Діяльність ОУН до початку другої світової війни
ПЛАН
1. Формування ОУН, як єдиної структури
2. Терористична діяльність та її наслідки
2.1 Варшавський та Львівський процеси
2.2 Розбудова та оформлення руху
3. Розкол в націоналістичному таборі
3.1 ОУН перед початком Другої Світової Війни
Висновки
Список використаних джерел
Список скорочень
1. ФОРМУВАННЯ ОУН, ЯК ЄДИНОЇ СТРУКТУРИ
Формально та виразність була вже внесена постановою конгресу Українських Націоналістів в січні-лютому 1929 року, що всі існуючі до того часу українські націоналістичні організації в Краю й закордоном, а в тому числі й Українська Військова Організація — УВО, зливаються в покликану тим Конгресом до життя єдину Організацію Українських Націоналістів — ОУН. Та в практиці здійснення тієї постанови зустрілося з несподіваними труднощами. Частина провідного членства УВО висунула застереження щодо повного злиття УВО з іншими націоналістичними організаціями в одну організацію ОУН і протиставила цьому свою концепцію — збереження організаційної та дійової автономії УВО й ОУН, які тільки на верхах координували б свою діяльність. Призначення в 1930 р. Крайовим Провідником ОУН і одночасно Крайовим Командантом УВО сотника Юліяна Головінського, що мав великий авторитет як серед членства УВО так і серед молодого націоналістичного студентства, як вкритий славою колишній старшина УГА та кількалітній Крайовий Командант УВО, ліквідувало цей конфлікт. Але тільки на деякий час. Після смерті сотника. Ю. Головінського цей конфлікт повчав знову розгоратись. Це, очевидно, спиняло працю революційного підпілля, тому, зустрівшись із ним як Крайовий Провідник ОУН, Бандера намагався не допустити розколу.[1]
Про суть того конфлікту пише сам Степан:
«В тридцятих роках, від І Конгресу ОУН до 1933 року, в революційно-визвольному підпіллі на ЗУЗ ішла внутрішня боротьба за зміст, форму й організацію подальшої визвольної боротьби. Після майже десятирічного періоду бойової діяльності УВО (Української Військової Організації) вступила в дію Організація Українських Націоналістів. Почалося змагання між двома тенденціями та суперечки, нераз гострих форм, між їхніми речниками й прибічниками. Серед членства була вже утвердилась загальна свідомість, що далі зводити революційну дію лише до бойових форм недоцільно, як недоцільно залишати політичну ділянку боротьби існуючим легальним партіям опортуністичного напрямку, натомість доцільно розгортати широку революційно-політичну акцію і творити підпільну ,ідеологічно-політичну організацію з націоналістичною ідеологією та революційно-визвольною політичною концепцією. В тому відношенні щодо потреби творення на ЗУЗ Організації Українських Націоналістів не було ще ні сумнівів, ні суперечок.»[2]
Питання стояло інакше. Одна течія заступала організаційний і дійовий паралелізм УВО-ОУН. Обидві мали б існувати окремо, з розмежованим полем діяльності, формами й методами дії, тільки в самому проводі мала б бути координація.
ОУН, ведучи ідеологічно-виховну, політичну й пропагандистську роботу в дусі самостійництва й революційного націоналізму, але не пов'язану організаційно з революційно-бойовою УВО та її актами, не зважаючи на нелегальні, підпільні методи дії і форми праці, повинна б мати в умовах польської окупації вільніше становище і ширші можливості розвитку.
Друга течія, заступала концепцію послідовного «уодностайнення» революційно-визвольного руху під кожним оглядом. Вся боротьба повинна мати, як основну, одну ідеологію, програму, одну визвольну політичну концепцію. Всі форми боротьби, в ідеологічній, національно-політичній, пропагандистській, виховній, мілітарній та бойовій ділянці — повинні проходити за одним планом, одна одну посилювати, доповнювати. Це забезпечується дієвої революційної організацією — ОУН, а УВО як один із секторів боротьби, що набирає повного значення й вартості через ідеологічно-політичну будову, повинна стати військово-бойовим відділом ОУН.
Конечність остаточної ліквідації того непотрібного конфлікту з'ясував Степан Бандера учасникам празької Конференції Проводу ОУН і делегатів Крайової Екзекутиви, на якій його формально затвердили Крайовим Провідником ОУН. Саме формальне призначення його одночасно і Крайовим Комендантом УВО його не задовольняло, бо воно й далі зберігало щонайменше вид організаційного дуалізму ОУН—УВО. Тому на його пропозицію Конференція прийняла остаточну постанову про те, що УВО перетворюється повністю в військово-бойову частину ОУН як її інтегральна частина і тільки назовні, для пропагандистських цілей, бойову діяльність ОУН дозволялося й далі називати «діями УВО». Організаційно УВО остаточно злилася повністю з ОУН і як окрема організація перестала існувати.[3]
Це було великим і важливим у своїх позитивних наслідках досягненням Степана Бендери, як нового керівника всього українського революційного підпілля на західноукраїнських землях.
Завершенням організаційного процесу українського націоналістичного руху було створення в 1929 році єдиної Організації Українських Націоналістів, в якій зіллялися всі українські націоналістичні організації, що діяли до того часу окремо.
Членом ОУН стає Степан Бандера від першого моменту її існування. А що свій організаційний хист він виявив уже раніше, в первопочинах організування націоналістичного руху, а під час усяких слухань з приводу акцій, в яких він брав активну участь; він доказав свою рішучість в боротьбі проти поліційного терору, йому доручили відразу одне з дуже важливих завдань організацію виготовлення підпільної літератури ОУН. Тоді ОУН видавала поза межами Польщі свої пресові органи «Розбудова Нації» та «Сурма» а згодом «Націоналіст», які були заборонені й переслідувані польською владою, а Крайова Екзекутива ОУН на західноукраїнських землях видавала підпільно «Бюлетин КЕ ОУН», «Юнацтво» та «Юнак».[4] Крім цього друкувалися як на українських землях, так і на чужині різні брошури й летючки, присвячені пропагуванню націоналістичної ідеї серед українського населення та революційній роботі проти окупантів. Всі видання, друковані поза кордонами Польщі, треба було нелегально доставляти на українські землі і разом з підпільною літературою, друкованою на місці, поширювати по всіх закутках України. Виготовлення націоналістичної літератури була одним із найважливіших завдань ОУН, бо ці видання були смолоскипами, що розносили полум'я націоналістичної революції по всій Україні.
Оце важливе й важке завдання — зорганізувати по всій Західній Україні організаційну мережу підпільних видань ОУН, доручив референт пропаганди Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ Степанові Бандері.[5]
Завдання це виконав Степан Бандера блискуче. Польська окупаційна влада мала сотні вишколених публіцистів та таємних поліційних агентів, кордони Польщі були обставлені сотнями граничної сторожі, а польські колоністи, що розлізлись сараною по всій західній Україні, помагали польській окупаційній владі в переслідуванні українського підпільного руху. Помагали в тому наїзникові за один гріш і деякі перевертні, а все таки всі вони були неспроможними розкрити й спаралізувати дії сміливих українських юнаків, керованої Степаном Бандерою регулярного переваження підпільної літератури з-за кордону та розповсюдження її по всіх містах і селах Західної України. Три точки виготовлення літератури ОУН з-за кордону — один на Гуцульщині, один на Бойківщині й один у Тешині — діяли справно, а якщо котрийсь із них впадав у небезпеку, тоді його заступав котрийсь із резервних шляхів контрабанди: через Данціг або через Литву й Білорусь.
Крайова підпільна література друкувалася так, що у Львові виготовляли матриці в кількох примірниках і звідти доставляли до кількох таємних організаційних друкарень, скритих у різних сторонах Західної України, де й виготовляли відповідну кількість літератури, потрібної для визначеного терену. Як тільки література була готова чи прийшла з-за кордону, в умовленому місці й часі з'являлися окружні кур'єри розповсюджувачі, що забирали приготований контингент для даної округи й зараз же передавали її повітовим кур'єрам. Увесь цей апарат був дуже зорганізований і діяв надзвичайно справно. Весь поліційний апарат польських сил намагався боротися проти такої пропагандисткою загрози. Звідусіль лунали патріотичні пісні в час вшановування могил на Зелені Свята та в річницю Листопадового, зонову пригадували, популяризували й закріплювали в душах мас ідеї, за які впали українські герої. А заборони сипання могил та репресії польської влади пригадували всім сучасну політичну дійсність — стан національного поневолення України. Тому чинний спротив мас польській поліції в обороні посвячених символічних могил втягав широкі маси в активну революційну боротьбу. Боротьбу проти алкогольних напоїв і тютюну вело на західноукраїнських землях у тому часі товариство «Відродження», але це була тільки культурницька акція, скерована на рятування українського населення від наслідків вживання тютюну й алкоголю та проти культурного занепаду, яке спричинює алкоголізм. ОУН, за почином Степана Бандери, як референта пропаганди Крайової Екзекутиви, підхопила цю протиалкогольну і протинікотинну акцію і використала як засіб політичної — протипольської боротьби, надавши їй характеру акції протимонопольної.[6] Справа в тому, що продаж горілки й тютюну був у Польщі державним монополем, що приносив польській державі великі приходи. При стані загального вживання горілки та тютюну мільйони злотих ішло кожного року з кишень українських селян до скарбниці польської держави. Тому ОУН кидає в маси клич: Геть з українських сіл і міст горілку й тютюн, бо кожен сотик, виданий на горілку й тютюн збагачує фонди польських окупантів, які вживають їх проти українського народу, на закріплювання польського панування на західних землях України. Таким способом і сама оздоровчо-культурницька протиалкогольна і протинікотинна акція серед українського населення набрала більшого розмаху і втягнула якнайбільше патріотичного елементу та всю сітку ОУН, Це, без сумніву, піднесло економічний добробут українського села і — що найважливіше — ввело в найширші маси народу політичну пропаганду проти польського окупанта, спонукуючи кожного українського селянина й робітника вже при самому погляді на чарку чи цигарку пригадувати собі проблему національного поневолення українського народу. Не треба й казати, що ця акція таки серйозно підривала польський державний бюджет.[7]