі по суспільному рівні виробництва промислової продукції. І все ж Російський капіталізм не зміг вирішити завдання індустріалізації країни, він лише заклав її основи. При цьому індустріальний процес був досягнутий ціною розорення села. Велика держава не мала великого машинного будівництва. З найбільш розвинених гілок була текстильна промисловість. А в 1911 році, стала очевидною неврожайність, почався голод. Звичайно, це ж не сталінські масштаби, але... Експорт зернових здійснювався за рахунок недовикористання – «Самі будемо голодні, але вивеземо» - такою була установка творців економічної політики того часу. Як бачимо, не має основ для ідеалізації дореволюційної Росії. [27; 66]