одному піджаку. Це були Лукашенко Кіндрат, Кисіль Гнат і Кінаш. Тоді секретар потелефонував до району в Решетилівку, і на ранок приїхало ГПУ, і пішло до вказаних секретарем людей. У Лукашенка багато найшли кісток, голів і рук людських, а в печі жарилось у двох чавунах з людей м'ясо. У Кисіля Г. також знайшли багато людських кісток і недавно забиту Ганну Чаленкову, частина тіла якої теж варилась. У Кінаша знайшли під ліжком яму, повну кісток людських, та двоє дітей, порізаних.
На питання ГПУ, чиї це діти, вони відповіли, що це діти були їхні, але коли вони вже охляли, то тоді їх почали варити і їсти.
Таких випадків у селі було багато. Але ГПУ засудило тільки шість душ зловлених, себто по-їхньому самих винуватців, що почали людожерство. Говорили, що їх повезли до Харкова на розправу.
Автор відомого роману «Darkness at Noon» А. Кестлер народився в Будапешті. В своїй автобіографії він розказує, що його дід по батькові в час Кримської війни перейшов з Росії через Карпати і поселився зразу в Міскольчі, а опісля переїхав до Будапешту. На жаль, письменник не знає ні справжнього прізвища свого діда, ні не подає назви місцевости в Росії, звідки він прибув. По матері Кестлер є нащадком славнозвісного Лєба, рабина з Праги, який в XVI ст. начебто мав сконструювати з глини гіганта Голема для оборони жидівського гетто перед погромом. Після закінчення студій А. Кестлер дістав працю в одному німецькому видавництві і рівночасно вступив до Німецької комуністичної партії. Доручила йому партія розвідувальні завдання. Проте товариш по праці, який несвідомо постачав Кестлерові відомості, що він їх збирав в домі свого впливового батька, дістав викиди совісти і розказав про все працедавцеві. Видавництво зам'яло справу, щоб не викликати скандалу. Незважаючи на те, партія висловила Кестлерові сувору догану – на його думку зовсім незаслужену. Тоді він вперше почав критично придивлятися до комунізму і комуністів, хоча своїх зв'язків з ними не порвав.
В 1932 році А. Кестлер дістав від видавництва завдання відбути подорож до СССР, щоб описати свої враження і спостереження в низці репортажів. Комуністичні «боси» Кестлера гаряче піддержали цей плин, вбачаючи в ньому прекрасну нагоду використати ці репортажі для пропаганди «здобутків» большевицької революції в «буржуазній» пресі. Кестлер розкриває, як хитро вміють комуністи інфільтрувати «буржуазну» пресу й установи своїми людьми для пропаганди марксизму й комунізму. Про цей факт читачі «вільної» преси на Заході завжди повинні пам'ятати.
На щастя, для української історії Кестлер вже тоді був вирішив не лише придивитися Сов. Союзові критичними очима, але й розпочав свою подорож від України, що саме гинула в обіймах голоду. Сталося це тому, що в Харкові, тодішній столиці Української ССР, проживав з дружиною комуністичний приятель автора з Відня, вчений спеціаліст фізики. Це подружжя запросило Кестлера до себе на довшу гостину.
Вже на першій граничній станції Шепетівці автор був заскочений тим, що побачив. Большевицькі митні службовці переводили не лише дуже докладну ревізію пасажирів і їхнього багажу, але обшукували навіть вагони, з яких наказали вийти всім подорожнім. Подібної контролі він – що мав за собою подорожі по всій Європі і Малій Азії – ще досі не переходив. Вразило його теж, що громадяни СССР, які верталися з «гнилої» Європи, везли з собою переважно харчі; а ще більше – обличчя митників: вони пожадливо і зрезиґновано гляділи на скирти ковбас, консерв, цукру й товщі, що валялися на брудних столах і ще бруднішій долівці. «Я знаю погляд голодних людей,» – пояснює Кестлер.
Здовж залізничного шляху, аж до самого Харкова, на кожній станції облягали поїзд юрби обдертих селян. Хотіли міняти ікони та образи за кусочок хліба. Матері підносили до вікон вагонів вихуджених дітей з віддутими животиками. І цікаво, ці самі пасажири, які тягли зі собою валізи з закордонними харчами, брехливо пояснювали Кестлерові, що це виключно багаті селяни, які протиставилися колективізації і за це, мовляв, були позбавлені своїх господарств.
Автор не знав ще тоді правди, але вже з вікон вагону побачив, що країна переживає голодову катастрофу. Не знав лише ні справжньої її причини, ні розмірів. Влада старанно скривала правду перед світом.
Після прибуття до Харкова, письменник теж не відразу зорієнтувався в ситуації, бо купував товари в спеціальних крамницях, призначених для чужинців, але нестача харчів впала йому в вічі першого дня. Пізніше, в зимі 1932–33 pp., перестала діяти центральна електростанція, там забракло нафти, й місто в зимові місяці потонуло в темряві.
Проте, кров застигає в жилах при читанні опису харківського базару. Дантейське пекло – менший жах. В Дантовому пеклі карали грішників, але не було там вихолоджених як трупики немовляток, що тягнули з висохлих грудей матерів «здавалося, не молоко, а жовч».
Автор сповідається: «Двадцять літ минуло, але час не затер в моїй пам'яті сцен з харківського базару. Офіційно, ці люди були
«кулаки», покарані за опір колективізації. Але пізніше я переконався, що це були звичайні селяни, змушені голодом виходити зі своїх сіл. В час попередніх жнив, партійні функціонери, стараючись здобути запланований континент, конфіскували збіжжя до останнього зернятка. Навіть, колгоспи залишилися без зерна на засів. Селяни вирізали худобу й птицю, а коли з'їли останній кусок, покинули землю… Обезлюднювалися цілі райони. Крім п'яти мільйонів «кулаків», офіційно виселених на Сибір, багато мільйонів людей блукало без даху над головою. Облягали залізничні станції, вмирали на вулицях… Ніколи не подано до відома числа бездомних, і я сумніваюся, чи ведемо таку статистику. Але бездомних було напевно більше, як в часи мандрівки народів… Офіційно, голоду не було, були лише «труднощі».
…Всі ми добре знаємо, що означає слово «труднощі» в Совєтській термінології. Совєтський громадянин читає про «величезну перемогу революційних сил у Великобританії і знає, що Комуністична партія здобула одну п'яту процента голосів у виборах; але «санітарні труднощі» в Біробіджані закривають пошесть холери».
Кожен українець на поселеннях, особливо молоді, що виросли в нормальних умовах, повинні перечитати згадані твори Кест-лера, зокрема «The Invisible Writing».
Чимало чужинців відвідували СССР в 1932 і 1933 pp., але «не бачили» голоду в Україні, не бачив його теж відомий тоді радикальний політик, багаторазовий французький міністр і прем'єр Еріо. Не бачив, бо саме в роки глодової облоги України між Францією і СССР існував торговельний договір, на підставі якого Совєтський Союз платив Франції за її достави – збіжжям, українською пшеницею…
У спогаді відзначається, що у вільному світі є чимало провідників типу Еріо. Вони безсоромно вигадали гасло: «Краще червоний, як мертвий». Але чи справді капітуляція перед Москвою спасе від смерти? Можна думати, що поміж жертвами голодової облоги були також ті люди, які зберігали «невтралі-тет» в час наїзду червоних полчищ Леніна на Українську державу в 1918 році.
З нагоди 60-тя великого штучного голоду 1933-го року парафія Українського православного собору Святого Володимира в Пармі, Клівленд, Огайо, США, поставили пам'ятник жертвам. Пам'ятник виготовлено фірмою Андрія Зеленяка. Пам'ятник був відкритий і посвячений у жовтні 1993 року. У приміщені культурного осередку встановлена постійна виставка фотографій про велику трагедію українського народу в 1932–1933 pp.
Президія та прапороносці 1953 року, де закінчилася демонстрація на згадку про голодомор в Арморі Гол в Чікаґо промовами українців та американських достойників. Говорить Роман Смик – голова комітету. Сидить справа від нього Юрій Степовий – головний доповідач.
Організація українських політичних в'язнів «Додрус» відзначає річницю голодомору в Чікаґо 1953 року їхня колона під час цієї маніфестації. Плакат несе, з лівої сторони, Василь Бражник. За плакатом ідуть Анатолій Маковійчук, Йосип Рубан, Юрій Степовий, Станіслав Дмитренко та інші.
Українці у вільному світі гідно заступалися за своїх братів і сестер в Україні. Пам'ятники жертвам голодомору стоять по різних країнах світу
В 60-ту річницю голодомору в Україні у 1932–33 роки збудовано пам'ятник в честь трагічної річниці. Пам'ятник поставлений Українською Православною Церквою в Блумінґдейл, Ілліной, США. Посвячений 4 грудня 1993 року.
Цей пам'ятник споруджено на відзначення 50-тя голоду в Україні в 1932–33 роках і для увіковічнення пам'яті понад сімох мільйонів невинних жертв, планово створеного голодомору совєтським урядом у Москві. Пам'ятаючи цю велику трагедію, ми переконані, що цей нелюдяний вчинок ніколи не відійде в забуття. І це небувале страхіття ніколи не повториться в історії людства.
Коли нормальна людина мимоволі чи навмисно зробить комусь неприємність, висловить несправедливе твердження або просто розповість почуту плітку, то його мучить совість за зроблену образу, і вона починає міркувати, як виправити несправедливість. Віруючі йдуть сповідатися або, щоб облегшити душу, розмовляють з Богом на самоті.
Голод 1933 р. в Україні задокументовано багатьма свідченнями. Із ними не можна знайомитися без нестерпної болі в усьому єстві. Потрібне заспокоєння. Але й після нього неможливо збагнути небувалий в історії людства злочин. Мелодійною, милозвучною українською мовою не можна передати біль, жах, муки голодної людини, нещастя селян, народу, якого винищували нелюди тортурами голоду. Матері, яким дароване диво давати життя, ставали дітожерами народжених ними, бо божеволіли від мук голоду, робилися причинними. Керівники КПСС, яким були підпорядковані інститути психології, фізіології, знали про вплив голоду на людей, а таки влаштували його. Ці досвідчені комуністи, освічені теоретики і провідні діячі своїх однодумців, безмежно й безупинно вихвалювані як мудрі, геніяльні західними проґресивними письменниками, були невиправдуваними злочинцями. В. Черчіль згадує, як на його запит про голод 1933 р. в Україні, Й. Сталін відповів, що то було жахливіше війни – загинуло до десяти мільйонів осіб!.