У «Квітневих тезах» В. Ленін стверджував, що потрібно переходити від першого буржуазного етапу революції, після якого влада перейшла до рук буржуазії, до другого, соціалістичного, який дасть владу пролетаріату. Отже, з ліквідацією самодержавства і підготовкою демократичних виборів в Установчі збори питання про владу не вважалося розв’язаним. Більшовики заперечували суверенність народу – верховного носія влади, яку він мав делегувати своїм обранцям у парламенті. Не парламентарна республіка, а республіка рад робітничих, солдатських і селянських депутатів по всій країні, знизу догори – так визначав Ленін головну мету своєї партії у революції. Влада мала зосередитися в руках пролетаріату, а точніше рад, і зовсім вже точно – тієї партії, яка вважала сама себе пролетарським авангардом. [16; 86]
Створена система не була надійною, через те, що її розвиток переривався постійними кризами. Перша така криза склалася в квітні 1917 року. Проблема війни стала в центр політичних дебатів. [25; 88]
Держави Антанти визнали Тимчасовий уряд майже негайно після його утворення. Проте союзники більше не розглядали Росію як рівноправного члена коаліції. Революційні події і особливо «Наказ №1» призвели до істотного послаблення боєздатності російської армії. Послабилася, як доповідали своїм урядам посли Антанти, ефективність управління. Нарешті Росія все більше потрапляла у фінансову залежність від союзників. [19; 47]
19 березня уряд Г.Львова у зверненні до населення сформулював зовнішньополітичну програму в таких виразах: «Уряд вірить, що дух високого патріотизму, який проявився в боротьбі народу зі старою владою, окрилив і наших солдат на полі бою. Уряд зі своєї сторони прикладе всі сили для забезпечення нашої армії всім необхідним для того, щоб довести війну до переможного кінця. Уряд буде свято оберігати зв’язуючі нас з іншими державами союзи і неухильно виконає союзниками заключені договори». [19; 47] На цю декларацію мало хто звернув увагу тільки тому, що головними подіями березня були докорінні зміни внутрішньополітичного становища, пов’язані з поваленням самодержавства. Однак пізніше виконком Петроради поставив перед урядом вимогу чітко заявити про те, що Росія прагне укласти мир без анексій і контрибуцій. Під його тиском уряд виступив з новою декларацією (9 квітня), в якій цю вимогу було враховано.
Другу урядову декларацію про зовнішньополітичну мету Росії помітили за кордоном і вона викликала незадоволення. Виконуючи прохання союзників представити офіційний текст декларацій від 9 квітня, міністр закордонних справ П.Мілюков надіслав їм супровідну ноту, в якій запевняв про «всенародне прагнення довести світову війну до вирішальної перемоги». [19; 47]
Ноту Мілюкова було відправлено союзникам без узгодження з виконкомом Петроради. Виник конфлікт, який став відомий за межами Таврійського палацу. За спогадами одного з лідерів меншовиків І.Церетелі, які були опубліковані в 1963 р. керівники блоку боялися відставки уряду.
Ноту Мілюкова було опубліковано в Петроградських газетах 3 травня. Цього дня в центрі столиці відбулася стихійна демонстрація, яку під антивоєнними лозунгами організували робітники з околиць. Головнокомандувач Петроградського військового округу генерал Л.Корнілов наказав військовим частинам вийти на площу перед Зимовим палацом з артилерією. Щоб запобігти збройному конфлікту між військовими підрозділами, виконком змушений був узяти на себе урядові функції і наказав генералу відвести війська в казарми. Корнілов підкорився, але подав у відставку. [19; 48]
Увечері 4 травня Петрорада обговорила роз’яснення уряду і визнала конфлікт вичерпаним. П.Мілюков і воєнний міністр О.Гучков подали у відставку. Було утворено перший коаліційний уряд, в який ввійшло 6 міністрів-соціалістів. Князь Львов залишився головою нової Ради міністрів. [3; 57]
Отже, своїм входженням в уряд партії революційної демократії взяли на себе важкі зобов’язання за стан справ у країні. Тепер вони не могли виступати перед масами в ролі критиків уряду. Таку роль залишили за собою тільки більшовики. Після квітня їх чисельність зросла вдвічі. [19; 48]
Отже, в уряд ввійшли 10 міністрів – представників буржуазії і 6 міністрів – «соціалістів», 2 – меншовика, 2 - есери, 2 – народні соціалісти.
Цей уряд зробив нову заяву про початок переговорів: про мир, про розробку аграрної реформи, контроль над державною реформою. В червні міністри соціалісти для того, щоб посилити свій вплив на уряд виступили з ініціативою про з’їзд Рад. [12; 338] На з’їзд, який відкрився в Петрограді 3 червня приїхали посланці майже 400 рад і солдатських організацій. Їх делегати представляли всі політичні центри країни, всі армії фронту, всі прифронтові і тилові округи, всі флоти і флотилії. Основними питаннями з’їзду були два: ставлення до війни і Тимчасового уряду. [25; 84]
В ході з’їзду був створений Центральний Виконавчий комітет Рад із 256 членів і 64 кандидатів. Серед них від есерів – 101 член і 18 кандидатів, від більшовиків – 35 членів і 22 кандидати, від трудовиків і народних соціалістів – 4 члени і 2 кандидата, від європейської соціалістичної партії – 1 член.
З’їзд завершив створення єдиної системи Рад в рамках всієї країни. З його трибуни більшовики висловили свої погляди по основними питанням революції. Разом з тим з’їзд продемонстрував наступне поглиблення розходжень між політикою згідницьких партій і прагненнями мас робітників, які яскраво проявилися в ході червневої кризи. [26; 121-126]
Під час роботи Всеросійського з’їзду Рад у Петрограді почалися заворушення серед робітничого населення внаслідок голоду, дорожнечі, невдоволення політикою Тимчасового уряду. Намагаючись дати цьому рухові організованого характеру Центральний комітет більшовицької партії закликав робітників і солдатів Петрограду до мирної демонстрації 10 червня під лозунгом: «Вся влада Радам!». Меншовицько-есерівські лідери з метою зірвати цю демонстрацію провели 9 червня на з’їзді Рад резолюцію про заборону будь-яких демонстрацій протягом трьох днів. Свою демонстрацію вони призначили на 18 червня, оголосивши свободу лозунгів, розраховуючи, що демонстрація відбудеться під лозунгом довіри з’їздові і Тимчасовому урядові. Проте, вже 18 червня, 500 тис. робітників і солдатів Петрограду вийшли на вулиці з плакатами, на яких були накреслені лозунги більшовиків: «Вся влада Радам!», «Геть десять міністрів-капіталістів!», «Проти політики наступу!». Демонстрації відбулися у багатьох промислових містах країни. Вони показали величезне піднесення революційно настроєних мас і зростаюче згуртування їх навколо більшовицької партії. Назрівала нова криза Тимчасового уряду, яка не вибухнула через наступ на фронті. [3; 48-51]
У день демонстрації 18 червня, коли маси вимагали миру, російська армія перейшла в наступ на Південно-Західному фронті. Щодо позиції більшовиків, то вони роз’яснювали солдатам, що наступ затіяно на догоду імперіалістам Антанти, які хотіли ціною нових жертв з боку Росії полегшити собі перемогу над Німеччиною. А Тимчасовий уряд надівся, що успіх наступу зміцнить буржуазний режим і завдасть удару більшовизму. А у разі провалу наступу буржуазні лідери мали намір звалити вину на більшовиків, звинуватити їх у «розкладанні армії» й спрямувати на них репресії.
Сотні комісарів Тимчасового уряду й тисячі агітаторів – меншовиків і есерів переконували солдат, що наступ потрібен нібито «в ім’я миру». Були створені так звані «батальйони смерті», які мали показувати приклад і кулеметами гнати на смерть непокірних. Сам новий військовий міністр Керенський безперервно об’їжджав фронти.
Наступ у Галичині мав спочатку великі успіхи, але невдовзі перетворився в тяжку поразку через погану підготовку, відсутність снарядів і продовольства, небажання солдатів воювати. Російська армія, втративши понад 60 тис. солдатів убитими й пораненими, відступила з Галичини до російського державного кордону. [25; 89]
Після провалу червневого наступу на фронті Тимчасовий уряд перейшов у наступ, але вже проти революційних сил. Почалося розформування кількох полків за непокору. Військові придушили страйки робітників. В країні виникло не менше 20 військових і напіввійськових контрреволюційних організацій. А що ще було потрібно для нового вибуху обурених мас, які стихійно вилилися на вулицю. [12; 38] 2 липня стало відомо, що з складу Тимчасового уряду вийшли міністри-кадети Шаховський Д.І., Шінгарев А.І. і Мануйлов А.А. Здійснюючи цей крок, кадети розраховували вирішити дві проблеми одним махом. З однієї сторони, вони нібито знімали з себе відповідальність за провал на фронті і повністю перекладали її на есерів і меншовиків, які входили в склад коаліційного уряду. З другої ж сторони, і в цьому суть всього політичного замислу – створення урядової кризи, через яку вони розраховували підштовхнути лідерів згідницьких партій до нової згоди на широке застосування репресивних мір проти збуджених і схвильованих мас. [25; 131-134]
Інакше, однак розсудили революційні маси. Вони рахували, що раз кадети вийшли з уряду, то він знову показав свою безпорадність і через це влада повинна повністю перейти в руки Рад.
Отже, наростала третя політична криза Тимчасового уряду. 3 липня солдати 1-го кулеметного полку оголосили про свій виступ, до них приєдналися робітники заводів, солдати.
Центральний Комітет партії вважав виступ мас несвоєчасним і спробував йому запобігти. Військова організація більшовиків приєдналася до руху, щоб забезпечити керівництво. Але спинити рух було вже неможливо. Тоді ЦК разом з Військовою організацією й Петроградським комітетом прийняли рішення очолити демонстрацію й провести її під лозунгом «Вся влада Радам!» [3; 49]