З матеріалів, що зберігаються у колишньому Кремлівському архіві Політбюро ЦК КПРС, видно, що середня врожайність за 5 років перед 1932 роком знизилась майже на 30%, по Україні цей показник склав більше 43% (у 1927 році, до колективізації – 11,2 ц/га, 1931 рік – 8,3 ц/га). Між тим хлібозаготівлі росли з року в рік. По Україні їх приріст у 1931 – 1932 році порівняно з 1929 – 1933 роками склав 36,7%.
22 жовтня 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення: „З метою підсилення хлібозаготівель відрядити на 2 декади повноважні комісії під керівництвом В. М. Молотова на Україну, під керівництвом Л. М. Кагановича – до „Північно-Кавказького краю”.
5 листопада 1932 року Молотов і секретар ЦК КП(б)У Хатаєвич дали директиву обкомам, вимагаючи від них невідкладних і рішучих заходів з виконання декрету від 7 серпня 1932 року (сумнозвісний закон 7/8, в іншій інтерпретації – закон про 5 колосків) „з обов`язковим та швидким проведенням репресій та нещадної розправи із злочинними елементами у правліннях колгоспів”.
18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У під тиском Молотова ухвалює постанову „Про заходи з посилення хлібозаготівель”, яка поклала початок вимиранню українського селянства. Цією постановою вводилося таке невідоме жодній системі судочинства покарання, як занесення колгоспів, сіл або цілих районів на „чорну дошку”. А тому в постанові надано роз`яснення цього нечуваного терміну: негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної та державної торгівлі на місці і вивезення з відповідних кооперативних лавок усіх наявних товарів; повна заборона колгоспної торгівлі як для колгоспів, колгоспників, так і для одноосібників; припинення усякого роду кредитування та дострокове стягнення кредитів та інших фінансових зобов`язань; перевірку та очищення колгоспів з вилученням контрреволюційних елементів – організаторів зриву хлібозаготівель. Постанова приписувала припинення завезення і продажу всіх, без винятку, промтоварів до сіл (і без занесення їх на „чорну дошку”), які незадовільно виконують хлібозаготівлі.
Попри те, що ЦК КП(б)У володів інформацією про реальні обсяги вирощеного хліба, він цією постановою приписав заготівельним бригадам вилучати, у випадку повної відсутності зерна, інші види продовольства (картоплю, буряк, капусту, всі без винятку продукти тваринництва), щодо одноосібників дозволялося застосовувати натуральні штрафи у вигляді встановлення додаткового завдання з м`ясозаготівель у розмірі 15-ти місячної норми здачі м`яса. Основний план при цьому не знімався. Заготівлі з урожаю 1932 року в хліборобних районах тривали до січня 1933 року. У „боржників” були конфісковані всі продукти тривалого зберігання. Звідси масштаби голоду. Загинула п`ята частина сільського населення України.
Голод як наслідок сталінського методу колективізації панував у всіх регіонах СРСР, де держава конфіскувала собі весь хліб – основний продукт харчування. Голод забрав життя тисяч людей.
В Україні та на Кубані, на відміну від інших хліборобних місцевостей Радянського Союзу, він набув масштабів голодомору. Комісії з Москви на чолі з Молотовим (в Україні) та Кагановичем (на Кубані) змусили місцеві партійні організації вдатися до жорстоких репресивних заходів, викачати з села усі продукти. Спроби селян уникнути неминучої смерті шляхом втечі були заблоковані розставленими повсюди так званими „заградотрядами” із працівників ГПУ та мобілізованих у містах комсомольців та комуністів.
Між тим, новий перший секретар Харківського обкому КП(б)У, П. Постишев, виступаючи 4 лютого 1933 року на об`єднанному пленумі Харківського обкому та міському КП(б)У, констатував: „Ви знаєте, що хлібозаготівельна кампанія поточного року проходила і на жаль досі ще проходить на Україні край незадовільно. Держава не отримала тієї кількості хліба, якою вона мала всі підстави очікувати від України, не кажучи вже про те, що у відношенні термінів виконання хлібозаготівельного плану партійні організації України, в першу чергу парторганізація Харківської області, ідуть далеко не на першому місці в Союзі”. І жодним словом не згадав, що протягом кількох місяців з початку хлібозаготівель страшною смертю вимерла майже третина сільського населення області. Саме за таке нагадування поплатився посадою попередник Постишева Р. Тєрєхов, якого Сталін назвав казкарем.[17, c.7]
У грудні 1932 року на допомогу Молотову до Харкова прибув Каганович. 29 грудня 1932 року за його участі Політбюро ЦК КП(б)У прийняло директиву обкомам і крайкомам партії, у якій колгоспам, що не виконують плану хлібозаготівель, приписувалось негайно, протягом шести днів здати „все наявне зерно, у тому числі й так звані засівні фонди”. Будь яка затримка розглядалась як саботаж з боку районного керівництва.
У період заготівельної кампанії 1932 – 1933 років було знято з посад 922 секретарів райкомів, голів районних контрольних комісій, куль освіт працівників, 716 голів райвиконкомів, інших керівних працівників (25 – 30% загальної кількості цих кадрів). Більшість з них була репресована.
Трагічним фіналом року 1932 в Харківській області стала так звана „штурмова декада”, яка тривала з 21 по 31 грудня. Загально відомо, що пік голоду, який охопив села України, припадає на весну і літо 1933 року, саме в цей час вмирало найбільше душ. В той же час керівник українських комуністів О.Косіор 9 листопада 1933 року дав наказ скласти і розіслати членам і кандидатам у члени Політбюро ЦК КП(б)У документ з промовистою назвою: „Довідка про мнимий голод з метою боротьби проти хлібозаготівель”. Стосувався він сіл Харківської області. А місяцем пізніше, 6 березня 1933 року вже керівник Харківських комуністів П.Постишев у телеграмі секретарям райкомів, головам райвиконкомів, уповноваженим обкому і начальникам політвідділів МТС та радгоспів Харківської області, дорікав: ”Ви тикаєте в ніс нам труднощі, базікаєте про голо духу...”.
Намагаючись на догоду Москві переконати всіх, що голод – це вигадка ЦК КП(б)У 8 лютого 1933 року прийняв постанову, весь зміст якої зводився до перестороги: „...заборонити посилку будь яких офіційних комісій і ведення офіційного обліку у відношенні до колгоспів, районів та міст, а при локалізації випадків голодування звертати особливу увагу на перевірку того, „чи немає в тому чи іншому випадку симуляції чи провокації...”.
Жахливі картини місцевого життя, названі „мнимим голодом”, можна проілюструвати цитатами із особистого листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ Канцельсона голові ДПУ УРСР, від 5 червня 1933 року: „Продовольственное положение по районам Харьковской области и до того довольно тяжёлое, за последнее время резко ухудшилось. В результате этого ми имеем значительное усиление наплыва в город Харьков бездомного, беспризорного и нищенствующего элемента. Наряду с этим резко увеличилось количество обнаруживаемых и подбираемых на улицах города Харькова трупов умерших на почве голода селян. В подавляющем большинстве голодают колхозники и их семьи, среди них имеется много больных и опухших на почве недоедания, помощь коим в ряде случаев не оказывается из-за отсутствия каких бы то ни было продовольственных ресурсов. Основными продуктами питания в поражённых продзатруднениями районах являются: собираемый на полях картофель, различные отбросы, шелуха, семена сорных растений и проч. Наряду с этим также прогрессирует людоедство и трупоедство. Нередки случаи, когда оставшиеся в живых родители употребляют в пищу трупы детей, умерших от истощения, убивают более слабых.
Необходимо отметить, что смертность настолько приняла широкие размеры, что ряд сельсоветов прекратили регистрировать умерших. Выявлены случаи самоубийства на почве чрезмерного истощения”.[7,с.115.]
Всі відомості про смертність, збором яких займалися органи ДПУ суворо засекречувалися й шифрувалися в кожній області по своєму. Харківська область перед столицею – Харковом – звітувала мовою оригіналу так: „За пятидневку… м-ца по… району было заготовлено (закуплено)… голов разного скота. Болеет ящуром… голов”. Тут „ящур” – це випадки людоїдства.
Американський дослідник радянського голоду Р.Конквест наводить спогади старожилів під час голоду у часи царизму: „Їм тоді допомагали. Їх забезпечували їжею. Селяни ходили до міст просити милостиню. Власті влаштовували супові кухні, щоб їх годувати, студенти збирали для них пожертви”.[9,с.172.]
Селяни пухли, умирали з голоду, а область тим часом відправляла продукти на експорт, розраховуючись за придбану техніку. Про це свідчать документи з Державного архіву Харківської області. Президія Харківського облвиконкому наголошувала в одній із своїх постанов, що заготівельні організації, райвиконкоми, підприємства зобов`язані „вважати роботу по експорту найважливішим завданням поруч з посівною кампанією”.[4,с.227.]
Посилена увага до поставок за рубіж диктувалась як економічними планами, так і мотивами ідеологічними. За кордоном не могли собі навіть уявити щоб зерно, продукти харчування продавала держава (за демпінговими цінами – по 2 коп. за 1 кг), в якій голодною смертю гинули мільйони. Отож експорт був одним із засобів як отримування валюти на індустріалізацію, так і дезінформації світової громадськості, давав вагомі, переконливі докази того, що голоду в СРСР не було. Траплялося, що хліб, безжалісно відібраний у помираючих хліборобів, не діставався нікому: а ні іноземцям, а ні своїм. Він згнивав, дожидаючись відправки на залізничних станціях та в портах, гинув під час перевезень.