Реферат
ДІЯЛЬНІСТЬ МИКОЛИ ВАСИЛЕНКА В РЕДАКЦІЯХ КИЇВСЬКИХ ГАЗЕТНА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
Вагоме місце в подіях українського національного руху кінець. ХІХ--перших десятиліть ХХ ст. посідали українські історики. В літературі вже поставлено питання як про їх особисту практичну роль у різних секторах тогочасного політичного процесу, так і про співвідношення їхніх суто професійних, історіософських та політичних дискурсів (праці В.Масненка про М.Грушевського та В.Липинського, Я.Пеленського про В.Липинського, Д.Буріте про Д.Дорошенка, В.Яремчука про О.Малиновського та ін.).
На нашу думку, у цьому сенсі багато цікавих відкриттів для дослідження загальної проблеми „українські історики та національний рух” може принести вивчення постаті знаного історика та громадсько-політичного діяча Української революції Миколи Прокоповича Василенка (1866 - 1935). На сьогоднішній день в спеціальній літературі не достатньо розробленим залишається питання не тільки роль М.Василенка в суспільно-політичному житті України на зламі ХІХ і ХХ ст. (маємо лише науково-популярну працю В.Вороненка, Л.Кістерської, Л.Матвєєвої, І.Усенка “Микола Прокопович Василенко” (К., 1991)), а й еволюції його світогляду, взаємовпливу між національними, політичними, а отже й історичними візіями та досвідом безпосередньої активної участі в бурхливих подіях української історії - революції 1905 р., післяреволюційної реакції, національно-державному будівництві 1917-1919 рр.
Мета, яку ставимо в цій розвідці, - дослідити громадсько-політичну діяльність М.Василенка в 1904-1910 рр., домінуючим напрямком якої було співробітництво в опозиційній пресі і реконструювати на основі тодішніх публікацій історика, які містились винятково на сторінках київських опозиційних газет, його політичний і національний світогляд того часу.
При написанні статті використано публікації Миколи Прокоповича в газетах „Киевские отклики”, „Киевские отголоски”, „Отголоски жизни”, „Киевские вести”, „Киевская мысль” за 1904-1909 рр. Також автор послуговувався документами особистого походження (спогади М.Василенка, епістолярії), більшість з яких є неопублікованими та зберігаються в таких архівосховищах, як Інститут Рукопису Національної бібліотеки України ім. М.Вернадського НАНУ та Центральний державний ахів-музей літератури і мистецтва України.
Навесні 1904 р. газету “Киевские отклики” вирішила купити в братів Александровських група київських громадських діячів, серед яких були І.Лучицький, М.Василенко, Л.Личков, В.Александровський і ін. 9 березня 1904 р. видавництво “Киевских откликов” перейшло до В.Александровського1. Редактором газети став І.Лучицький. 25 березня було оголошено новий перелік співробітників газети, серед яких був і Микола Прокопович.2 Незабаром газета ще раз змінила власників. 20 травня вона перейшла в спільну власність групи київських вчених та громадських діячів на чолі з І.Лучицьким, Е.Ківлицьким та М.Василенком.3 На початковому етапі газета виходила “де факто” без цензури, у фінансовому плані справи йшли відносно непогано, хоча борги продовжували зростати.
Увесь час Микола Прокопович брав активну участь у виданні газети. Думки про неї не полишали його навіть тоді, коли він полишав Київ. Підтвердженням цього є лист, який М.Василенко написав Е.Ківлицькому 21 серпня 1904 р., коли від’їжджав на короткий відпочинок в Есмань. “Сиджу на вокзалі в Ворожбі, купив “Русь”, номер відсилаю вам. Помічене я взяв би для “Откликов”. Номер “Руси”, який я надсилаю, покаже вам як багато ми втрачали, не читаючи петербурзьких газет”, - повідомляв у ньому Микола Прокопович.4
М.Василенко повністю занурився в роботу в газеті. Вона не була для нього ні джерелом прибутку (під час страйку він віддавав на потреби газети свою зарплатню, яку він отримував в статистичному комітеті і попечительстві народної тверезості), ні органом, де можна було друкувати власні статті. Газета стала для Миколи Прокоповича всім життям, таким самим “служением”, яким за його характеристикою стала “Київська старовина” для її найближчих співробітників. Заради неї він закинув усе, навіть заняття наукою відійшли на другий план перед суспільною роботою, якою для нього стала газета.5
У 1905 році редакція “Киевских откликов” здійснила значну публікацію. Це були переклади конституцій, які спочатку друкувались в газеті, а потім планувалось видати окремою збіркою, та це не було здійснено. Кожна конституція друкувалась з передмовою особи, яка редагувала переклад. М.Василенко взяв на себе редагування німецької конституції. Загальна збірка мала вийти під редакцією І.Лучицького.6
До 1 січня 1906 року вийшли публікації перекладів прусської, іспанської, португальської, італійської і данської конституцій.7 Планувалось видати також цілий ряд конституцій інших країн. Втілити ж у життя видання конституцій окремою збіркою не вдалось.
Підготовка російської революції 1905 року, загальний страйк були для “Киевских откликов” гарячою порою. Значення газети в Києві і київській губернії постійно зростало. Керували газетою в цей час М.Василенко і М.Ратнер. Після 17 жовтня М.Ратнер активно зайнявся політичною діяльністю, часто від’їжджав з Києва, довго проживав в Петербурзі. Таким чином, робота по редакції газети повністю переходила до Миколи Прокоповича.8
Під час загального страйку працівників Південно-Західної залізниці “Киевские отклики” не виходили. Видання газети відновилось після погрому, який відбувся в Києві в зв’язку з виданням маніфесту 17 жовтня 1905 р. Протягом цілого тижня газета друкувала на своїх сторінках листи і свідчення очевидців про погром, що зробило її популярною в Києві. Її тираж на початку листопада 1905 р. досяг 25 тисяч екземплярів - цифри небувалої для того часу в Києві. Популярність газети в Києві робила її популярною і в провінції.9
Із “заміток очевидця” про “жахливі дні”10 Л.Личкова можна зробити висновок, яку роль відігравала редакція “Киевских откликов” в жовтневі дні. Редакція “Киевских откликов,” яку очолював М.Василенко, в жовтні і листопаді 1905 р. стала ніби центром, куди прості громадяни йшли зі своїми проблемами та потребами. Після селянського з’їзду в редакцію часто приходили селяни, приносили свої революційні вимоги. Більшість з них не можна було друкувати через цензуру.11
Бухгалтерія газети здійснювала грошові збори на цілі, які не можна було назвати легальними, на користь тих чи інших осіб, які потерпіли від дій влади. Ці збори здійснювались повністю відкрито і навіть записувались в бухгалтерські книги, доки в грудні 1905 року не вийшов циркуляр генерал-губернатора Сухомлинова, який їх заборонив.12
У Києві Б.Юзефович вів кампанію проти генерал-губернатора Сухомлинова, а особливо проти управляючого його канцелярією Н.Молчановського. Молчановський був переконаним українцем і конституціоналістом, боровся з чорносотенцями і намагався довести, що жовтневий погром був здійснений ними, і що головним організатором його був київський поліцмейстер Цихоцький. Цензор О.Сидоров підтримував Б.Юзефовича в його боротьбі проти Н.Молчановського. Коли до Києва надійшли “тимчасові правила про друк”, О.Сидоров зібрав редакторів усіх газет, окрім “Киевлянина”, і провів мирну бесіду про пресу і своє ставлення до неї. Редактори повірили в добрі наміри цензора, але не минуло й два тижні, як “Київське слово”, де згуртувались соціал-демократи, було закрите, а декілька осіб було притягнуто до судової відповідальності за статтею 129 кримінального уложення. Була закрита “Киевская газета”, яка змінила після того декілька назв і врешті стала виходити під назвою “Киевская мысль”, тим самим убезпечивши себе, як стверджували, особистою рентою, яка сплачувалась цензору О.Сидорову. “Киевские отклики” ще тримались. Спроби закрити їх наштовхувались на спротив Н.Молчановського, а через нього генерал-губернатора Сухомлинова. Н.Молчановський не був співробітником газети і взагалі ніякого прямого відношення до газети не мав. Він був тільки особисто близький з професором І.Лучицьким, а як учасник гуртка “бродників” був знайомий з деякими іншими співробітниками газети, зокрема з М.Василенком.13
Час від часу О.Сидоров лише конфісковував “Киевские отклики”, завдаючи тим самим матеріальну шкоду редакції. Спочатку йому не вдавалось жодного разу притягнути видавців газети до кримінальної відповідальності.
Наприкінці 1905 року хтось зі знайомих Л.Личкова купив на Подолі книгу, яка була недавно в руках В.Юзефовича. В ній виявився лист О.Сидорова до Б.Юзефовича, в якому йшлося про необхідність знищити “Киевские отклики”, тому що ця газета нібито була рупором Н.Молчановського.14
Цензурні переслідування призвели до того, що тираж “Киевских откликов” почав знижуватись. Грудень 1905 року приніс багато змін в діяльність видання. Професор І.Лучицький заснував у Києві відділення кадетської партії. “Киевские отклики” залишились безпартійною газетою. Тому І.Лучицький вийшов зі складу редакції і зняв свій підпис як редактор-видавець. Разом з В.Науменком він став видавати кадетську газету “Свобода і право”. Зняв свій підпис як видавець “Киевских откликов” також І.Ківлицький, але через інші причини. Він був вчителем Київської гімназії. Газета, з якою він співпрацював, була яскраво опозиційною до уряду, тож становище І.Ківлицького було незручним і викликало незадоволення з боку навчального округу.15
5 грудня 1905 року Д.Марколін поставив М.Василенку завдання створити спільне товариство з метою придбання газети “Киевские отклики”. Це товариство було утворене лише в березні 1906 року.16
Тим часом список співробітників “Киевских откликов” зазнав значних змін. На 1906 р. було включено 44 нових, із попереднього складу вибуло 28 співробітників. Як відповідальні редактори газету підписували В.Желєзнов та А.Суліковський.17 М.Василенко в своїх спогадах так описував ці події: “За свідченням відповідальних редакторів В.Желєзнова та А.Суліковського я залишився фактичним редактором газети”.18