На початку листопада 1918 р. певна економічна стабілізація та культурне піднесення в країні змінюються загостренням внутрішньополітичної обстановки. У цей час значно посилюється повстанський рух (досить часто інспірований більшовиками) проти австро-угорських та німецьких військ. В останніх під впливом звісток про революцію в Німеччині відбуваються сильні заворушення (зокрема, це стосується Жмеринки, де 7 листопада повстали частини 7-ї угорської дивізії). А вже з 11 листопада, після укладення Німеччиною перемир'я з державами Антанти, розпочинається виведення окупаційних військ з України. Ця подія значно пришвидшила падіння гетьманського режиму, яким були невдоволені і більшовики, і представники українських національних партій.
Особливо поширилося невдоволення політикою гетьмана після підписання ним 14 листопада 1918 р. Федеративної грамоти, яка передбачала утворення федерації України з небільшовицькою Російською державою. Центром усіх опозиційних антигетьманських сил стає Український Національний Союз, який з 18 вересня 1918 р. очолював В. К. Винниченко. Філія цього Союзу існувала з жовтня 1918 р. й у Вінниці. До її складу увійшли селянська спілка, партії соціалістів-револоціонерів, соціал-демократів, соціалістів-федералістів, міська учительська спілка, Просвіта, повітове земство, повітова шкільна рада, повітова учительська спілка, Подільський союз кредитних товариств і Подільський союз споживчих товариств[35]. Президію Вінницької філії УНС очолював О.Ц. Базилевич, її членами також були Ю.О. Щириця , В.С. Мачушенко, П.П. Відибіда та П.Ц. Журавель.
13 листопада на своєму таємному зібранні в Києві лідери УНС створили Директорію — колективний орган, який мав керувати повстанням проти гетьмана (очолив її відомий письменник та громадський діяч В.К. Винниченко). На заклик Директорії антигетьманське повстання розпочалося 15 листопада 1918 p., aчерез місяць (14 грудня 1918 р.) гетьман П. Скоропадський добровільно зрікся влади і вирушив на вигнання до Німеччини.
Розділ ІІ. Перебування Директорії у Вінниці
У Вінниці, на відміну від ряду інших міст, перехід влади від гетьманської до республіканської адміністрації був безкровним. Зокрема, вранці 19 листопада 1918 р. міський голова А.Р. Фанстіль отримав повідомлення від представників Вінницької філії Українського Національного Союзу про те, що вона, вітаючи утворену Директорію УНР, перебирає від її імені всю владу на Поділлі у свої руки аж до призначення нею відповідної адміністрації. Першим пунктом свого наказу Вінницька філія УНС повідомляла, що адміністративну владу в губерніях та повітах повинні тимчасово взяти колишні комісари Центральної Ради, а де їх немає — голови демократичних народних (земських) управ або їхні заступники. В наступних пунктах наказу йшлося про відновлення розпущених гетьманським урядом земських та міських установ, а також про заборону грабунків мирного населення і військових складів та недопущення єврейських погромів[36].
Безперечно, що до такого розвитку подій спричинилася позиція командира IIПодільського корпусу генерала Петра Ярошевича, який 20 листопада 1918 р. оголосив про свій перехід на бік Директорії. 25 листопада він же телеграфував, що «вся влада в Подільській губернії перейшла до рук Директорії».
Відповідно до нових політичних змін губернський староста С. Кисельов передав свій пост губернському комісару. В кінці листопада на цій посаді згадується Богуславський, а з грудня — Г.К. Степура. Вінницьким повітовим комісаром стає колишній член Центральної Ради І.П. Рижій, якого 4 грудня 1918 р. замінив судовий слідчий Є.П. Теравський. У Вінниці відновлюють свою роботу органи міського самоврядування.
Таким чином, Вінниця з околицями стала першим краєм в Україні, звільненим від гетьманців. Ось чому саме сюди в кінці листопада 1918 р. перебирається Директорія для подальшої боротьби за Київ. Поруч із Директорією, як свідчить В, Винниченко, «з перших днів повстання функціонувала у Вінниці Тимчасова Рада Завідуючих державними справами без виразних конституційних прав і обов'язків; це був примітивний дорадчий орган Директорії в усіх справах державно-адміністративного життя. З виїздом Директорії з Вінниці Тимчасова Рада Завідуючих автоматично припинила свою діяльність»[37]. По суті, це був тимчасовий уряд України, який діяв в умовах воєнного стану. До речі, одним з керівників цього органу був лектор Вінницького учительського інституту Ю.О. Щириця, який з 7 по 30 грудня 1918 р. завідував у ньому відділом освіти.
Офіційним органом Директорії була газета «Вістник Української Народньої Республіки», яка виходила у Вінниці з 17 грудня 1918 р. її першим редактором був завідуючий інформаційним бюро при Директорії УНР Гризодуб. Спочатку газета друкувалась у Вінниці, а згодом, з червня 1919 р., в Кам'янці-Подільському.
Ще одним важливим офіційним виданням цього періоду була щоденна газета «Республіканські вісті», орган Вінницької філії УНС. Перший номер цієї газети побачив світ 29 листопада 1918 р.
Антигетьманський переворот викликав до життя і появу такої газети, як «Свободное слово» (грудень 1918 p.). Цю газету випускав видавничий кооператив «Логос».
На першому етапі своєї діяльності Директорія постановою від 9 грудня 1918 р. поновила ряд законів Центральної Ради: про національно-персональну автономію, земельну реформу, 8-годинний робочий день, профспілки. Водночас вона скасувала закони Гетьманату в тих пунктах, які, на думку Директорії, були «направлені проти інтересів трудових класів і шкідливих для всього громадянства».
Важливою подією у житті міста цього періоду була Державна нарада УНР (12-14 грудня 1918 р.) за участю Директорії, представників політичних партій та громадських організацій, що входили до Українського Національного Союзу [38]. На нараді обговорювалися важливі питання державного та соціально-економічного будівництва, пов'язані зі встановленням в Україні нової форми правління.
14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікається влади, і Директорія 19 грудня того ж року офіційно переїздить з Вінниці до Києва Однак напередодні зайняття останнього більшовицькими військами (5 лютого 1919 р.) Директорія знову повертається до Вінниці. Сталося це 2 лютого 1919 р.[39]
Таким чином, Вінниця на деякий час стає столицею України у повному розумінні цього слова. Більшість міністерств у ній, а також керівництво Директорії, розташувалися в найошатнішій та найкомфортнішій будівлі того часу — модерновому готелі «Савой» (нині «Україна»), а державна канцелярія — на вулиці Б. Хмельницького, 12 (нині — вулиця Козицького).
Окрім «Савою», міністерства також розміщувалися в готелях «Франсуа», «Бель-Вю», «Палас», «Континенталь», «Гранд Отель», в Учительському інституті, приміщенні міської управи, будинкові окружного суду, 1-й і 2-й жіночих гімназіях, римо-католицькому костьолі, комерційній школі та в приватних помешканнях[40].
Робочий день у міністерствах тривав з 9 години ранку до 3 опівдні, проте досить часто засідання кабінету міністрів проходили від 18 до 24, а то і до половини першої ночі.
До речі, серед тогочасних урядовців було немало і вихідців з нашого краю. Скажімо, заступником міністра фінансів було призначено П. П. Відибіду, уродженця села Стрільчинці нинішнього Немирівського району (згодом, в еміграції, він очолював УАПЦ в екзилі). Ще один мешканець Вінниці, галичанин Володимир Лотоцький, займав посаду керуючого справами Директорії.
За час з 2 лютого по 6 березня 1919 р. Директорія прийняла низку законів та постанов. Серед них низку загальнодержавного значення: про Статут «Всеукраїнського Союзу Земств (Народних Рад)»; тимчасовий закон про порядок внесення й затвердження законів в УНР; закон про тимчасові правила польового контролю, постанова про заснування при Директорії УНР фонду для видавання грошових допомог та інші[41].
Окрім вищеназваних загальнодержавних законів, цілий ряд їх видавався по різних міністерствах. Скажімо, по міністерству військових справ було прийнято: закони про мобілізацію старшин та урядовців-учителів; про достроковий призов до виконання військової повинності народжених в 1900 p., що мають освіту, про утворення посади Наказного Отамана Народної Республіканської армії (призначено О. Грекова. — К. 3.) та про обсяг прав і обов'язків Головного Отамана, Наказного Отамана та військового міністра, про штати тимчасової школи для підготовки старшин при 2-му Подільському корпусі та про асигнування коштів на її утримання; про мобілізацію всіх народних учителів[42].
Важливі документи були прийняті у Вінниці і міністерством юстиції: закони про вибори та призначення мирових суддів; про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР.
28 лютого вийшов закон міністерства внутрішніх справ — про утворення коша охорони республіканського ладу.
Не менш важливе значення мали й закони міністерств народного господарства і народного здоров'я та опікування[43].
І, нарешті, чимало законів та постанов вийшло у Вінниці в галузі народної освіти та культури: про українські написи на кінематографічних фільмах в УНР, про заснування в усіх вищих школах УНР лектури української мови, про право Київського та Кам'янець-Подільського Державних Українських Університетів проводити іспити на степені магістра та доктора, про управління освітою в УНР[44].
Взагалі, уряд УНР навіть у найважчі для держави моменти не забував про проблеми духовного та культурно-освітнього відродження нації. Про це свідчать ще й такі факти. На потреби освіти на 1919 рік було асигновано б млн гривень. Крім цього, виділялося 45 тисяч гривень одноразової допомоги на утримання ремісничих шкіл Поділля.