Знання про минуле, котрі "видобуває" історична наука, подеколи називають "історичним досвідом", за допомогою якого ми визначаємо свою поведінку й прагнення. При цьому варто звернути увагу на два моменти. По-перше, інформацію про минуле ми здобуваємо як з історичних джерел і праць наших попередників (з "історіографічної традиції"), так і з того середовища, в якому живемо, тобто від сучасників. По-друге, специфіка історичного досвіду полягає в тому, що те, що відбулося в минулому насправді, часто відступає на другий план, тоді як зміст "образу історичного минулого" визначається уявленнями про нього (останні ж можуть або збігатися з тим, що було насправді, або наближатися до нього, або й бути прямо протилежними йому). Власне, спираючись саме на цей "образ" ми й визначаємо свою поведінку. Тобто, можна сказати, що історія - це не лише людина в минулому, але й минуле в людині. Виходячи з таких міркувань, структуру історичної науки можна представити, як уже зазначалося, у вигляді системи, підсистемами якої є джерелознавство, історіографія та усна традиція.
Підводячи підсумок, можна вказати що історичне джерело – це певна якість артефактів минулого (старожитностей). Тому зміст цього поняття цілком залежить від комплексу уявлень епохи про залишки минулого.
Центральне місце серед історичних джерел займають письмові тексти - хроніки, документи, листи і т.п. - їх називають первинними історичними текстами (першоджерелами).
Історичні джерела виступають як свідчення, відображення, образи, сліди минулого, використання яких служить реконструкції історичного минулого. У ході такої реконструкції виникають історичні праці - статті, монографії, підручники - їх називають вторинними історичними текстами (або історіографією).
Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи:
- документальні матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.;
- оповідні пам'ятки — літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.
Документальні історичні джерела відбивають окремі факти. Наприклад, в актах у формі певних юридичних норм зафіксовані економічні або політичні угоди, договори між приватними особами, приватною особою й державою й т.д. Такі джерела мають особливу вірогідність. Тільки сукупність актових, статистичних, законодавчих і інших джерел дозволяє відтворити картину суспільства в той або інший період.
З'ясування вірогідності оповідальних джерел (літописи, мемуари, публіцистика й т.д.) складається із трьох завдань: з'ясування умов, у яких виникла інформація; розкриття класових і політичних інтересів автора; перевірка конкретних звісток. Якщо джерело є повідомленням учасника або живого свідка подій, то з'ясовується обстановка, у якій він перебував при спостереженні, і можливості, якими він розраховував для відтворення історичної дійсності. Якщо автор повідомляє звістки про подію, очевидцем якого він не був, то встановлюються джерела запозичення, ступінь повноти й точності їхньої передачі.
1. Биск И.Я., Курс лекций по источниковедению новой и новейшей истории, Тамбов, 1971;
2. Історичне джерелознавство. Підручник (Я.С.Калакура та ін.). – К., 2002;
3. Ключевский В.О. Источниковедение: Источники русской истории: Соч. в 9 т. / В.О.Ключевский. – М.: Мысль, 1989. – Т. 7;
4. Макарчук С. Писемні джерела з історії України. – Львів, 1999;
5. Медушевская О.М. Источниковедение: Теория, история и метод: Учеб. пособие.— М., 1996.— 80 с.;
6. Підгаєцький В.В. Теорія імето-дологія джерелознавства з історії України XX cm. Конспект лекцій. — Дніпропетровськ: Дніпропетровський держуніверситет, 1996;
7. Пушкарев Л.Н. Классификация исторических источников. – М., 1975;
8. Теория и методика историографических и источниковедческих исследований: межвуз. сб. науч. тр. – Днепропетровск, 1989.