Ось ще один факт, який свідчить про безправ'я селян, про їхню приреченість на смерть:
«У Калинівському районі засуджений на 4 роки позбавлення волі в далеких таборах бідняк і одноосібник за те, що він на своєму полі скосив 5 метрів за 3–4 дні до початку косовиці».
Застосування постанови від 7 серпня 1933 р. мало масовий терористичний характер скрізь по Україні. Селян засуджували до смерті без суду та слідства. От лише один приклад «судового розгляду», який відбувся в Калинівському районі Вінницької області навесні 1933 p.: «Член облсуду К. протягом одного дня заслухав у 3-х селах три справи, і по двох із них винесені вироки до розстрілу, в тому числі – одному, який знаходився в такому стані, що на судовому засіданні він сидіти не міг, а лежав на лаві підсудних» У т. Ренкачишека в ЦК КП У влітку 1933 р.).
5. Кількість жертв голодомору.
В історичній літературі існують різні цифри жертв голодомору в Україні – від 6 до 11 млн. чоловік.
Зіставлення даних перепису населення 1926 і 1937 років показує, що від голоду в Україні померло не менше 5,5 млн. чоловік. Голод лютував також і на Кубані, Північному Кавказі та в Казахстані, де мешкали багаточисельними групами етнічні українці. Смертність в Україні в три рази перевищувала народжуваність.
Підтвердженням штучно спланованого ЦККПРС геноциду української нації може бути інформаційна записка італійського консула Граденіго із Харкова своєму урядові Італії.
Голод продовжує так страшно знищувати народ, що залишається зовсім незрозумілим, як світ може залишатися байдужим до такої катастрофи, і як інтернаціональна преса, яка так активно закликає до міжнародного осуду Німеччини, винної в т. зв. «Страшних переслідуваннях євреїв», особливо мовчить про цю бойню, організовану радянським урядом, в якому самі євреї грають велику, хоча і не першу роль.
Насправді ж немає сумніву:
1) що цей голод походить зі свідомо організованого неврожаю, «щоб провчити селянина»;
2) що жоден єврей не знаходиться серед загиблих у себе вдома, і що навпаки, усі вони добре вгодовані під братерським крилом ГПУ.
«Етнографічний матеріал» буде змінений, цинічно сказав один єврей, «велика» риба місцевого ГПУ. Сьогодні можна передбачати смерть цього «етнографічного матеріалу»; він має бути знищеним. Яким би страшним і неймовірним не здавалося б це передбачення, його все ж таки потрібно вважати реальним і в стадії здійснення.
Уряд Москви дійсно завчасно підготував за допомогою жорстоких реквізицій, не неврожай – це було б м'яко сказано, – а повну відсутність яких би то не було засобів до існування в українських селах, на Кубані, на середній Волзі.
Три постулати можуть знаходитися в основі такої політики:
1) пасивний опір селянина проти колективного господарства;
2) переконання, що неможливо привести цей «етнографічний матеріал» до зразка дійсного комуніста;
3) ясно усвідомлена потреба в одержавленні земель, на яких українська свідомість пробуджується з небезпекою майбутніх можливих політичних ускладнень, і де для зміцнення імперії було б краще, щоб населення жило, здебільшого російське.
Перший постулат випливає із рішення уряду, що підтверджують багато членів партії.
Метою третього рішення, безсумнівно, була, жертвуючи 10–15 мільйонами осіб, ліквідація української проблеми на протязі кількох місяців. Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я думаю, що її перевершать, і що її, напевно, вже досягли. Це велике нещастя, яке косить мільйони осіб і знищує дітей всього народу, вражає в дійсності тільки Україну, Кубань і Середню Волгу. Професіонали, гідні всілякої довіри, які мали можливість проїхати по інших частинах території, одностайно заявляють, що катастрофа обмежена винятково Україною, Кубанню і Середньою Волгою.
«Катастрофа починається за Курськом», – сказав письменник Андреєв, який приїхав кілька днів тому назад з Москви…
Вважаю потрібним представити ще один епізодичний образ ситуації:
Товариш Френкель, член «Колегії» ГПУ, зізнався одному відомому мені чоловікові, що в Харкові щоночі забирають до 200 трупів, померлих на вулиці з голоду. Зі своєї сторони, можу засвідчити, що сам бачив після опівночі, як перед консульством проїздили вантажні автомобілі з 10–15 трупами…
На ринку ранком 21 травня померлих поскидали, як купу ганчірок, у болото, в гній вздовж паркана, який відокремлює площу від ріки. їх було близько 30. Ранком 23-го я нарахував їх уже 51. Одна дитина смоктала молоко з грудей мертвої матері. На тій же Пушкінській вулиці за кілька метрів від консульства одна селянка була весь день із двома дітьми, присівши на сходинки, як і десятки інших мам, котрі були одні вище, другі – нижче по тій же дорозі. Вона тримала просту коробку, у яку час від часу хтось кидав копійку. Ввечері одним рухом відсунула від себе обох дітей і, піднявшись, кинулася під трамвай, який мчався на повній швидкості. Через півгодини я бачив двірника, що підмітав кишки нещасливої. Двоє дітей все ще стояли там і дивилися…
Близько опівночі починають перевозити їх вантажними автомобілями до Північно-Донецької товарної станції. Туди забирають і дітей… Тих, котрі не опухли і, можна думати, ще виживуть, посилають у бараки «Холодної гори», де в будках, на сіні, помирає приблизно 8000 душ, і то переважно були діти.
Опухлих вивозять товарним потягом у поля і залишають їх за 50–60 км. від міста, щоб ніхто не бачив, як вони там помирають… Часто буває, що потяг відправляють через кілька днів після того, як його наповнюють і замикають. Кілька днів тому один залізничник, проходячи повз один із таких вагонів, почув крик. Підійшов і почув одного нещасного, який із середини молив, щоб його врятували від смороду трупів, що ставав нестерпним. Коли відкрили вагон, то побачили, що він єдиний залишився в живих. Тоді його витягнули і перенесли помирати в інший вагон, де ще були живі ті, котрих там замкнули.
Коли приїжджають на місце поховання, то викопують великі ями і витягають з вагонів усіх мертвих. Не звертають особливої уваги на дріб'язки, і часто можна бачити, як викинутий у яму оживає і перевертається в останніх проявах життя. Робота копачів при цьому не переривається і викидання трупів продовжується.
Ці деталі я одержав від санітарів і можу гарантувати їхню правдивість.
В селі Гарово, яке за 50 км. від Харкова, із 1300 жителів сьогодні можна налічити тільки 200.
У в'язниці «Холодна гора» в середньому вмирає ЗО чоловік на день.
Околиці Полтави постраждали здається ще більше, ніж Харкова. У Полтаві навіть лікарі починають пухнути від недоїдання.
Із Сум один комсомолець пише своїй дівчині в Харків, що там батьки вбивають своїх молодших дітей і їх поїдають…
Наприкінці згадаю про самогубство генерала ГПУ Броського, який 18-го числа цього місяця, повернувшись із інспекційної поїздки по селах, після моторошної сцени з Балицьким, під час якої генерал кричав, що це не комунізм, а «жах», і що йому вже досить цих інспектувань, і що він нікуди більше не поїде наводити «порядки», – пустив собі кулю в лоба…
І наприкінці: одна людина – «велика риба» місцевого уряду і парти, імені якої мені не вдалося встановити, – збожеволіла після інспектування села. На нього змушені були надягти втихомирювальну сорочку. Він теж кричав благим матом: «Це не комунізм, це катування!»
Закінчую: теперішнє нещастя призведе до колонізації України, переважно російської. Воно змінить її етнічний характер. І, може бути, в дуже близькому майбутньому не можна буде більше говорити про Україну, про українську проблему, оскільки Україна в дійсності стане російською країною.
Дуже багато сіл на Полтавщині потерпіло від комуністичної влади. Але я беру одно з них – село Шилівка Хорольського повіту, а нині Решетилівського району. Невелике це село – 640 дворів. Така ж кількість селян жила по хуторах. Усі ці хлібороби обробляли землю своїм трудом, без найманої сили.
Підготовку до голоду комуністи почали ще з 1929 року. Дуже багато вони пустили отрути, доки розтравили народ. Приїздили з СССР в Україну і Грачов, і Воронов, і інші, які довели до того, що в селі залишилося 97 дворів. Так Метелик Остап мав 13 душ, а залишилося троє – решта вмерли. Іван Пікуля мав 13 душ – залишилося троє, решта померли. В багатьох родинах залишилося по одній особі.
А що вони зробили на хуторах? Хутір Левченка – всі знищені. Хутір Землянки – всі знищені, хутір Логвина – знищено, хутір Горобця на Плавнях – знищено, хутір Горобців на Соломиях – знищено, хутір Горобців на Горі, де було 11 млинів-вітряків, – знищено. Хутір Фещенка – знищено, хутір Ходієнка-Кузьменка – знищено. З рештки хутора Терещенка зроблено колгосп. З хутора Шкурати одна хата залишилась. З хутора Лукаша й Онищенка – зроблено колгоспний двір.
У голодний 1933 рік у згаданому вище селі на Полтавщині дійшло до того, що люди людей почали їсти. Люди від голоду почали пухнути і умирати десятками в день. Сільсовєт створив бригаду збирати трупи померлих з голоду – уранці тих, що за ніч померли, і вечором тих, що вдень померли. Одного дня коло самої кооперативи 16 душ умерло. Хотіли отож щось купити і там Богові душі свої віддали; їх збирали і скидали, як снопи, на віз і прямо на цвинтар, а там теж ями копають – заготовляють, та неабиякі, а щоб змістилось 20–30 мерців. Клали по кілька рядів – шарами, а тих, що не вмістились – притоптували. Ховали без священика і кадила, бо де священика взяти, коли всіх позасилали то на Соловки, то на Колиму, а святі церкви поруйнували.
Але були й такі, які помічали, що не всі і до ями на цвинтар попадають. Сьогодні бачили, що ходив, чи ходила, хоч і дуже опухлі, а на завтра їх нема. І багато такого помічалось. Бригада, що звозила мертвих, не один раз заявляла про це в сільсовет, та без наслідку. Бригада доводила в сільраді, що ці люди утекти не змогли, бо пухлі дуже.
Якось у вечорі секретар сільради Андрій Васильович Ходієнко ішов додому і попався у руки розбійникам-людожерам. Зрозуміло – секретар молодий, здоровий і голоду не знав. Ну, отож, хоч вони його в трьох і схватили, але він так тріпнувся, що усі три від нього з його пальтом відлетіли. Але він пізнав їх усіх трьох, а сам утік в