Англія та Франція боролися проти посилення впливу Росії на Балканах, Австрія, а частково і Пруссія в тій чи іншій мірі підтримували їх в цій боротьбі. В польському питанні інтереси Австрії та Пруссії практично співпадали з інтересами Російської імперії; іншим європейським країнам це питання було, по суті, нецікавим: вони лише використовували його для різних дипломатичних спекуляцій, дуже слабо піклуючись про дійсні потреби польського народу.[16]
Аналогічна ситуація склалася на початку 60-х рр., коли загальний підйом охопив значну частину польських земель і перш за все Королівство Польське. Надії повстанців 1863 р. на підтримку з боку різних європейських держав виявилися марними, спроби польської еміграції налагодити ділові контакти з керівництвами не дали якихось суттєвих результатів.
Визвольна боротьба польського народу в наступні десятиліття частіше за все отримувала форму національно – визвольної боротьби. Однак слід пам’ятати, що його невід’ємна складова частина завжди були в кінцевому рахунку непримиренні станово – класові протиріччя, які послаблювалися в періоди підйому визвольної війни і загострювалися під час її спаду.
Польське селянство розглядалося в даний період багато чисельним і найбільш пригнобленим станом польського суспільства. Хоча більшість селян ще не володіли будь – якою розвинутою політичною свідомістю, селянство в цілому досить істотним чином впливало на позиції і діяльність різних соціальних груп, що брали участь у визвольній боротьбі.
Велике значення селянства було підтверджене в кінці ХVІІІ ст. перебігом та результатами повстання під керівництвом Т. Костюшко. На наступних етапах селянське питання стало основним стрижнем ідейно – політичної боротьби під час військових виступів проти гнобителів.
Серед шляхти, перш за все заможної, було немало осіб які були готові співпрацювати з іноземними загарбниками в обмін на особисті або станові привілеї. Більшість же шляхетського стану була досить зацікавлена у відродженні незалежної Польської держави. Тому після розділів шляхта стала активною силою визвольного руху, а її представники зайняли в ньому керівне положення.[17]
Вищі та середні прошарки польського духовенства своїм виникненням та матеріальними інтересами мало чим відрізнялися від шляхетського стану, а нижчий прошарок, особливо в 1830 – 1850 рр., - від селянства. Духовенство в цілому намагалося зберегти і укріпити вплив католицької церкви, що неминуче ставило його в опозицію до іноземної влади.
Оскільки релігія була тісно пов’язана з національною самосвідомістю, значний прошарок польського духовенства неминуче повинен був перетворитися і дійсно перетворився в активну силу національно – визвольного руху.
Матеріальні інтереси міських низів не були однаковими. Зокрема, та частина міщан, яка була пов’язана з цеховою організацією, займала загалом консервативні позиції, тоді як інші ремісники намагалися ліквідувати всі форми феодальної регламентації; аналогічні протиріччя існували в середовищі торгової буржуазії. Антифеодальні тенденції в даному середовищі швидко наростали у зв’язку з припливом до міст частини шляхетського та селянського прошарків, а саме в цьому середовищі прискореними темпами розвивалася національна самосвідомість.
На рубежі 50 – 60-х рр.. ХІХ ст.. в Російській імперії, що включала велику частину польських земель, склалася революційна ситуація. В Королівстві Польському, як і по всій країні, важливі соціальні проблеми, що вимагали негайного вирішення були пов’язані з тяжким становищем селянства.
В ліквідації барщини та інших феодальних повинностей на польських землях були зацікавлені не тільки селяни, а також і жителі маленьких міст, які займалися сільським господарством. В середині ХІХ ст. тільки 5 тис. шляхетських сімей з Королівства Польського були поміщицькими.[18]
Польська буржуазія була відносно слабкою, її політичні амбіції не доходили до претензії на самостійне управління в майбутній незалежній державі, а обмежувалися лише прагненням поділу влади з заможною шляхтою. Католицьке духовенство не виступало як єдине ціле. Шляхетське крило інтелігенції істотно відрізнялося за своїми поглядами від поміщиків, а міщанське – від буржуазії. Значна частина інтелігенції була налаштована опозиційно по відношенню до царської влади і дотримувалася демократичних міркувань, але встановлювати контакти з народними масами міста та села їй було дуже важко, хоча вона претендувала на те, щоб представляти їх інтереси.
В 1859 р. на польських землях у складі Російської імперії посилилися прояви антиурядових настроїв – почали носити ставропольські костюми, використовувати різноманітні прикраси з національними емблемами, демонстративно святкувати річниці таких, наприклад, історичних подій, як Люблінська унія, Конституція 3 травня або Листопадове повстання, співати заборонених політичних пісень. [19]
В першій половині 1861 р. дійшло до масових вуличних маніфестацій. В Варшаві вони були розігнані з використанням зброї та людськими жертвами. На площах з’явилися представники царських військ, вулиці цілодобово патрулювалися, а маніфестації перемістилися до костьолів, куди не мали доступу солдати та козаки. Петербург вступив у переговори з представниками поміркованих реформ з боку заможної польської шляхти.
До кінця 1861 р. в польському суспільстві організаційно сформувалися два основних політичних табори. В партії „білих” об’єдналися ті, хто захищав інтереси заможної шляхти та буржуазії, хто прагнув автономії Королівства Польського і приєднання до нього литовських, українських та білоруських земель в межах 1772 р. в соціальній сфері білі виступали за ліквідацію феодальних відносин за прусським зразком – з максимальним обезземеленням селянства.[20]
Партія „червоних” включала різні елементи, що були об’єднані гаслом відновлення національної незалежності; в ній були представлені дрібна і декласована шляхта, інтелігенція, міські низи, іноді селянство.
Праве крило „червоних”, висувало на перших план завдання відтворення Польського Королівства в межах 1772 р., і, мабуть, недооцінюючи соціальні проблеми, практично не виходило в їх рішенні за рамки програми „білих”.
Ліве ж, революційно – демократичне крило признавало право литовців, білорусів, українців на самовизначення, а в соціальній сфері передбачало більш радикальні реформи.
Одночасно з двома вище названими партіями в Королівстві Польському та на прилеглих територіях склалася інтернаціональна за складом Революційна організація російських офіцерів в Польщі, на чолі якої спочатку стояв Я. Домбровський, а з середини 1862 р. А. Потебня.
„Білі” обрали тактику пасивної опозиції, „червоні” орієнтувалися на збройне повстання і активно його готували, маючи намір приурочити виступ на весну 1863 р., коли очікували селянських хвилювань. Однак царський уряд, вирішивши провести черговий рекрутський набір за спеціальними списками, в які була внесена неблагонадійна молодь, перш за все з Варшави та її околиць. Одночасно був відданий наказ про концентрацію окремо розквартированих підрозділів царських військ в більш великих населених пунктах, щоб посилити їх обороноздатність. Керівний орган „червоних” – Центральний національний комітет вирішив вивести з лісу всіх осіб, які підлягали призову, а вночі з 22 до 23 січня 1863 р. почати повстання.[21]
В цю ніч озброєні групи повстанців здійснили набіги на декілька десятків гарнізонів, але в більшості випадків напад було відбито. Центральний національний комітет опублікував маніфест про передачу селянам ділянок, що вони обробляють, з послідуючою компенсацією поміщикам за рахунок держави.
Впевнившись, що перешкодити розвитку повстання їм не вдасться, „білі” змінили тактику. Навесні 1863 р. вони разом з деякими діячами правого крила „червоних” захопили керівництво в центральному національному комітеті, який з травня став називатися Національним урядом. Ним була проголошена диктатура повстанського генерала М. Лянгевича, але він не зміг виконувати свої обов’язки, оскільки був захоплений австрійцями при спробі перетину кордону.
Літо 1863 р. ознаменувалося найвищим підйомом повстанської активності, що охопила практично все Королівство Польське, а також частину Литви, Білорусії, України. Національний уряд провів деякі заходи для закріплення власного становища:
· створив центральні та місцеві органи управління,
· встановив національний податок,
· організував видання досить широко розповсюдженої повстанської преси,
· направив своїх емісарів в країни Західної Європи для переговорів про допомогу і для покупки зброї.
Досить довгий час на території, що охопило повстання, царська влада нормально функціонувала лише у великих населених пунктах, де знаходилися гарнізони.
Поступово на основних стратегічних напрямках були скупчені каральні війська на чолі з новим намісником графом Ф. Бергом і віленським генерал – губернатором М. Муравйовим, що отримав спеціальні повноваження для придушення повстання.
З середини повстанський рух послаблювався двоїстою політикою „білих”, які вважали повстання не більш ніж озброєною демонстрацією, необхідною начебто для втручання країн Заходу. Очоливши Національний уряд, „білі” саботували реалізацію проголошених в січні аграрних декретів, відхилялися від організації загального народного ополчення і створення єдиного військового керівництва, відмовлялися від допомоги з боку революційних сил Європи та Росії, так як боялися, що програми повстанського руху стануть ще більш радикальними.[22]