Ці дипломатичні маневри розв'язали руки Раднаркомові РСФРР, створили сприятливі умови для вторгнення радянських військ в Україну. Воно супроводжувалося вибухами робітничих повстань у містах та активізацією отаманщини в сільській місцевості. Всі спроби Директорії зупинити агресію дипломатичним шляхом були марними. Ноти протесту уряду УНР розбивалися об безапеляційність Раднаркому, який заявив, що «ніякого війська Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки в Україні немає. Воєнна акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду, який є цілком незалежним». Вичерпавши всі можливості дипломатичного впливу на Раднарком, Директорія була змушена 16 січня 1919 р. офіційно оголосити стан війни з РСФРР. Тим часом радянські війська дедалі більше заглиблювалися в українську територію, ведучи водночас наступ на Полтаву, Катеринослав і Донбас. Їхня загальна чисельність була порівняно незначною (не перевищувала 11 тис. осіб), але вони спиралися на підтримку більшовицького партизанського руху. Крім того, на ситуацію в Україні у цей час суттєво впливав розквіт отаманщини. Вже в січні 1919 р. два колишніх петлюрівських отамани Григор'єв і Зелений оголосили про свій перехід на радянські позиції і розпочали партизанську боротьбу проти Директорії. У їхніх загонах налічувалося майже 50 тис. бійців. Катеринославська губернія була своєрідним епіцентром діяльності збройних формувань Махна, який не визнавав уряду Директорії. Характерними ознаками цього періоду були прогресуючий параліч влади; наростаючий безлад; єврейські погроми; зростання масштабів отаманщини, яка, охоплюючи дедалі більші території, затягуючи у свій вир нових і нових бранців, перетворилася на потужний дестабілізуючий чинник, що ослаблював Директорію зсередини[10].
Опинившись у критичній ситуації, Директорія намагалася низкою дипломатичних кроків (спроби налагодження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) тощо) вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій. Проте ці кроки були безуспішними. Безперспективним виявився курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення «единой и неделимой» небільшовицької Великої Росії, а отже, на підтримку Добровольчої армії. За цих обставин УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою її можна було використати в боротьбі з більшовиками. Відставки зі своїх постів В. Винииченка та В. Чехівського на вимогу французького командування в Одесі, укладення попередньої угоди про спільну боротьбу Антанти та УНР проти радянських військ (цей документ так і не було реалізовано на практиці) дедалі більше віддаляли Директорію від проголошених революційних гасел, звужуючи її соціальну базу. Не виправдав сподівань і акт возз'єднання, який значною мірою мав формальний характер, адже як УНР, так і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та боронити свою державність, до того ж між двома республіками існували суттєві розбіжності в політичних позиціях та орієнтації на міжнародній арені.
У ході збройного протистояння дедалі очевиднішою ставала ще одна слабка сторона Директорії – погано підготовлена та організована «тонуча майже на очах» армія[11]. Під час падіння гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва, наприкінці січня 1919 р., могла розраховувати лише на 21 тис. бійців. Створена в короткий час із різних за досвідом та політичною орієнтацією сил, ця армія не могла бути ні міцною, ні боєздатною. Недарма один із сучасників іронічно, але досить влучно її назвав «імпровізованою армією». Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матеріального постачання та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан тощо. Після того, як радянські війська 12 січня захопили Чернігів, 19 січня – Полтаву, а 27 січня – Катеринослав, поразка Директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 р. війська УНР залишають Київ, а навесні цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.
2. Економічний курс Директорії[12]
Економічний курс директорії не відзначався послідовністю, особливо у початковий період діяльності, коли активну роль у виробленні політики відігравав В. Винниченко, який належав до лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради Міністрів В. Чехівський також був лівим українським соціал-демократом. Симон Петлюра був заклопотаний військовими справами і особливого впливу на економічну лінію не справляв.
Директорія одним із перших своїх заходів оголосила про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння. Уряд мав намір встановити в Україні національний варіант радянської влади, прагнув цим самим вибити з рук більшовиків один з найважливіших пропагандистських козирів. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому Конгресові, який обирало трудове населення без участі «поміщиків і капіталістів». Внаслідок такої політики Директорія залишилась без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату – всіх, без кого нормальне існування держави неможливе.
Непослідовність курсу Директорії виявилася у розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим задовольняючи маси селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків. Вона пообіцяла їм компенсацію затрат на агротехнічні, меліоративні та інші вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, худоба, виноградники та ін. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів. Конфіскації не підлягали також землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розпаду економічного життя, та все ж в умовах більшовицької агітації були розцінені як пропоміщецькі та прокуркульські й відкидалися.
Висновок
Приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання.
Суть політики Директорії полягала в затвердженні в Україні національного варіанту радянської влади без крайностей більшовицького максималізму[13].
Економічний курс директорії не відзначався послідовністю, особливо у початковий період діяльності. Це передусім виявилося у розробці аграрної політики.
Недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР[14].
Список використаної літератури
1.Ананка Ж.П. Симон Петлюра у сучасному вимірі української свідомості. «Трибуна». – №11–12. – 1996.
2.Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 656 с.
3.Бойко О. Історія України (запитання і відповіді). – К.: Видавничий центр «Академія», 1997. – 276 с.
4.Великий довідник школяра: 5–11 класи. – Харків: ВД «Школа», 2003. – 872 с.
5.Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Непринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995. – 374 с.
6.Королев В.И. Страницы истории Украины. Конспекты. – Симферополь: Крымский психолого-педагогический факультет ПГПИ, 1999. – 100 с.
7.Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Економічна історія: курс лекцій. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Вікар, 2003. – 405 с.
8.Олейніков О. Симон Петлюра: кривда та дійсність. – Київ, 1997.
9.Чайковський А.С., Батрименко В. І., Зайцев Л.О., Копиленко О.Л., Кривоніс В.М. Історія держави і права України. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 511 с.
[1]Королев В.И. Страницы истории Украины. Конспекты. – Симферополь: Крымский психолого-педагогический факультет ПГПИ, 1999. – с. 58
[2]Великий довідник школяра: 5-11 класи. – Харків: ВД «Школа», 2003. – с. 449
[3]Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. - с. 344
[4] Ананка Ж.П. Симон Петлюра у сучасному вимірі української свідомості // Трибуна. - №11-12. - 1996
[5]Олейніков О. Симон Петлюра: кривда та дійсність. - Київ, 1997. – с.11
[6]Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Непринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995. –с. 284
[7]Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. - с. 346
[8]Бойко О. Історія України (запитання і відповіді). – К.: Видавничий центр «Академія», 1997. –с. 156
[9] Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. - с. 347
[10]Великий довідник школяра: 5-11 класи. – Харків: ВД «Школа», 2003. – с. 449
[11]Королев В.И. Страницы истории Украины. Конспекты. – Симферополь: Крымский психолого-педагогический факультет ПГПИ, 1999. – с. 60
[12]Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Економічна історія: курс лекцій. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Вікар, 2003. – с.277-278
[13]Королев В.И. Страницы истории Украины. Конспекты. – Симферополь: Крымский психолого-педагогический факультет ПГПИ, 1999. – с. 59
[14]Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. - с. 349