Контрольна робота на тему:
“Господарство Запорізької Січі”
Вступ 3
Основна частина 4-12
Висновки 13
Список літератури 14
Вступ
Запорізька Січ – це військово-політична організація українського козацтва. Виникла внаслідок стихійної колонізації земель Середнього та Нижнього Подніпров'я в середині 16 ст. Назву отримала від способу захисту козацьких поселень від зовнішньої небезпеки - «засіки», «січі» - невеликих укріплених поселень у плавнях та островах басейну Дніпра. Друга частина назви вказує на місце розташування укріплення по течії Дніпра - за порогами, які в кількох місцях перетинали Дніпро між сучасними Дніпропетровськом та Запоріжжям.
Запорозьке козацтво - складне соціальне явище, визнане феноменом світової історії. Завдяки козацтву Запорозької Січі український народ вижив духовно, розвинувся як великий слов’янський народ, один з найбільших у Європі
Господарство Запорізької Січі мало свої особливості та відмінності, які і будуть розглянуті у даній роботі.
Основна частина
Перші письмові згадки про українських козаків трапляються у 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст. Козацтво виникло в південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров’я і майже до Дністра. Ці землі називалися Диким полем і після нашестя монголо-татар, а потім, внаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюдніли і залишилися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя - степи за порогами Дніпра.
Січові козаки складали військо - кіш, кіш поділявся на військові одиниці -курені. Територія, яку контролювала Січ, поділялася на паланки на чолі з полковниками. Паланкове козацтво проживало на хуторах та в містечках. Запорізька Січ була козацькою республікою. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, брати участь в якій мали право всі козаки. Козацька рада обирала старшину: кошового отаману, гетьмана, писаря, обозного, суддю, осавулів. Кожен курінь обирав аналогічну курінну старшину. Козацька рада збиралася, як правило, щороку 1 січня. Вживалося звичаєве козацьке право, яке склалося в XV - сер. XVI ст.: козаки були рівними перед законом, рівними у праві користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, обирати старшину.
Господарство запорожців за період існування С.З. зазнало серйозних змін. Якщо на початку це було полювання на звіра і птицю, рибний і соляний промисли і лише частково розведення худоби та землеробство, то в пізній період Запорізької Січі (особливо в часи Нової Січі - 1734-1775) набуло високого розвитку хутірське (фермерське по суті) господарство (зимівники) заможних козаків, у яких працювали наймані козаки. Ці господарства, в яких у великих кількостях вирощували різну худобу, в'ялили рибу, збирали мед тощо, були тісно пов'язані з внутрішнім і зовнішнім ринками.
Розглянемо усі ці процеси детальніше.
Після 1648 р., коли територія України була визволена від польсько-шляхетського панування, відбулися зміни у поземельних відносинах. З України вигнали польських магнатів, шляхту, орендарів, а їх землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли до козаків, селян, міщан. Законодавство Речі Посполитої втратило силу, і селяни стали вільними землевласниками.
Б.Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння. Він відмовився пускати на Україну магнатів, не мали права приїздити до маєтків феодали-католики.
Остаточно на території Української держави земельна власність корони, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги під Батогом (1652р.). Основна частина звільнених територій, а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорізького. Верховним розпорядником землі виступав гетьман, на місцях розпоряджалися полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.
Важливим наслідком визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його в привілейований окремий стан, юридичне вільний. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, були звільнені від податків. Основним обов'язком була військова служба. Більша половина населення України вважали себе козаками.
Козацька власність мала суперечливий характер. Вона визначається як корпоративна, адже носієм власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорізького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на земельну власність. Ні уряд, ні місцева адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння, конфіскувати землі, навіть тоді, коли за малолітства дітей нею порядкувала вдова. Одночасно право земельної власності мало умовний (службовий) характер, було обмежене відбуванням власним коштом військової повинності на користь Війська Запорізького. Частина дослідників вважає, що повна необмежена спадкова власність козаків мала приватний характер і юридичне не відрізнялася від шляхетського землеволодіння.
Загальнокозацьке володіння землею не виключало можливості індивідуального землекористування членами війська, які належали до січового й паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на військовій землі дозволялося звичаєвим правом вільного займу земельної ділянки, що обмежувалася лише таким же правом будь-якого іншого козака. Кожний запорожець міг претендувати на землю там, де хотів, де встиг осісти першим і скільки брався її освоїти. Саме на праві займанщини склалися запорізькі хутірські господарства-зимівники.
Бездомні, безсімейні курінні козаки - "товариство" - не мали ніякої власності, крім виплати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею. Право власності на здобич, здобуту на війні, обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що всю воєнну здобич віддасть для поділу на користь війську та курінному товариству.
Проте, вкладаючи в господарство свої гроші й працю, окремі хазяї, які вже з'явилися на Запоріжжі, прагнули змінити умовну власність на безумовну. Можливості й переваги індивідуального володіння вже були відомі низовим козакам. Про економічну свідомість запорожців свідчить наявність суворих покарань за злочин проти власності.
Таким чином, Військо Запорізьке не було військом у типологічне точному розумінні цього терміну, тобто не являло собою озброєну силу, що займалася виключно службою і війною й матеріально повністю існувала за рахунок народу. Січ завжди залишалась економічною структурою, яка значною мірою самозабезпечувалась продукцією власних промислів і господарюванням на власній території. Разом з тим Січ не була і замкнутою системою, вона вела активну зовнішню торгівлю.
Отже, господарські процеси на Січі розвивалися поступово, якихось бурхливих переворотів, радикальних змін не було.
При відсутності приватної власності на землю на Запоріжжі не заборонялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми власності - колективно-військова та індивідуально-приватна - не протистояли одна одній, а співіснували.
З часом у Запорізькій Січі почало складатися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Старшина збільшувала землеволодіння шляхом займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Продавав землі й військовий скарб. Як винагороду за несення служби у козацькому війську, старшина отримувала на "ранг" (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіцію.
Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану. Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, перебували під правлінням сотників і залежали від політики гетьмана. Селяни вважали землю своєю з правом розпоряджатися і передавати її у спадок, купувати, продавати. Вони користувалися полями, лісами, луками, сіножатями, річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільно розпоряджалися результатами праці.
В історико-економічній літературі немає єдиної точки зору щодо характеру селянського землеволодіння. Є думка, що земля належала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності. Частина вчених вважає, що селяни лише користувалися землею і сплачували державі як власнику землі феодальну ренту. Отже, право на користування землею і угіддями свідчило лише про значний крок до селянської власності.
Магнатсько-шляхетське землеволодіння зберігалося на території західноукраїнських земель (Белзьке, Волинське, Руське воєводства). Але і тут, під впливом подій визвольної війни, посилився процес занепаду панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобод, мешканці яких звільнялися від виконання повинностей і сплати податків.
Таким чином, на території Української Козацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яка стала вільно продаватися і купуватися. Панівними стали державна і козацька форми земельної власності. Поступово склалася старшинська власність, хоч і у незначних розмірах. Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження феодальних відносин.