Для античних суспільств джерелами рабства, крім активної работоргівлі, організованої в середньоземноморському масштабі, можна відзначити численні й успішні війни римлян, у процесі яких поневолювалися значні маси населення завойованих країн. Рясні джерела рабства вели до підвищеного й посилення експлуатації. У той же час скорочення їх, подорожчання рабів на ринках, варто думати, вносили корективи в спосіб експлуатації рабської праці, приводили до появи інших, більш зм'якшених форм такої експлуатації.
Складна і розгорнута система нагляду і примуса працівника до праці є органічною частиною рабовласницького виробництва, вона є не що інше, як реалізація самого очевидного і самого повного відношення панування і підпорядкування, що властиво рабству в самій неприкритій і абсолютній формі. Це відношення самого грубого підпорядкування як примус до праці за допомогою бича доглядача.
Однак не тільки насильство, але й економічні фактори керували рабовласницьким господарством. Кращий одяг, їжа, краще звертання і більш-менш значна, а також можливість потрапити до складу рабської адміністрації - це, власне кажучи, економічні важелі з бичем доглядача.
Зміни в рабському виробництві епохи світанку, а саме: створення великого для того часу виробництва, поділ праці навіть в обмежених розмірах, використання кооперації працівників, створення розгалуженої системи нагляду, ріст технічної бази, посилення інтенсивності й експлуатації праці рабів вели до росту продуктивності рабської праці в порівнянні з продуктивністю праці вільних, дрібних виробників.
Що ж являла собою система виробничих відносин з погляду форми власності і якого було її втілення в соціальній структурі античних рабовласницьких суспільств? Можна відзначити дві найбільш загальні особливості рабовласницької власності: по-перше, це одна з форм приватної власності (на відміну від суспільної); по-друге, вона припускає абсолютну форму залежності основного виробника.
Рабовласницька приватна власність, з одного боку, обтяжена великим набором кровно-родинних і общинних (і групових) традицій і інститутів, а з іншого боку - має застосування в обмеженому колективі громадян.
Поширення класичного рабства служить розкладницьким середовищем для різних форм залежної праці, спричиняє упровадження відносин приватної власності, у той час як поширення різних форм залежної праці приводить до упровадження відносин приватної власності, у той час як поширення різних форм залежної праці приводить до упровадження відносин общинної, розщепленої й іншої власності, означає кризу (або неможливість розвитку) класичного рабства і згортання відносин приватної власності.
Друга загальна особливість рабовласницьких відносин - абсолютна залежність працівника (раба) від свого власника (рабовласника) - є, власне кажучи, найбільш повною реалізацією приватної власності.
Класи - це великі групи людей, що розрізняються по їхньому місцю в системі суспільного виробництва, по їхньому відношенню до засобів виробництва, по їхній ролі в громадській організації праці, зробленого продукту.
Наявність трьох основних класів античного суспільства припускає різноманітний спектр класових відносин. Поряд з відношенням раби - рабовласники в суспільстві виникають ще два типи відносин: раби - дрібні виробники і дрібні виробники - рабовласники, причому обоє цих типу є настільки ж істотними, як і перший.
У Древній Греції цей перехід в основному закінчився до кінця VІ ст. до н.е. У старих структурах архаїчної Греції VІІІ-VІ ст. до н.е. відбувся переворот, що проявився у всіх напрямках розвитку.
В області економіки це був перехід до товарного виробництва, заснованому на рабській праці; в області соціальних відносин - розвиток класичного рабства, формування полісної структури, зокрема сильного прошарку вільних громадян; в області політичної - виникнення республіканських (у формі античної демократії або аристократії) форм держави, тобто створення класичного полісного пристрою замість пухких і досить різнорідних соціально-економічних і політичних структур архаїчної стадії.
Сучасний рівень теоретичного дослідження заключної стадії формації дозволяє виділити кілька аспектів, що визначають її головні особливості: 1) прояв розкладання і відмирання старого пануючого способу виробництва; 2) народження і формування основ нового способу виробництва; 3) механізм взаємодії старого способу виробництва і нового укладу; 4) головні риси соціальної революції (коли вона починається, співвідношення між соціальною і політичною революціями або реформами й ін.), що відокремлює одну формацію від іншої.
Остання стадія формації - це такий період суспільного розвитку, у який відбувається розкладання старого способу виробництва, вилучення його з домінуючого в загальній системі формації. Заключна стадія формації повинна бути розділена на дві різні фази.
У першій фазі пануючий спосіб виробництва зберігає ще елементи своїх внутрішніх потенцій і забезпечує розвиток у визначених регіонах, в окремих галузях економіки, в окремих сферах, а новий соціально-економічний уклад поки затверджується на рівні базисних відносин.
В другій фазі старий спосіб виробництва вичерпує свої можливості розвитку, починає гальмувати рух уперед, викликає кризи і катаклізми, у той час як нові уклад зміцнюється, поширюється всередину, забезпечує рішення виникаючих перед суспільством проблем, його невідворотність затверджується в суспільній думці, створюється нова система духовних цінностей і ідеологічних інститутів, виникають знизу елементи нового політичного регулювання і державної влади, опозиційної старому державному ладові.
У суспільній атмосфері другої фази загострюються всі соціальні протиріччя епохи, що можуть прориватися на всіляких ділянках життя у всіляких формах - від збройних повстань до витончених богословських суперечок, а стану революційних ситуацій виникають постійно і через самі різні причини.
Природні умови в Греції відрізняються від природних умов давньосхідних країн тим, що тут для нормального заняття землеробством немає необхідності будувати складні гідротехнічні спорудження, як на древньому Сході.
Тим самим створювалися сприятливі умови для розвитку приватної власності на землю, на земельну ділянку, а основою виробничим осередком стали не громіздкі царські або храмові господарство або общинне виробництво з його дріб'язковою регламентацією, що припускали величезний управлінський апарат, а невелика частка господарство, побудована на раціональних підставах твердої експлуатації рабської праці з відносно високою прибутковістю.
Процес історичного розвитку грецького суспільства протікав у рамках дрібних, внутрішньо споєних республік, що спираються на цивільний колектив середньозажиточних хліборобів.
Соціальна структура полісів припускало існування трьох основних класів: класу рабовласників, вільних дрібних виробників і рабів самих різних категорій.
Однієї з найважливіших особливостей соціальної структури в грецьких полісах було існування такої соціальної категорії, як цивільний колектив, тобто сукупність повноправних громадян даного поліса. До громадян поліса належали корінні жителі, що проживають у даній місцевості кілька поколінь, що володіють спадкоємною земельною ділянкою, що приймають участь у діяльності народних зборів і маючих місце у фаланзі важко збройних гоплітів.
Володіння земельною ділянкою розглядалася як повноцінна гарантія виконання громадянином своїх обов'язків перед полісом, перед усім цивільним колективом.
У Греції середини V ст. до н.е. сформувалася економічна система, що без особливих змін проіснувало до кінця ІV в. до н.е. і яку можна визначити як класичну рабовласницьку економіку.
Грецька економіка в цілому не була однорідною. Серед численних грецьких полісів можна виділити два основних господарських типи, що відрізняються по своїй структурі.
Для першого типу поліса(аграрний) - було характерно абсолютну перевагу сільського господарства, слабкий розвиток ремесла і торгівлі (найбільш яскравий приклад Спарта, а також поліси Аркадії, Беотії, Фессалії й ін.).
Інший тип поліса можна умовно визначити як торгово-ремісничий, у структурі якого роль ремісничого виробництва і торгівлі була значно вище, ніж полісах першого типу. Саме в полісах другого типу була створена класичної рабовласницька економіка, що стала, що мала досить складну і динамічну структуру, а продуктивні сили розвивалися особливо швидко (прикладом таких полісів були Афіни, Коринф, Мегари, Родос і ін.). Поліси цього типу задавали тон економічному розвиткові, були ведучими господарськими центрами Греції V - ІV ст. до н.е. Визначення ведучого типу грецьких полісів не означає, що сільське господарство в них відійшло на задній план, перестало бути важливою галуззю економіки. Сільське господарство в торгово-ремісничих полісах було ведучої поряд з торгівлею і ремеслом, було основою економічної системи.
У цілому сільське господарство Греції V - ІV ст. до н.е. мало наступні особливості: багатогалузевий характер, перевага трудомістких інтенсивних культур (виноградарство, маслиноводство), упровадження рабської праці як основи землеробства, товарна спрямованість рабовласницького маєтку як нового типу організації сільськогосподарського виробництва.
Маєтку афінських великих землевласників VІ-V ст. до н.е. швидше за все являли собою не єдине централізоване виробництво, забезпечене рабською силою, а сукупність декількох щодо невеликих ділянок, може бути, розташованих у різних місцях поліса й або здаються в оренду, або оброблюваних на інших умовах. Слід зазначити, що описана структура великого афінського землеволодіння повинна була переживати серйозну внутрішню кризу в міру того, як зміцнювалося правове і майнове положення афінського громадянства, росла його самосвідомість, збільшувалося багатство афінського поліса, який був на чолі великого І Морського союзу, усталювалася система афінської демократії з її продуманою політикою матеріального забезпечення бідних громадян, інтенсивного розвитку міського життя і міського ремесла.