Вступ
Важливість даної теми, безперечно, велика, тому що релігія як надбудовне явище є одною з форм суспільної свідомості, що протягом тисячоліть відігравала величезну (часом вирішальну) роль в ході історичного процесу.
Досить нелегко описати сутність християнізації для Русі, бо як і кожне класове суспільство вона мала два табори: народні маси та суспільну верхівку. Єдиним є лише той факт прийняття християнства, що обумовлюється державною релігією свідомо або несвідомо, а от практичне тлумачення Нової віри відкриває зовсім різні аспекти: для панівної верхівки це, перш за все, можливість удосконалення значущості та могутності держави на світовому рівні, об'єднання всього руського народу в єдину монотеїстичну релігійну сім’ю, навернення ідей необхідності і розумності існуючого ладу, заснованого на підкоренні однієї частини населення іншій.
Для народних мас нова ідеологічна система скоріш відігравала світоглядний аспект, становила собою філософський зміст осягнення закономірностей і першопричину світу, людина відчула втому зверхності та жорстокості язичницького пантеону, що і спровокувало звільнення від страху, пробудження власного "я", переосмислення конкретних явищ.
Актуальність обраної теми є найважливішим моментом цієї роботи, так як саме Володимирове хрещення яке подарувало Київській Русі нові тенденції до розвитку, впевненого утвердження та світового визнання величезної могутньої держави, розквіт дивовижної культури у всіх її проявах.
Дозволило існувати не просто двом релігіям одночасно, а і двом культурам.
Можливо, завдяки і тому, що Володимир-"дикун" охрестився та не забув старої віри з її неосяжним ареалом культурних цінностей: традицій, свят та обрядів, народних знань, що зберігалися через тисячу років доцільні, відіграючи не останню роль в житті кожного з нас.
Об’єктом даної роботи постає розвиток суспільних відносин у Київській Русі на межі двовір’я та утвердження християнства в період князювання Володимира Великого.
Предметом курсової роботи є зміст суспільних відносин, введення шестибожжя та запровадження християнства.
Мета полягає в здійснені цілісного аналізу предмету курсової роботи, детальному розгляді суспільних рухів на етапі переходу країни від поліїстичної релігійної системи до моноїстичної світової релігії.
За змістом всієї роботи використовувалися такі методи як логіко-систематичний і проблемно-пошуковий, та хронологічно-системний і соціологічний аналізи.
Структура цієї курсової роботи − вступ, чотири розділи, висновок, список використаних джерел та літератури.
У вступі автор розкриває важність, зміст актуальності обраної теми, конкретизує предмет, об’єкт, мету і методи дослідження.
Розділ І. Історіографія та джерела
Київська Русь − перша велика східнослов’янська держава виникла у ХІ ст. внаслідок об’єднання кількох слов’янських племінних союзів на сході Європи. Цей процес дуже скупо висвітлений у наявних джерелах, оскільки історична література з’явилася тут лише в кінці Х ст., після остаточного утвердження християнства як державної релігії. Писемність на Русі, щоправда, існувала й до 988 р., але її пам’ятки до нас не дійшли. Отже, справжня історіографія бере початок, фактично, з ХІ ст.; у більш давні часи маємо лише народні перекази, почасти зафіксовані в пізніших текстах.[1]
Упродовж кількох століть існування перша східнослов’янська держава послідовно використовувала дві основні релігійні системи: язичництво, а відтак християнство за православним обрядом. Перша з них формувалася на автохтонній (місцевій) основі й у ІХ-Х століттях нашої ери досягла свого апогею. Та водночас на території східнослов’янського світу поступово, проте упевнено завойовувала позиції друга- нова віра, що поширилася на Русь із Візантії − могутньої середньовічної імперії.[2] Логічним підсумком процесу поширення християнства на землях Східної Європи наприкінці І − на початку ІІ тис.н.е. стало входження Київської Русі до загальноєвропейського історико-культурного ландшафту.
Вже в другiй половинi Х ст. на Русi реально склалося кiлька осередкiв щеплення християнського вiровчення. Воно дедалi бiльше знаходило своїх прихильникiв i в дружинному оточеннi великого князя київського — тому прошарку панiвної верхiвки Київської держави, вiд якого значною мiрою залежали кардинальнi зрушення в системi iдеологiчної органiзацiї тогочасного суспiльства.[3]
Слід також зауважити, що загальне поширення християнства в інших країнах європейського континенту відбувалося протягом тривалого часу: західні готи і франки хрестилися в VІ столітті н.е., Англія, Саксонія – у VІІІ, Велика Моравія, Болгарія – ІХ, Чехія, Польща, Угорщина в – ХІІ, Данія, Норвегія і Швеція – в ХІ, Померанія і ободрити – в ХІІ, Прусія в ХІІІ.[4] Тобто на територіях Західної, Центральної, Північної та Східної Європи християнство поширювалося протягом восьми століть (у південній зоні цей процес відбувся раніше). Київська Русь у тому, що стосується хронологічних меж процесу сприйняття нових ідей та канонів, нічим не відрізнялася од інших аналогічних суспільств.
Окремі відомості, що торкаються згаданої теми, розкидано в багатьох творах як тисячолітньої давності, так і ближчих часів. Це і "Повість минулих літ" монаха Нестора, і матеріали його попередників та наступників ─ укладачів літописних зведень доби Київської Русі, і виступи, проповіді та твори інших давньоруських церковних діячів (Іакова Мніха, Іларіона, Кирила Туровського, ігумена Даніїла, автора "Слова якогось христолюбця" та інших), і свідчення іноземних церковнослужителів (патріарха константинопольського Фотія, єпископа краківського Матвія), і поеми світських авторів, насамперед, звісна річ, "Слово о полку Ігоревім". Взагалі то літературні твори ХІ─ХІІІ ст. відзеркалюють саме погляди панівної верхівки, що мали свої тогочасні ідейні течії. Натомість народна ідеологія не знайшла безпосереднього і адекватного відображення в писемних документах домонгольського часу;[5] Повне відображення народних поглядів на історичний процес маємо шукати у фольклорі, в героїчному епосі , в билинних циклах та переказах, казках давньоруського народу.
Феодальна Русь, як і кожне класове суспільство, була поділена на два антагоністичних табори. Один із них становили народні маси−експлутоване, переважно селянське населення, що відігравало в історичному процесі роль головного деміурга, але було практично позбавлене всіх політичних прав. Другій табір складався з представників суспільної верхівки (переважно феодалів-землевласників), що зосереджувала в своїх руках усі важелі політичного врядування і прагнула тримати в покорі пригноблювані верстви народу.
Наразі історіографічні рамки слід розпочати з 975-980 років, часу коли остаточно закінчилися братовбивчій конфлікт, офіційний прихід до влади Володимира; часу, так званої, тимчасової реанімації поганської віри, і зупинитися на останніх роках правління великого князя.
Розділ ІІ. Історичні передумови
Історичні передумови розгортаються з 972 року загибелі князя Святослава, коли у Київській державі спалахнули міжусобні війни між його синами: Ярополком, Олегом та Володимиром. Перебуваючи увесь час у походах, то в Хозарії і Волзькій Булгарії, то в Болгарському царстві у Подунав’ї, Святослав розподілив території, з яких збиралася данина, поміж трьома синами. На інших землях були князі міських династій.
У Києві став княжити старший Ярополк, що на той час приблизно мав 17-18 років, отримав прерогативу великого князя. У Деревлянській землі – Олег, середній брат, був кількома роками молодший. Доречі, Деревлянська волость після 945 р.(древляни вбили князя Ігора) не користувалася довір’ям центральної влади. А в Новгороді Володимир, як зазначає Лаврентієва літопись мав взагалі дитячий вік, був позашлюбною дитиною і, як бастард, не мав шансів на батьківський престол.[6] За "Повістю минулих літ" закріпилася новгородська легенда, що нібито Володимир отримав Новгород на спеціальне прохання новгородців, підмовлених дядьком незаконнонародженого княжича, Добринею Малковичем. Та, мабуть, "незаконне" походження наймолодшого Святославича такі відіграло свою роль: малолітній княжич не котирувався на політичній біржі Русі, і хіба тільки якісь особливі міркування могли змусити північноруську еліту домагатися його в ролі правителя.
Надто юний вік усіх трьох новоявлених державців вимагав, аби при кожному стояв досвідчений радник, що контролював би і коригував дії свого підопічного: людина з достатнім досвідом врядування, здатна забезпечити надійний аналіз повсякденної ситуації, з метою вироблення оптимальних рішень. При Володимирі цю роль виконував Добриня, особа спритна і рішуча, випробуваний політик та інтриган. Ярополк, правдоподібно, мав при собі воєводу Блуда ─ родоначальника роду Блудових; надалі цій особі судилося зіграти фатальну роль у трагічній долі старшого Святославича.[7] Зовсім неясною залишається ситуація з Олегом, хто був радником невідомо.
З трьох Святославичів двоє "законних", напевно, були православними. Народилися вони тоді, коли Ольга вже встигла охреститися; вона, звичайно, мусила потурбуватися про врятування безсмертних душ своїх онуків. Натомість "незаконного" Володимира було віддано на догляд родичам його матері, і до 988 р.він залишався поганином.
У 977 р. починається озброєний конфлікт. Боротьба почалася між древлянським князем Олегом і воєводою Ярополка Свенельдом. Приводом послугувало вбивство сина Свенельда Люта, що в свою чергу порушив право феодальної власності Олега. А далі таємниче зникнення Свенегельда з політичного небосхилу Київської Русі і несподіване зміцнення Яропокової влади.